Буча: символ болю, пам’яті та непохитної рішучості
В українській історії місто Буча відоме тепер не лише як передмістя столиці, а й як місце, де російська агресія залишила один із найкривавіших слідів із початку війна в Україні. Трагедія, яка розігралася тут у перші тижні повномасштабного вторгнення, перетворила спокійне містечко на символ воєнні злочини, масових вбивств і нищівних руйнувань. Водночас Буча стала уособленням незламності й українського прагнення до правосуддя. Коли до влади у Сполучених Штатах повертається політик із неоднозначним ставленням до Москви, з’являється тривожне запитання: чи пам’ятає Президент Трамп про той біль, що й досі пульсує в серці Бучі?
Заяви Дональда Трампа, в яких він фактично поклав на Україну частину відповідальності за кровопролиття, викликали тут хвилю гіркоти та відчаю. Після тривалого періоду, коли Штати були головним партнером Києва й надавали таку необхідну військова допомога, багато місцевих мешканців почали побоюватися: невже величезна держава, що очолює міжнародна спільнота у стримуванні російських загарбників, тепер потисне руку Кремлю?
Усе це відбувається на тлі щоденних поховань бійців Українська армія, що загинули на передовій, масштабних руйнувань та гнітючих історій тих, хто втратив близьких. Тож пригадати загиблих і зрозуміти почуття тих, хто вижив, стає нагальною потребою не лише для України, а й для всього світу, який під впливом міжнародна реакція поволі починає забувати справжню ціну цієї війни.
Росіяни вбили понад 400 мирних жителів після захоплення Бучі, кажуть українські чиновники. Даніель Берегулак
Похорон під звуки сирен: історія ветерана й прощання з другом
Серед тих, хто подолав безжальний холод і повітряну тривогу, аби провести бойового побратима в останню путь, був Андрій Побігай. Хоч він давно пішов у відставку, та цього разу знову одягнув військовий однострій, ніби повернувшись у минуле, де він командував стрілецькою ротою 11-го Окремого мотопіхотного батальйону. Його загартовані руки стискали червону гвоздику, а на обличчі читався відчай, змішаний з гнівом.
Звістка, що пройняла Андрія особливо болісно, – це не просто смерть товариша від серцевого нападу. Він знає, що багато братів по зброї загинули у боях, обороняючи Маріуполь та інші позиції на сході, й кожен із них назавжди залишив слід в історії міста Київ і всієї України. Але тепер додається ще й обурення від того, що Президент Трамп, не маючи повноцінної інформації або закриваючи на неї очі, наче “передає пас” Москві. Андрій безліч разів бачив, якими жорстокими бувають російські окупанти, і не вірить, що з цими людьми можна говорити так, ніби вони не вчинили кривавих злочинів.
“Я дуже, дуже злий, – зізнається Андрій. – Як можна погоджуватися навіть на нейтральний тон із тими, хто нищить усе живе?”
Зараз у Бучі кожен куточок нагадує про наслідки російська агресія та масових убивств. У лютому-березні 2022 року, коли російські війська ввійшли в місто, вони розв’язали справжній терор проти цивільних. Вулиці вкрилися тілами мирних мешканців, а світ побачив страшні кадри: люди із зав’язаними руками, тіла на вулицях поруч із велосипедами, зруйновані будинки та масові поховання.
Розірвані долі й тінь недовіри: як жителі живуть із посттравматичним синдромом
Сьогодні, коли громада поступово відновлюється, гіркий спадок минулого рік тому нікуди не зник. Ті, кому вдалося вижити під час окупації, часто страждають від посттравматичний синдром. Наприклад, 40-річна Алла Крючкова, яка чекала під військкоматом на чоловіка, не може спокійно заснути. Їй сниться, що американські посадовці потискають руки російським генералам, ніби не було жодних злочинів, а міжнародна спільнота раптом забула про кожну дитину, що загинула в цьому місті.
“Якщо Америка піде від нас, ми пропали”, – зізнається Алла. Вона бачить, що військова допомога Сполучених Штатів була одним із ключових чинників того, що Київ вистояв. І тепер, почувши заяви Трампа, Алла задається питанням: чи не відчиняє це Росії двері для подальшої ескалації?
Історії родин у Бучі одна трагічніша за іншу. Є люди, які двічі були вимушені бігти від війни: спочатку в 2014 році з Донбас, а тоді вже й із самого Києва чи з передмість, знову наштовхнувшись на жахи окупації. Ці переселенці знають, що таке втрачати все і починати з нуля. Однак навіть у цих умовах вони тримаються: відкривають волонтерські штаби, допомагають іншим знайти житло, шукають рідних і друзів, які зникли під час окупації.
Ірина Абрамова відвідує могилу свого чоловіка Олега Абрамова у квітні 2022 року. Його вбили російські війська біля їхнього будинку в Бучі. Даніель Берегулак
Меморіали й живі нагадування про загиблих: від церковного подвір’я до занедбаних підвалів
Один із найстрашніших символів розстрілів та катувань розташований у дворі найбільшої церкви Бучі – храму Святого Андрія. У період окупації тут переховувалися люди від російських військових, але знайшли притулок не всі. Настоятель, отець Андрій Галавін, розповідає, що тутешні масові поховання були одним із перших жахливих доказів розгулу російської жорстокості.
Під стінами храму стоїть скромний меморіал: імена загиблих, яких ховали практично тут же – деякі тіла лежали у братських могилах, бо небезпека була надто велика, щоб проводити повноцінні похорони. Серед жертв були й діти, включно із півторарічним Тимуром Козирєвим, і майже сторічні мешканці міста. Отець Андрій зберігає на смартфоні фотографії, від яких стискається серце: окремі кадри показують обгорілі тіла, інші – застрелені родини у власних будинках.
“Інколи словами не пояснити, наскільки ці знімки в’їдаються у підсвідомість, – каже священник. – Тепер іще додається страх, що міжнародний трибунал не встигне покарати винних, бо політики можуть змінити ставлення. Навіть найстрашніший злочин іноді забувається, якщо його не покарати швидко”.
Кількасот метрів звідси – відома перехрестя вулиць Яблунської та Вокзальної. Саме тут опинилися під прицілом російських кулеметів десятки мешканців, які поверталися з магазинів або з роботи. Одна з жертв – жінка з велосипедом, яку вбили просто посеред вулиці. Її фото облетіло весь світ, ставши страшною іконою злочинів окупантів. Сьогодні тут зводять тимчасові споруди, щоби бодай трохи приховати рани від куль та уламків, проте історію цієї вулиці вже ніколи не викреслити.
Чи стане Росія “другом” Трампа? Переживання місцевих жителів
Заяви Трампа про те, що Україна, мовляв, “сама винна” у цій війні, звучать для багатьох мешканців Бучі як удар у спину. Навіть якщо це лише риторичний прийом або частина виборчих перегонів, наслідки такої заяви відчуваються в суспільних настроях. “Хіба можна порівнювати жахи, які ми бачили на власні очі, з політичною грою за голоси виборців?” – питає себе й інших Ірина Абрамова, 50-річна мешканка, що працює тепер у хімчистці.
У перші дні березня 2022 року російські військові вбили її чоловіка Олега просто на очах дружини. Коли Бучу звільнили, Ірині довелося довго пояснювати слідчим усі обставини трагедії. На місці її старого будинку тепер стоїть коробка з новобудовою, а вона ходить на роботу тією ж дорогою, де колись пролилася кров. Ірина розповідає, що нещодавно дізналася: за даними слідства, вбивці її чоловіка ідентифіковані, проте чи буде їх засуджено за воєнні злочини?
“Я боюся, що правосуддя зруйнується через політичний компроміс, – зізнається вона. – Так, ніби ми самі себе вбили. Наче це ми самі розв’язали агресію. Усе може перевернутися догори дриґом, якщо лідери держав вирішать закрити очі й потиснути руку Кремлю”.
Міжнародна підтримка і доля України: від надій до тривожних передчуттів
Коли світові медіа тільки-но почали писати про трагедію в Бучі, міжнародна реакція була обуреною й жорсткою. Політики Європи та Америки називали російські дії “геноцидом”, а санкції проти Росії посилилися. Проте з плином часу й розвитком конфлікту на інших напрямах, серед яких і тривожне протистояння в Японському морі та близькосхідні кризи, увага світової спільноти частково розсіялася. Потреби біженців з України лишаються величезними, а гуманітарна криза триває: зруйновані будинки, брак ресурсів, розділені родини.
За словами військових експертів, саме тривала підтримка Вашингтона й союзників зупинила Росію від подальшої ескалації та захоплення значної частини України. Українська армія зміцніла та навчилася працювати з сучасною зброєю, однак без регулярного постачання і “плеча” НАТО втриматися надовго в умовах агресивної стратегії Кремля було б складно. Тепер, коли існує ризик, що Білий дім може зайняти неоднозначну позицію, мешканці прифронтових регіонів і Київ знову опиняються в зоні підвищеного ризику.
Панахида за жертвами російської окупації Бучі у церкві Святого Андрія Первозванного в середу. Брендан Хоффман
“Якщо не ми, то хто?”: пам’ять про загиблих і сумнівна перспектива діалогу з агресором
Повертаючись із похорону, Андрій Побігай проходить через секцію військового кладовища, де кожну могилу позначено жовто-блакитним прапором. На багатьох із них підписані позивні, що нагадують про колишніх побратимів: “Вікінг”, “Ловер”, “Буча”… Тепер під час панахид священник часто згадує, що ці бійці воювали не лише за своє життя, а й за шанс України залишитися незалежною державою.
Серед могил досі близько півсотні поховань, позначених лише номерами, – 230, 318 і так далі. Цих загиблих не вдалося ідентифікувати через масштаб руйнувань і відсутність родичів, які могли б упізнати тіла. Для багатьох волонтерів, які допомагають розшукувати зниклих, це – найболючіша частина війни. Аби встановити особи загиблих, потрібен час, експертизи ДНК і надійна співпраця правоохоронних органів.
“Якщо не ми, то хто зупинить Росію? – каже Андрій, кидаючи погляд на впізнавані шеврони з військової форми свого товариша. – Це наша земля, і, поки тут живуть українці, ми не відступимо”.
Він пригадує, що був разом із другом у гарячих точках і на сході, і на півдні. Тоді, у 2014 році, вони ще могли уявити, що росіяни обмежаться Донбас і Кримом. Але після повномасштабного вторгнення стало зрозуміло: апетити Кремля значно більші, і міжнародний трибунал – це не просто наказ зверху, а єдина надія зупинити подальшу експансію, адже безкарність завжди провокує агресора.
Трамп, Росія й очікування майбутнього
Чи може Росія, як висловився Андрій, переманити Україну на свій бік, якщо Захід відвернеться? Життєві приклади вчать, що ні. Чи є ймовірність, що політик рівня Дональда Трампа, здатний на різкі заяви, зробить крутий поворот і укладе якусь угоду із Кремлем, ігноруючи смерті сотень тисяч українців? Тут думки розходяться. Одні бачать у цьому політику “великої угоди”, інші сподіваються, що практичний розрахунок візьме гору: адже подальше посилення Росії загрожує не тільки Україні, а й усій Європі, а згодом і Сполученим Штатам.
“Коли Росія захопить Україну та мобілізує найкращих наших бійців у свою армію, а потім підете ви – Європа, НАТО, чи то інші країни, то, може, тоді Трамп передумає”, – із сумною іронією коментує Андрій.
“Але я не хочу, щоб ми дійшли до такого моменту. Навіщо випробовувати долю, коли вже всім видно, що Росія – агресор, від якої страждає весь світ?”
Сумні передчуття, однак, не здатні перекреслити рішучість бучанців. Хоча багато мешканців пережили колосальні втрати й шукають відради у благодійній та волонтерській діяльності, вони не хочуть, щоб їхнє місто асоціювалося виключно з трагедією. Буча відбудовується: у деяких кварталах уже з’явилися нові будівлі, люди повернулися до зруйнованих помешкань і намагаються почати життя спочатку.
Проте посттравматичний синдром нікуди не зникає: жити поруч із місцем смерті власних рідних, чути історії знайомих, які пережили катування й тортури, бачити цивільні жертви щодня – усе це не дає забути, що колись тут коїлися звірства, які світ називає воєнні злочини. Саме тому люди, як-от Ірина Абрамова або отець Андрій, не дають “вмовкнути” правді про Бучу, розповідаючи все знову і знову тим, хто готовий почути.
Командир роти у відставці Андрій Побігай на військовому кладовищі в Бучі. «Найкращі хлопці вмирають», — сказав він. Брендан Хоффман
Чому голос Бучі має значення для всього світу
Історія Бучі – це водночас урок і попередження. Тут відбувалася “репетиція” для всіх жахів, які Росія може вчинити на окупованій території, якщо не зупинити агресію вчасно. Тому люди в Бучі з тривогою стежать за сигналами зі США і не можуть змиритися з думкою, що Президент Трамп, може, забув чи не усвідомлює повною мірою, чим загрожує “тепла дружба” з Кремлем.
У розмовах із місцевими відчувається нерозривний зв’язок між бажанням справедливості та пам’яттю про загиблих. Навіть на рівні міжнародна реакція лунають заклики провести жорстке розслідування й скерувати винних до міжнародний трибунал, вимагаючи посилити санкції проти Росії. З огляду на стан справ, лише комплексне політичне, військове й правове стримування Кремля зупинить нові трагедії.
Зрештою, усі, хто приходить на могили чи відвідує імпровізовані меморіали, прагнуть одного – щоб жертви не були забуті й даремні. Це спонукає людей і далі вимагати правди від лідерів усього світу. І саме тому Буча ставить питання світові: чи не зрадимо ми тих, хто загинув, і тих, хто продовжує відстоювати свободу?
Поки що відповідь лишається відкритою. Та одне зрозуміло: у Бучі пам’ятають усе. І якщо виникне ризик, що історію перепишуть на догоду політичним інтересам, тутешні жителі знову нагадають світові про ту ціну, яку Україна вже заплатила й досі платить за право бути вільною. Вони продовжать боротися – не лише зброєю, а й пам’яттю про вбитих мешканців. І нехай ніхто не скаже, що це “вина” самої України, адже правда, хоч інколи болісна, все одно проростає крізь будь-яку брехню, як зелена трава крізь спалені руїни.
