Криза навколо Ормузької протоки дедалі виразніше показує головну зміну у західній політиці: Сполучені Штати більше не сприймаються автоматичним центром координації для союзників, а часто стають джерелом хаосу, на який іншим доводиться шукати власну відповідь. Саме в такій ситуації Франція та Велика Британія намагаються запропонувати альтернативний підхід до небезпечного вузла, що виник через війну з Іраном.
Йдеться не просто про одну морську артерію. Ормузька протока є критично важливою для світових енергетичних потоків, і її блокування б’є не лише по регіону, а й по глобальних ринках, цінах на пальне, промисловості та політичній стабільності в Європі. Для континенту це не абстрактна близькосхідна проблема, а прямий удар по власній безпеці та добробуту. Саме тому Париж і Лондон уже не можуть дозволити собі залишатися сторонніми спостерігачами.
Однак принципово важливо інше: ані Емманюель Макрон, ані Кір Стармер не хочуть іти шляхом, який нав’язує Дональд Трамп. Його риторика, побудована на силовому тиску, примусі союзників і логіці “взяти під контроль” критичний маршрут, для Європи виглядає не рішенням, а рецептом ще більшої дестабілізації. Французько-британська відповідь полягає в тому, що протоку потрібно відкривати не через демонстрацію грубої сили, а через широку міжнародну координацію і деескалацію.
У цьому підході є і прагматизм, і політичний розрахунок. Європа чудово розуміє: без США вона не має великого апетиту до прямої воєнної операції, а з США під керівництвом Трампа ризикує перетворитися на статиста у чужій авантюрі. Тому ставка робиться на коаліцію країн, здатних тиснути на Тегеран дипломатично, економічно і лише в крайньому разі розглядати силовий варіант. Така логіка значно повільніша, зате набагато менш руйнівна.
Символічно, що в центрі цього нового підходу опинилися саме Лондон і Париж. Ще 70 років тому під час Суецької кризи Британія та Франція самі брали участь у невдалій силовій операції разом з Ізраїлем. Тепер ролі майже помінялися місцями. Саме європейці виступають за стримування конфлікту, тоді як Вашингтон дедалі частіше продукує імпульси до ескалації. Це історичний переворот, який добре показує, наскільки змінився баланс політичної відповідальності всередині Заходу.
Ще один важливий аспект полягає в тому, що Європа більше не може чесно говорити: “це не наша війна”. Формально вона справді не брала участі у виборі цього конфлікту. Але фактично платить його ціну. Зростають енергетичні витрати, слабшають економічні перспективи, підвищується ризик терактів, а Росія отримує додаткові вигоди від дорожчої нафти та розпорошення західної уваги. У такій ситуації європейська відстороненість стає не нейтралітетом, а небезпечною ілюзією.
Саме тому британська ініціатива зі збору широкого кола держав навколо питання відновлення судноплавства має значення більше, ніж здається. Це спроба не лише вирішити конкретну кризу, а й повернути союзникам США суб’єктність у регіоні, де вони давно втрачали вплив. Якщо така група зможе виробити реальний механізм тиску і водночас запропонувати вихід без приниження для Вашингтона, це стане рідкісним прикладом того, як союзники рятують ситуацію, створену американською ж політикою.
Втім, слабкі місця цього сценарію очевидні. Коаліції часто грузнуть у нескінченних консультаціях, спільних заявах і деклараціях без наслідків. Крім того, залишається ключове питання: яку ціну Іран вимагатиме за стабільне розблокування Ормузької протоки. Ймовірно, йтиметься про послаблення санкцій або про гарантії від нових ударів. А це вже означає складний торг, у якому жодна зі сторін не хоче виглядати слабкою.
На цьому тлі особливо цікавою стає роль Китаю. Пекін також залежить від енергетичних маршрутів Перської затоки і теоретично міг би вплинути на Тегеран у бік деескалації. Але тут виникає інше питання: чи готовий Китай не просто користуватися ослабленням американських позицій, а й брати на себе частину політичної і безпекової відповідальності. Поки відповідь на це неочевидна, але сама можливість такого маневру показує, наскільки багатополярним стає конфлікт.
У підсумку французько-британський курс виглядає не проявом слабкості, а спробою повернути здоровий глузд у міжнародну політику. Ідея проста: усе варто випробувати, якщо це дозволяє уникнути нового великого втягування у війну. Для Європи це ще й шанс переглянути власну роль у світі — не як молодшого партнера Вашингтона, а як сили, здатної пропонувати інший політичний інструментарій. І якщо Ормузька криза бодай частково зблизить Лондон і Брюссель після років розриву, це може стати одним із небагатьох конструктивних наслідків нинішнього глобального безладу.
