За останню зиму російські атаки на енергетичну інфраструктуру України стали щільнішими, регулярнішими й технологічно дешевшими. Масове виробництво ударних дронів дало Москві змогу атакувати не тільки стратегічні об’єкти генерації, а й тисячі вузлів розподілу електроенергії.
Це змінює саму логіку енергетичної війни. Якщо раніше ставка робилася на великі ракетні удари по теплових електростанціях, високовольтних підстанціях і магістральних лініях, тепер Росія комбінує ракети, Shahed-подібні дрони й менші хвилі ударів по інфраструктурі, яка ближча до споживача.
За попереднім аналізом Дейком, така тактика свідчить не про відмову від масштабного руйнування, а про його адаптацію. Москва намагається не лише вибити потужність із системи, а й ускладнити її ремонт, розтягнути українську ППО та перетворити електропостачання на постійний простір невизначеності.
Найуразливішою ланкою стали невеликі електропідстанції й трансформаторні вузли. Вони не мають такого політичного символізму, як великі електростанції, але саме через них електрика доходить до районів, містечок, підприємств, лікарень і військових об’єктів. Удар по такій точці може не знеструмити країну, але здатен залишити без світла десятки тисяч людей.
Україна змушена розставляти пріоритети. Системи протиповітряної оборони передусім прикривають великі міста, електростанції, ключові вузли генерації та стратегічні об’єкти. Захистити кожну малу підстанцію практично неможливо: високовольтних підстанцій в Україні трохи більше сотні, а менших трансформаторів — понад три тисячі.
Саме цю арифметику використовує Росія. Дрон дешевший за ракету, простіший у виробництві й може запускатися масово. Коли щодня в український повітряний простір летять десятки або сотні безпілотників, вибір цілей стає ширшим. Навіть збиті апарати виснажують ППО, бо кожен перехоплювач, екіпаж і радар мають свою межу.
Минулої зими ця логіка стала особливо помітною. Російські удари по енергосистемі зросли порівняно з попереднім сезоном, а частка атак по малих підстанціях істотно збільшилася. У період із жовтня 2025-го до квітня 2026 року вони становили більшість перевірених ударів по енергетичних об’єктах.
Це не означає, що великі електростанції втратили значення. Навпаки, вони залишаються головними цілями масованих хвиль, у яких дрони змішуються з десятками ракет. Але між такими великими атаками з’явилася інша робота — методичне виснаження розподільчих мереж, де навіть один трансформатор може стати критичною точкою для цілого району.
Для цивільного населення наслідки цієї тактики відчуваються не в абстрактних цифрах, а в побуті. Світло зникає на години, опалення працює нестабільно, бізнес переводить виробництво на генератори, лікарні тримають резервні схеми, а міста планують життя довкола графіків відключень. Енергетична безпека стає частиною щоденної витривалості.
Росія подає удари по енергетиці як спосіб послаблення української воєнної спроможності. Україна наполягає, що атаки по цивільній енергетичній інфраструктурі є воєнним злочином. Але поза юридичною оцінкою очевидна стратегічна мета: зробити нормальне життя дорожчим, складнішим і психологічно виснажливішим.
Масштаб руйнувань уже вимірюється десятками мільярдів доларів. Енергетичний сектор зазнав приблизно 25 мільярдів доларів пошкоджень, а повне відновлення та модернізація потребуватимуть понад 90 мільярдів. Це не просто ремонт після ударів. Це перебудова системи, яка має виживати під постійною загрозою.
Українська відповідь також змінюється. Країна розвиває мобільні вогневі групи, засоби радіоелектронної боротьби, дрони-перехоплювачі, розосереджені джерела генерації, батарейні системи й локальні резерви. Логіка оборони поступово зміщується від захисту окремих великих об’єктів до побудови мережі, здатної втрачати частини й не падати повністю.
Це одна з найважливіших трансформацій війни. Росія намагається зробити енергосистему України крихкою, а Україна намагається зробити її гнучкою. У цій боротьбі перемагає не той, хто має один найпотужніший об’єкт, а той, хто швидше ремонтує, резервує, перемикає маршрути й повертає світло після удару.
Атаки на малі підстанції показують, що війна за електрику більше не зводиться до великих вибухів на великих станціях. Вона перейшла в дрібніші вузли, ближче до міст і споживачів, у простір розподілу, трансформаторів і кабельних маршрутів. Саме там тепер проходить невидима лінія фронту.
Російські дрони не лише руйнують обладнання. Вони перевіряють здатність держави тримати ритм життя під тиском: увімкнути лікарню, запустити виробництво, обігріти будинок, забезпечити зв’язок і воду. Електрика стала не технічною послугою, а показником стійкості країни.
Тому зимова кампанія проти української енергетики має значення далеко за межами енергоринку. Це спроба перетворити холод, темряву й втому на зброю. Але водночас це й доказ того, що Росія не змогла зламати Україну одним ударом і тепер обрала тактику повільного виснаження.
Питання наступної зими вже не лише в тому, скільки дронів запустить Москва. Воно в тому, наскільки швидко Україна зможе розосередити генерацію, посилити ППО, захистити підстанції й зробити відновлення електромережі швидшим за темп руйнування. У цій гонці світло стало формою оборони.
