На тлі триваючих авіаударів США та Ізраїлю по території Ірану влада країни фактично ізолювала більшість населення від зовнішнього світу. За оцінками експертів, понад 90 мільйонів людей опинилися в умовах майже повного інформаційного вакууму, коли доступ до глобальної мережі став винятком, а не нормою.
Моніторингові групи, які відстежують інтернет-цензуру, повідомляють, що вже майже три тижні іранці не можуть вільно користуватися звичними каналами зв’язку. Режим пояснює це міркуваннями безпеки в умовах війни, однак на практиці йдеться не лише про захист інфраструктури, а й про жорсткий контроль над суспільством.
Фахівці з аналізу мережевого трафіку вважають, що регулярний доступ до інтернету сьогодні має лише мізерна частка населення. Якщо раніше хоча б внутрішні сервіси — банківські застосунки, служби таксі або місцеві платформи — ще працювали, то останніми днями збої почали зачіпати й них, включно з державними цифровими продуктами.
Експерти з кібербезпеки пояснюють, що такі обмеження часто запускають ланцюгову реакцію. Посилення фільтрації, зміна маршрутизації трафіку та спроби централізувати контроль над мережею можуть паралізувати навіть ті сервіси, які формально не мають бути відключені. У результаті держава б’є не лише по зовнішньому зв’язку, а й по власній цифровій системі.
Ісламська республіка вже не вперше використовує блокування інтернету як інструмент управління кризою. Подібні кроки застосовувалися і під час антиурядових протестів, і під час попередніх загострень із Ізраїлем. Але нинішня ситуація має особливо жорсткий характер: інформаційна ізоляція стала частиною внутрішнього фронту, на якому влада воює вже зі своїм населенням.
Жителі Тегерана розповідають, що через блокаду багато людей навіть не бачили опублікованих онлайн попереджень про евакуацію та не мали чіткого уявлення, які райони атакують і що відбувається в країні в конкретний момент. Умови невизначеності та страху посилюються саме тим, що люди позбавлені можливості швидко отримати або перевірити інформацію.
Офіційний Тегеран намагається подати відключення як вимушений крок. Міністр закордонних справ Аббас Арагчі заявив, що в умовах війни будь-яка держава вдається до надзвичайних заходів. Водночас сама заява пролунала через Zoom — платформу, яка недоступна для більшості іранців, що лише підкреслило глибокий розрив між владою та громадянами.
Іранські активісти та представники діаспори наголошують, що звичайні люди сьогодні не можуть повноцінно документувати удари, руйнування та власні втрати. На їхню думку, населення країни опинилося між двома війнами: зовнішньою, яку ведуть авіаудари, і внутрішньою, яку режим веде через інформаційну облогу, цензуру та страх покарання.
Додатковим ударом стало блокування вхідних міжнародних дзвінків. Для багатьох родин це означає майже повну втрату контакту з близькими за кордоном. Ті, хто ще може телефонувати з Ірану самостійно, змушені платити значні суми навіть за короткі розмови. На тлі війни це перетворюється на окремий фінансовий тягар, який люди несуть лише заради підтвердження, що рідні живі.
Молодші іранці, які залежать від мережі для роботи, навчання та повсякденного спілкування, дедалі частіше звертаються до VPN. Проте такий доступ став дорогим, нестабільним і небезпечним. На чорному ринку активно продають конфігурації для обходу блокування, але вони легко відстежуються владою, швидко перестають працювати і можуть обернутися для користувача серйозними наслідками.
Найбільш надійним способом виходу в мережу залишаються супутникові рішення на базі Starlink, але вони практично недоступні для пересічних громадян через високу ціну. Крім того, саме цей варіант несе найбільший ризик: силовики шукають обладнання, встановлене на дахах, і затримують тих, кого підозрюють у використанні або продажу такого зв’язку.
Правозахисні структури вже повідомляли про арешти в різних провінціях Ірану. Формальні звинувачення варіюються від продажу «нефільтрованого інтернету» до передачі фото міжнародним медіа та шпигунства. Це показує, що влада криміналізує не лише технічний обхід цензури, а й саму спробу донести до світу реальну картину того, що відбувається всередині країни.
Особливий цинізм ситуації полягає в тому, що офіційні акаунти президента, міністра закордонних справ і державних медіа продовжують безперебійно працювати в соцмережах, недоступних для більшості самих іранців. Частина чиновників користується так званими «білими SIM-картами», які дозволяють обходити всі фільтри й напряму підключатися до глобального інтернету.
Журналісти всередині Ірану також опинилися під безпрецедентним тиском. Міністерство культури обмежує доступ до акредитацій, а спроба зафіксувати наслідки обстрілів або передати матеріали за кордон може завершитися затриманням. Поліція вже заявила про сотні арештованих, значну частину з яких звинувачують у передачі інформації та зображень «ворожим країнам».
Інтернет-блокада в Ірані дедалі очевидніше виглядає не як тимчасова технічна реакція на військову небезпеку, а як політичний інструмент придушення. Вона позбавляє людей не лише доступу до новин, а й базового права на зв’язок, безпеку та свідчення. У довгостроковій перспективі це руйнує цифрову екосистему країни і ще більше віддаляє державу від власного суспільства.
