Мохаммад Багер Галібаф нині виглядає однією з тих фігур в іранській системі, які можуть бути важливими не лише для війни, а й для можливого виходу з неї. Він очолює парламент Ірану з 2020 року, належить до консервативного табору і водночас має тривалу історію роботи на стику силового апарату, бюрократії та публічної політики.
Його біографія пояснює, чому до нього придивляються як до можливого каналу комунікації. Галібаф — колишній командувач повітряних сил Корпусу вартових ісламської революції, у минулому також очолював національну поліцію й був мером Тегерана. Це рідкісне поєднання: він одночасно зрозумілий для силовиків, для апарату влади і для політичного класу.
У теперішній кризі така комбінація особливо цінна. Для зовнішніх гравців потенційний переговорний контакт в Ірані має бути не просто формально високопосадовцем, а людиною, яка має вагу в системі, не сприймається як випадковий дипломат і здатна передавати сигнали, що їх серйозно сприйматимуть силові центри. Саме під цей типаж Галібаф підходить майже ідеально.
За попереднім аналізом Дейком, сила Галібафа як потенційного посередницького вузла полягає не в м’якості, а навпаки — у його системній жорсткості. У переговорах із Іраном часто працює не той, хто виглядає найбільш поміркованим назовні, а той, кого всередині режиму не можуть звинуватити в слабкості або самодіяльності.
При цьому Галібаф не є карикатурним радикалом. Britannica описує його як представника консервативного істеблішменту, але водночас більш прагматичного, ніж частина інших жорстких фігур, зокрема порівняно з Саїдом Джалілі. У минулих президентських кампаніях його сила спиралася не стільки на ідеологію, скільки на образ адміністратора, здатного «керувати системою».
Саме тому він цікавий у контексті потенційних мирних переговорів щодо Ірану. Для Заходу або посередників на кшталт регіональних держав Галібаф може бути корисним не як символ примирення, а як функціональний адресат. Він достатньо системний, щоб говорити від імені державного ядра, і достатньо політичний, щоб розуміти ціну публічних жестів та непублічних домовленостей.
Водночас його репутація не є бездоганною — і це м’яко сказано. Протягом років Галібаф стикався з обвинуваченнями у фінансових зловживаннях та політичному лицемірстві, зокрема через скандали довкола майна, стилю життя його родини та підозр щодо управління ресурсами під час каденції мера Тегерана. Сам він такі закиди заперечував, але вони стали постійною частиною його публічного образу.
Ще більш суперечливою є його роль у придушенні протестів. Правозахисні та аналітичні джерела роками пов’язують Галібафа з жорсткою лінією щодо студентських виступів 1999 року та подальших хвиль вуличного невдоволення. Навіть якщо окремі деталі таких епізодів у джерелах трактуються по-різному, загальна картина стала усталеною: це політик, тісно асоційований не з лібералізацією, а з дисципліною і силовим контролем.
Саме тут виникає ключовий парадокс. Для зовнішнього спостерігача такий бекграунд робить Галібафа токсичним співрозмовником. Але для іранської системи в умовах війни він, навпаки, стає зручним: контакт із ним не виглядає поступкою. Якщо режим вирішить тестувати бек-канали чи рамкові переговори, йому потрібен не «голуб миру», а людина, яка не викликає підозр у капітулянтстві.
Його стиль останніх років лише підсилює цю логіку. Іранські медіа, зокрема опозиційно налаштовані до режиму, фіксували, що навіть на тлі заяв Дональда Трампа про можливі «конструктивні» розмови Тегеран продовжував підвищувати риторику стримування та погроз. Такий фон робить Галібафа ще кориснішим: він може бути контактною точкою, не змінюючи публічної тональності непоступливості.
Іншими словами, у випадку потенційних переговорів США та Ірану або ширшої дипломатії навколо війни Галібаф цікавий не тому, що є прозахідним чи поміркованим політиком. Він цікавий тому, що вміє поєднувати три ролі — силовика, адміністратора і легального публічного представника режиму. Для складних криз саме такі фігури часто стають «операторами переходу» від ескалації до торгу.
Є й ще один важливий нюанс. Іранська політична система побудована так, що формальні посади не завжди повністю пояснюють реальний вплив, але парламентський спікер такого рівня все одно є значущим інституційним вузлом. Це не технічний чиновник, а один із видимих центрів режимної координації, особливо коли країна переживає зовнішню загрозу та внутрішню мобілізацію.
Водночас не слід переоцінювати і його автономію. Навіть якщо Галібаф стане точкою дотику для посередників, це ще не означає, що саме він визначатиме зміст майбутньої угоди. У Тегерані рішення щодо війни, ядерної програми, санкцій і стратегічних поступок ухвалюються в набагато ширшому колі силових і релігійно-політичних центрів. Він радше провідник волі системи, ніж її одноосібний автор.
Отже, Галібаф є важливим не як архітектор миру в західному сенсі, а як можлива точка входу в механіку іранського режиму. Його кар’єра, зв’язок із КВІР, консервативний профіль, досвід управління та жорстка репутація роблять його придатним для контактів, які мають відбуватися без публічної м’якості й без втрати обличчя для Тегерана.
Якщо дипломатичне вікно справді відкриватиметься, такі фігури, як Галібаф, можуть виявитися важливішими за офіційних речників чи символічних «поміркованих». Бо в іранській моделі влади переговори часто починаються не з довіри, а з контролю. І саме контроль — а не примирення — є головною політичною валютою Галібафа.
