Після війни Україна неминуче зайде у новий політичний цикл. Вибори мають відкрити шлях до оновлення влади, але для частини потенційних кандидатів державна посада вже не виглядає лише питанням репутації чи відповідальності. Вона може стати довічним фінансовим ярликом.
Цей ярлик називається PEP — politically exposed person, або політично значуща особа. До цієї категорії потрапляють президенти, міністри, депутати, керівники силових структур, високопосадовці, очільники державних компаній, партійні керівники та інші публічні діячі.
Для банку така людина автоматично означає підвищений ризик. А разом із нею — її близькі родичі, бізнес-партнери й пов’язані особи. За попереднім аналізом Дейком, проблема вже давно вийшла за межі вузького кола чинних політиків: вона зачіпає десятки тисяч людей і впливає на якість майбутнього державного управління.
Логіка фінансового моніторингу зрозуміла. Людина, наближена до влади або бюджетних потоків, має більше можливостей для незаконного збагачення, прихованого впливу, конфлікту інтересів чи відмивання коштів. Саме тому банки повинні встановлювати джерело статків, перевіряти походження грошей і уважніше стежити за операціями.
Але в українській практиці ця логіка часто перетворюється на бюрократичний тиск. PEP може зіткнутися з додатковими довідками під час відкриття рахунку, затримкою переказів, вимогою підтвердити джерело коштів, повторним наданням документів або навіть відмовою в обслуговуванні.
Найбільше роздратування викликає довічність статусу. Навіть коротке перебування на високій посаді залишає людину в полі підвищеної уваги фінансової системи. Формально посилений нагляд має діяти під час перебування на посаді та певний час після звільнення, але банки можуть продовжувати його, якщо бачать ризики.
На практиці вони майже завжди перестраховуються. Причина проста: за помилки у фінансовому моніторингу передбачені значні штрафи. Для банку дешевше вимагати зайвий документ, затримати операцію або уникнути клієнта, ніж потім доводити регулятору, що ризик був оцінений правильно.
Так виникає парадокс. Закон мав зробити фінансову систему менш вразливою до корупції, але частково створив середовище, у якому доброчесні чиновники й колишні посадовці несуть непропорційний тягар, а справді великі корупційні схеми часто проходять складнішими маршрутами.
Оцінити масштаб проблеми непросто, бо єдиного державного реєстру PEPів немає. Банки визначають таких клієнтів самостійно: через відкриті джерела, декларації, реєстри, аналітичні сервіси або анкети клієнтів. Через це одна й та сама людина може бути по-різному ідентифікована різними установами.
За оцінками, в Україні може бути понад 30 тисяч національних публічних діячів і близько 140 тисяч пов’язаних із ними осіб. Частина людей потрапляє одразу у кілька категорій: наприклад, як колишні посадовці та водночас родичі або партнери інших PEPів.
Саме цей масштаб пояснює політичну напругу. Для депутатів і високопосадовців посилений фінмоніторинг перестав бути абстрактною нормою антикорупційного законодавства. Він став щоденною незручністю: рахунок, переказ, бізнес із партнером, банківська картка, зняття готівки, черговий запит на документи.
Звідси й спроби переглянути правила. Парламент уже неодноразово намагався обмежити дію статусу PEP у часі або пом’якшити вимоги. Але кожна така спроба стикається з опором міжнародних партнерів, для яких довічний контроль за політично значущими особами є частиною ширшої антикорупційної архітектури України.
Останній конфлікт показав глибину проблеми. У парламентських правках знову з’явилася ідея скасувати довічність статусу, а також поширити PEP-режим на окремих банківських працівників, які відповідають за фінансовий моніторинг. Це виглядало вже не як реформа, а як відповідь політичного класу на дискомфорт, який він сам колись заклав у закон.
Після критики цю норму прибрали, але з’явилася інша ідея — тимчасово зупинити штрафи для банків за порушення щодо PEPів. Задум зрозумілий: якщо банк менше боїться санкцій, він менше перестраховується. Та це рішення не усуває головної причини — нечітких процедур і широкого простору для довільного трактування ризику.
Українська система опинилася між двома крайнощами. З одного боку, ослаблення PEP-контролю може підірвати довіру донорів, МВФ, ЄС і всієї антикорупційної інфраструктури. З іншого — нинішня модель створює надмірний тиск на людей, які не обов’язково мають корупційні ризики, але назавжди залишаються для банків «проблемними».
Вихід не в демонтажі контролю, а в його точності. Банки мають розрізняти реальний ризик і формальний статус. Посадовець із незрозумілими активами, складними переказами й пов’язаним бізнесом не може оцінюватися так само, як людина, яка коротко працювала в державному секторі й має прозорі доходи.
Україні потрібна зрозуміла процедура: які документи банк може вимагати, як часто, за яких підстав операцію можна зупинити, коли посилений моніторинг має бути продовжений, а коли — знятий. Без цього фінансовий моніторинг залишатиметься не інструментом ризик-менеджменту, а системою взаємного страху.
Для держави це питання ширше за комфорт політиків. Якщо статус PEP справді відлякує частину професійних людей від роботи на високих посадах, країна ризикує втратити тих, хто міг би прийти у владу після війни. Антикорупційний запобіжник не повинен перетворюватися на бар’єр для оновлення еліт.
Довічний фінмоніторинг виник як відповідь на недовіру до влади. Але зріла фінансова система має працювати не тільки з недовірою, а й з доказами, пропорційністю та здоровим глуздом. Інакше боротьба з корупційними грошима дедалі більше нагадуватиме покарання за сам факт публічної служби.
