Українська армія входить у п’ятий рік повномасштабної війни з проблемою, яку не можна розв’язати лише дронами, снарядами чи новими бригадами. На фронті бракує не абстрактної чисельності, а піхоти — людей, які щодня тримають посадки, окопи, руїни сіл і міські околиці під безперервним вогнем.
Оголошена реформа армії має початися вже в червні. У травні мають бути фіналізовані ключові рішення: нова система грошового забезпечення, спеціальні контракти для піхоти, прозоріші правила служби, ротації та поступове звільнення тих, хто воює найдовше.
Це не косметична зміна. Україна намагається переукласти негласний контракт між державою й військовим у момент, коли мирні переговори фактично зависли, а Росія продовжує тиск на фронті. Якщо швидкого політичного завершення війни немає, армія має навчитися воювати довше, але справедливіше.
За попереднім аналізом Дейком, найважливіше в цій реформі — визнання межі виснаження. Держава більше не може спиратися тільки на патріотичний імпульс 2022 року. Вона має дати військовим зрозумілий термін служби, чесні гроші, ротацію й відчуття, що фронтова піхота не є витратним матеріалом.
Президент Володимир Зеленський окремо наголосив на піхотинцях. Саме вони виконують одну з найнебезпечніших і найменш бажаних ролей у сучасній війні: тримають лінію під ударами FPV-дронів, артилерії, мінометів, авіабомб і малих штурмових груп. Український піхотинець, за його словами, має відчути реальну повагу держави.
У новій моделі мінімальне забезпечення для небойових посад має зрости щонайменше до 30 тисяч гривень на місяць. Для бойових посад виплати мають бути в рази вищими. Окремі контракти для піхоти передбачатимуть суми від 250 до 400 тисяч гривень залежно від виконання бойових завдань.
Ці цифри важливі не лише як компенсація ризику. Вони мають змінити саму логіку служби. Піхота не може залишатися найважчим і водночас найменш привабливим напрямком армії. Якщо держава хоче втримати людей у строю і залучити нових, вона повинна платити не за формальний статус, а за реальну небезпеку, досвід і результат.
Реформа також має торкнутися командирів, бойових сержантів і офіцерів. Саме ці люди утримують підрозділи від розпаду в умовах виснаження, дефіциту особового складу й постійної зміни тактики ворога. Якщо досвідчений командир не бачить мотивації залишатися в системі, армія втрачає не одну людину, а цілу школу виживання.
Найболючіший блок — строки служби. Більшість мобілізованих після 2022 року не мають чіткої дати повернення додому. Для багатьох родин війна перетворилася на невизначеність без горизонту: служба триває роками, ротації нестабільні, а юридичний механізм звільнення для тих, хто воює найдовше, досі залишається політично складним.
Тепер влада обіцяє рух до визначених строків служби й поетапного звільнення раніше мобілізованих за прозорими часовими критеріями. Це одна з найчутливіших тем у країні: кожне рішення тут впливає одночасно на фронт, родини військових, мобілізацію, бюджет і суспільну довіру.
Проблема в тому, що демобілізація без заміни може послабити фронт, а мобілізація без справедливих правил руйнує довіру до держави. Саме між цими двома ризиками Україна й шукає новий баланс. Війна потребує людей, але люди потребують межі, після якої служба не виглядає безстроковим вироком.
Міністр оборони Михайло Федоров називає зміни системною трансформацією. Йдеться не лише про зарплати, а про нову контрактну модель, прозору логіку ротацій, інші підходи до комплектування частин і цифровізацію процесів. Для нього це продовження ширшої реформи мобілізації, яка має зменшити хаос і свавілля в системі.
Саме мобілізація стала однією з найгостріших внутрішніх тем війни. На початку вторгнення армія спиралася на потужну хвилю добровольців. Згодом ентузіазм зменшився, а суспільне напруження зросло через скарги на підготовку, підтримку, нерівність правил і жорсткі дії працівників територіальних центрів комплектування.
Тому нові контракти мають не просто заповнити вакансії. Вони повинні повернути передбачуваність: хто служить, скільки служить, за які гроші, з якими гарантіями, коли може бути переведений, ротований або звільнений. Без такої ясності мобілізація дедалі більше сприйматиметься як примус, а не як спільний оборонний обов’язок.
Фінансовий бік реформи буде важким. Україна залежить від зовнішньої допомоги, постійно переглядає бюджет під воєнні потреби й одночасно мусить фінансувати дрони, боєприпаси, ППО, фортифікації, медицину, відновлення та соціальні виплати. Підвищення зарплат військовим неминуче збільшить навантаження на державні фінанси.
Але економія на піхоті може коштувати дорожче. Недоукомплектований підрозділ втрачає позиції, виснажений солдат робить помилки, командир без резерву змушений тримати людей на межі. У війні на виснаження людський ресурс — це не тільки моральна категорія, а й основа оперативної стійкості.
Реформа з’являється в момент, коли дипломатичний трек не дає швидкого результату. Україна не може будувати оборону на припущенні, що домовленість буде досягнута найближчим часом. Якщо переговори зриваються або затягуються, армія має мати модель, здатну витримувати ще один сезон, ще одну кампанію, ще одну хвилю російського тиску.
Саме тому червень стане для влади першим реальним тестом. Не заяви, а перші результати покажуть, чи здатна держава перейти від обіцянок до механізмів. Військові чекатимуть не нової риторики, а зрозумілих наказів, нарахувань, графіків, контрактів і правил, які працюють не на папері, а в підрозділах.
Українська армія вже довела, що може вистояти проти сильнішого ворога. Тепер держава має довести армії, що здатна змінюватися під тиском війни. Бо фронт тримається не лише на зброї й волі, а на відчутті справедливості. Там, де воно зникає, виснаження стає не тільки фізичним, а й політичним.
