Михайло Федоров дивиться на війну як на систему, яку можна зламати технологією. Для 35-річного міністра оборони дрон, алгоритм, база даних і дешевий прототип із дротами вже не допоміжні інструменти. Вони — спосіб вижити проти значно більшої армії.
Його уява про майбутнє війни радикальна: менше людей у зоні ураження, більше машин у повітрі й на землі, більше автономності, більше рішень, що народжуються з даних. У цій логіці український фронт стає не лише лінією оборони, а лабораторією нового типу війни.
Федоров прямо називає автономну зброю новим еквівалентом ядерного стримування. Країни, які її матимуть, на його думку, отримають захист. Це звучить як технооптимізм, але за ним стоїть холодна реальність: Україні бракує не винахідливості, а часу, людей і переваги в ресурсах.
Для Дейком ця історія важлива саме через розрив між майбутнім і теперішнім. Україна вже створює війну дронів, штучного інтелекту й бойових даних, але щоденна ціна все ще сплачується піхотою, медиками, інженерами, екіпажами й солдатами в окопах.
На оборонних виставках, які відвідує Федоров, українська війна виглядає як майстерня передчасного майбутнього. Важкі безпілотники замінюють артилерію, несучи снаряди до цілей. Малі ударні апарати коштують дешево й мають бути витратним матеріалом. Наземні роботи нагадують імпровізовані платформи з гаража.
Пристрої, представлені на виставці дронів у Київській області України у березні — Брендан Гоффман
Пан Федоров, у центрі, на виставці дронів — Брендан Гоффман
Ця естетика не випадкова. Українська оборонна інновація часто народжується не в стерильних лабораторіях, а в умовах дефіциту. Дроти, скотч, вуглепластик, 3D-друк, команди волонтерів і стартапів створили середовище, де швидкість важить не менше за ідеальність.
Федоров питає розробників не про красу конструкції, а про масштаб, ціну й можливість масового виробництва. У війні дронів важливо не те, щоб кожен апарат вижив. Важливо, щоб їх було достатньо багато, щоб втрати не ламали систему, а ставали частиною розрахунку.
Цей підхід лежить у центрі стратегії, яку підтримує Володимир Зеленський. Її логіка проста й жорстка: захистити небо, зменшити перевагу Росії в живій силі та вдарити по економічних джерелах війни. Дрони мають перехоплювати загрози, знищувати техніку й бити по паливній інфраструктурі ворога.
Один із заявлених орієнтирів — перехоплювати до 95% російських дронів і ракет. Інший — завдавати російській армії втрат швидше, ніж вона здатна поповнювати особовий склад. Третій — тиснути на економіку через удари по нафтових експортних об’єктах і паливній логістиці.
Це не класична стратегія перемоги через прорив фронту. Це стратегія виснаження, помножена на технологію. Вона не обіцяє швидкого фіналу, але має змінити співвідношення витрат: кожен російський наступ, кожна колона, кожен склад і кожен НПЗ мають ставати дорожчими для Москви.
«Автономна зброя – це нова ядерна зброя», – сказав міністр оборони України Михайло Федоров. «Країни, які її мають, будуть захищені» — Брендан Гоффман
Федоров називає нинішню фазу війни “цільовим знищенням”. Його команда мислить цифрами, потоками даних і темпами втрат. У цій математиці війни людський фактор не зникає, але перетворюється на змінну, яку технологія має захистити з українського боку й виснажити з російського.
Саме тут починається найгостріша суперечність. Міністр говорить про майбутнє, у якому “зона смерті” спорожніє від людей, а між собою воюватимуть машини. Але українські командири щодня мають справу з іншим світом: болотом, штурмами, евакуацією поранених, нестачею піхоти й ситуаціями, де жоден робот не замінює солдата повністю.
Конфлікт між технократичним баченням і фронтовою практикою вже проривався назовні. Частина військових скептично сприймає розмови про швидкий перехід до безлюдного бою. Вони нагадують: позиції іноді треба брати людьми, утримувати людьми й рятувати людей під вогнем.
Ця критика не заперечує значення технологій. Вона лише повертає дискусію до меж можливого. Дрон може знайти ціль, зупинити броню, підсвітити маршрут, доставити боєприпас або вдарити по укриттю. Але політичний ризик виникає тоді, коли технологію починають сприймати як просту заміну складній війні.
Федоров, однак, має сильний аргумент. Україна не може дозволити собі воювати з Росією лише симетрично. Якщо Москва має більше людей, боєприпасів і територіальної глибини, Київ мусить шукати асиметрію: дешевші засоби ураження, швидші цикли виробництва, кращу розвідку, точніші алгоритми.
Солдати встановлюють сітку проти дронів на дорозі між Ізюмом та Слов'янськом у березні — Брендан Гоффман
Штучний інтелект поки не веде війну самостійно. Його найкорисніша роль нині — допомагати розпізнавати цілі, обробляти розвідувальні дані, аналізувати повітряні атаки й планувати далекі удари. Але напрям очевидний: чим більше даних накопичує фронт, тим більше війна стає навчальним матеріалом для машин.
Україна вже має унікальний масив бойових відео з дронів. Мільйони фрагментів показують техніку, позиції, рухи солдатів, поведінку під атакою, спроби ховатися або тікати. Для компаній, які тренують моделі штучного інтелекту, це надзвичайно цінний ресурс.
Саме тому Київ відкриває частину цих даних союзним компаніям через спеціальні програми, вимагаючи натомість доступу до створених моделей. Це новий тип оборонного обміну: Україна дає реальну війну як дані, а хоче отримати алгоритми, що допоможуть вижити в реальній війні.
Такий підхід має етичну темну сторону. Правозахисники застерігають від летальної автономної зброї, бо рішення про життя і смерть без людини в контурі управління може змінити саму природу відповідальності. Якщо машина помиляється, питання провини стає не юридичною деталлю, а моральною прірвою.
Федоров відповідає прагматично: ризики, на його думку, менші, ніж здаються, а технологія поки зосереджена переважно на розпізнаванні техніки. Але ця межа не залишиться незмінною. Війни завжди штовхають інструменти далі, ніж дозволяли мирні дискусії.
У цьому полягає головний парадокс України. Вона бореться за виживання і змушена пришвидшувати майбутнє війни, навіть якщо це майбутнє лякає. Те, що в мирний час здавалося б темою міжнародних заборон і філософських дебатів, на українському фронті стає питанням завтрашнього ранку.
Федоров не схожий на класичного міністра оборони. Його бекграунд — цифрова реклама, державні сервіси, контакти із Силіконовою долиною, культура стартапів і віра в дані. Саме тому він дратує частину старої військової системи й водночас дає фронту те, чого йому бракує: швидкість технологічного примусу.
Українські бригади, які першими прийняли FPV-дрони, часто бачать у ньому союзника. Їм не треба пояснювати, чому дешевий безпілотник може змінити ділянку фронту. Вони вже живуть у війні, де кожен рух у “зоні смерті” відстежується, а виживання залежить від того, хто швидше бачить і точніше б’є.
Але майбутнє, яке Федоров просуває, не буде чистим і безкровним. Машини можуть зменшити втрати своїх солдатів, але не скасують політичної відповідальності за війну. Вони можуть зробити оборону ефективнішою, але також знизити психологічний поріг застосування сили для тих, хто має перевагу в технології.
Україна сьогодні стоїть на межі цієї нової епохи не з розкоші, а з необхідності. Вона не вигадує війну роботів у теорії. Вона будує її під російськими ракетами, в умовах дефіциту людей і часу, на фронті, де старі правила вже не дають достатнього захисту.
Федоров може помилятися в темпах, масштабах або вірі в автономність. Але він точно вловив головне: війна більше не повернеться до старої форми. Перемагає не лише той, хто має більше гармат, а й той, хто швидше перетворює досвід бою на систему, дані — на зброю, а технологію — на шанс вижити.
