Володимир Зеленський розпочав серію окремих зустрічей із найвідомішими українськими командирами в момент, коли невдоволення військовим керівництвом вийшло з кабінетів на вулиці. Формально президент обговорює фронт. Політично ці розмови дедалі більше нагадують пошук нової конфігурації командування.
Протягом кількох днів тисячі людей збиралися в Києві та інших містах, попри обмеження воєнного стану. Вони вимагають повернути Михайла Федорова до Міністерства оборони та звільнити головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, якого вважають відповідальним за блокування реформ.
Масштаб реакції вже не дозволяє владі представляти конфлікт як звичайну кадрову ротацію. Опитування показало, що 61 відсоток українців не підтримує відставку Федорова, тоді як прихильників його звільнення виявилося лише 15 відсотків. Це фактично суспільний вотум недовіри до логіки президентського рішення.
За оцінкою «Дейком», Зеленський тепер проводить не просто консультації з генералами. Він намагається визначити, хто з командирів здатен одночасно втримати фронт, заспокоїти армію, продовжити технологічну реформу й залишитися керованим для політичного центру.
У президентському кабінеті один за одним побували шість командирів, чиї кар’єри сформувала війна з Росією. Серед них — Михайло Драпатий, Володимир Горбатюк, Олег Апостол, Андрій Білецький, Ігор Оболенський та Денис Прокопенко. Кожен представляє окрему бойову школу й окрему модель управління.
Сам факт таких зустрічей ще не означає неминучої відставки Сирського. Президент може збирати оцінки перед засіданням Ставки, готувати перестановки нижчого рівня або шукати баланс між головнокомандувачем і реформаторським крилом. Однак публічність консультацій перетворила їх на неофіційний генеральський кастинг.
Найочевиднішим претендентом вважають Драпатого. Він має бойовий авторитет, підтримку частини офіцерського корпусу й репутацію командира, готового називати проблеми прямо. Його конфлікти з військовою вертикаллю лише посилили сприйняття генерала як альтернативи системі Сирського.
Горбатюк уособлює інший тип кандидата — штабного професіонала з досвідом управління великими формуваннями. Апостол представляє десантно-штурмові війська, а Білецький, Оболенський і Прокопенко очолюють корпуси, створені навколо підрозділів із виразною бойовою ідентичністю та сильними внутрішніми культурами.
Це покоління виросло не в радянських академіях, а у війнах після 2014 року. Його командири звикли працювати в умовах постійного дефіциту, розвивати власні технологічні команди, шукати приватне фінансування й швидко змінювати тактику під тиском російських безпілотників.
Саме цю відмінність протестувальники намагаються перетворити на політичний аргумент. Їхня вимога стосується не віку Сирського і навіть не окремих невдалих операцій. Вони виступають проти культури, у якій інформація рухається вгору повільно, критика сприймається як нелояльність, а кадрові рішення залежать від близькості до штабу.
Федоров став символом протилежної моделі. Він вимагав оцінювати підрозділи за бойовим результатом, спрямовувати ресурси до найефективніших команд і скорочувати шлях від технологічної розробки до фронту. Його відставку сприйняли як перемогу закритої вертикалі над системою вимірюваної відповідальності.
Зеленський намагався знизити напруження, запропонувавши Федорову інші ролі, пов’язані з військовими технологіями та інноваціями. Проте колишній міністр, за свідченнями людей із його оточення, готовий повернутися лише до Міністерства оборони. Така позиція позбавляє президента зручного компромісу.
Окремий технологічний офіс дозволив би зберегти Федорова в системі, не звільняючи Сирського. Але без контролю над закупівлями, бюджетами й кадровими рішеннями він ризикував би перетворитися на публічну вітрину без реальної влади. Саме суперечка за повноваження, а не назва посади, спричинила нинішню кризу.
Керівник Офісу президента Кирило Буданов закликав до спокою, заявивши, що суспільну позицію почуто й робота вже триває. Ця формула має стримати подальшу ескалацію, але водночас створює очікування швидкого результату. Кожен день без рішення тепер сприйматиметься як спроба перечекати протести.
Організатори виступів уже висунули ультиматум: якщо до 24 липня Сирського не буде звільнено, а Федорова не повернуть, вони закликатимуть до загального безстрокового протесту. Для країни у стані війни така перспектива створює ризик, який неможливо звести до звичайної політичної незручності.
Вуличний тиск здатен прискорити потрібні зміни, але він не може стати постійним механізмом призначення військового командування. Якщо головнокомандувача звільняють винятково через протест, наступний командир від самого початку працюватиме з усвідомленням, що його повноваження залежать від суспільного настрою.
Водночас ігнорувати протест означало б не захищати цивільний контроль, а заперечувати масштаб кризи довіри. Демонстрації виникли не через одну інформаційну кампанію. Їх підтримують ветерани, діючі військові, технологічні підрозділи й цивільні, які бачать у реформі армії питання власного виживання.
Сирського критикують за радянський стиль командування та операції з високою ціною. Його прихильники відповідають, що головнокомандувач керує фронтом завдовжки понад 1200 кілометрів, маючи менше людей і ресурсів, ніж противник. За таких умов будь-який командир неминуче ухвалюватиме рішення, які спричиняють втрати.
Цей аргумент справедливий, але вже недостатній. Критики говорять не лише про кількість загиблих, а про механізм, який приводить до втрат: якість розвідки, відповідність завдання реальній ситуації, свободу командира змінити план і готовність штабу зупинити операцію, коли її мета втратила сенс.
Головна небезпека полягає в тому, що суперечка розділяє армію на умовно «технологічних» і «традиційних». Україні потрібні обидві складові. Дрони не утримують позиції без піхоти, а дисциплінована піхота не виживає без розвідки, роботизованої логістики, засобів радіоелектронної боротьби та швидких рішень.
Тому наступний головнокомандувач, ким би він не став, повинен не перемогти одну зі сторін, а створити спільну систему. Генеральний штаб має визначати стратегічні цілі, але корпуси повинні отримати достатньо автономії, щоб обирати спосіб їх досягнення відповідно до реальної обстановки.
Не менш важливим буде новий порядок оцінювання командирів. Переміщення на карті не може залишатися єдиним показником успіху. Потрібно враховувати співвідношення втрат, збереження особового складу, швидкість адаптації, ефективність дронів, якість підготовки й здатність підрозділу відновлюватися після важких боїв.
Зустрічі Зеленського з шістьма командирами показують, що кадровий резерв існує. Але наявність сильних генералів ще не гарантує появи сильнішої системи. Кожен із них, очоливши ЗСУ, зіткнеться з тими самими бюрократичними інтересами, закритими кадровими мережами й політичним втручанням.
Президент тому має оголосити не лише прізвище, а правила наступного етапу. Чи матиме головнокомандувач право змінити свою команду? Хто контролюватиме технологічну трансформацію? Як розподілятимуть ресурси між корпусами? Які механізми захистять офіцера, що відмовляється подавати неправдиву доповідь?
Нинішня криза виникла в момент, коли Україна почала повертати воєнну ініціативу. Далекобійні удари по російських об’єктах і стримування наступу створили відчуття, що технологічна модель працює. Саме тому звільнення її головного політичного захисника було сприйняте як загроза вже досягнутому результату.
Зеленський ще може перетворити протести на початок інституційного оновлення. Для цього йому потрібно відмовитися від спокуси обмежитися кадровою жертвою — Сирського, Федорова або обох. Суспільство вимагає не покарання конкретної людини, а доказу, що армія здатна змінюватися швидше за війну.
Публічні зустрічі з командирами відкрили процес, який уже важко повернути в закритий режим. Тепер будь-яке рішення оцінюватимуть не за тим, кого президент залишив чи звільнив, а за тим, чи отримала Україна систему командування, де професійність переважає лояльність, а правда з фронту доходить до найвищого кабінету без спотворень.
