Європейський парламент 26 березня схвалив ключові положення торговельної угоди між ЄС і США, яку Дональд Трамп і Урсула фон дер Ляєн політично погодили ще 27 липня 2025 року в Тернберрі. Йдеться про пакет, який має стабілізувати трансатлантичну торгівлю після тарифного конфлікту й закріпити для більшості товарів з ЄС стелю мит у США на рівні 15%.
Формально депутати підтримали дві законодавчі пропозиції, що імплементують саме європейську частину домовленостей. Вони передбачають скасування більшості мит ЄС на американські промислові товари, а також часткову лібералізацію для окремих аграрних і морепродуктових позицій через тарифні квоти. Це не повна зона вільної торгівлі, а вибіркове відкриття ринку в обмін на обмеження американських тарифів.
Те, що мало пройти відносно швидко, розтягнулося на місяці. У січні процес загальмували через заяви Трампа про Гренландію та пов’язані тарифні погрози, а в лютому — через рішення Верховного суду США, який визнав незаконною значну частину його масштабних тарифів і тим самим створив невизначеність: якою саме буде правова база американської частини угоди далі.
За оцінкою Дейком, головний зміст цього голосування — не в тому, що Європа раптом знову повірила Вашингтону, а в тому, що Брюссель вирішив купити собі бодай мінімальну передбачуваність. Для ЄС трансатлантична економіка надто велика, щоб дозволити собі затяжний тарифний хаос: у 2024 році двостороння торгівля товарами й послугами сягнула €1,6 трлн, а через Атлантику щодня проходить понад €4,2 млрд.
Саме тому Європарламент не просто сказав угоді «так», а суттєво переписав її захисну логіку. Депутати додали посилену призупинювальну норму: якщо США порушать домовленості, запровадять нові дискримінаційні мита, вдадуться до економічного примусу або зачеплять територіальну цілісність держав-членів ЄС, угоду можна буде зупинити. Окремо закладено й так звану sunrise clause — фактичний запуск преференцій лише тоді, коли американська сторона справді виконає свої зобов’язання.
Інакше кажучи, Європа спробувала зробити угоду «стійкою до Трампа». Голосування в парламенті відбулося двома окремими рішеннями, які пройшли з помітною більшістю, але політичний сигнал був подвійний: так, ЄС готовий рухатися далі; ні, він більше не готовий покладатися лише на політичні обіцянки Білого дому. Саме тому в тексті з’явилися і sunset clause до 31 березня 2028 року, і додаткові умови щодо сталі та алюмінію.
Окремий нерв цієї історії — металургія. Європарламент прямо прив’язав набрання чинності частиною поступок до того, чи знизять США тарифне навантаження на низку європейських товарів зі сталлю та алюмінієм до максимум 15%. Це показує, що Брюссель намагається не просто рятувати торгівлю загалом, а й закрити найболючіші вузли, де американський протекціонізм бив по європейській промисловості найсильніше.
Наступний етап — переговори з урядами держав-членів і подальше доопрацювання остаточного тексту. Тобто угода ще не повністю завершена, але головний парламентський бар’єр уже пройдено. Після голосування єврокомісар Марош Шефчович заявив, що Брюсселю потрібна чинна угода по обидва боки Атлантики, а новий раунд контактів із американською стороною заплановано на полях зустрічі СОТ у Яунде.
Вашингтон публічно привітав результат. Посол США при ЄС Ендрю Паздер назвав голосування кроком до стабільності й передбачуваності для бізнесу, а Американська торговельна палата в ЄС — правильним сигналом для компаній, які майже рік жили в підвішеному стані. І це теж важлива деталь: угода просувається не тому, що політична довіра відновлена, а тому, що великий бізнес по обидва боки Атлантики втомився від режиму постійної тарифної імпровізації.
У ширшому сенсі нинішнє рішення — це компроміс між геополітикою та економікою. З одного боку, ЄС дедалі гучніше говорить про зменшення залежності від США, диверсифікацію торгівлі та стратегічну автономію. З іншого — саме Єврокомісія наголошує, що партнерство зі США залишається найважливішим двостороннім торговельно-інвестиційним зв’язком у світі. Тому Брюссель не розриває економічний канал, а намагається зробити його керованим навіть за політично нестабільного Вашингтона.
У цьому і полягає справжня логіка голосування. Європарламент не стільки ратифікував довіру до США, скільки зафіксував механізм самозахисту на випадок, якщо ця довіра знову розсиплеться. Для Брюсселя це не історія про нову трансатлантичну гармонію, а про керований ризик: краще мати недосконалу угоду із запобіжниками, ніж залишити економіку ЄС відкритою до нового раунду тарифного шантажу. Це вже аналітичний висновок, що випливає зі змісту доданих парламентом застережень і затяжної політичної історії довкола пакта.
Тож головне після цього голосування звучить так: Європа не пробачила хаосу, що приходив із Білого дому, але вирішила навчитися жити поряд із ним. І якщо угода все ж дійде до фінального оформлення, вона стане не знаком повного примирення між ЄС і США, а швидше документом епохи недовіри — коли торгівлю рятують не спільні цінності, а добре прописані запобіжники.
