Заява уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця про те, що до лінії фронту доходить лише близько 2% від загальної кількості мобілізованих за місяць, стала однією з найбільш резонансних тем у дискусії про мобілізацію. Ця цифра звучить настільки радикально, що природно викликає запитання: куди зникають решта людей і чому між моментом мобілізації та появою військовослужбовця безпосередньо на передовій може виникати настільки величезний розрив?
Водночас важливо одразу зробити принципове уточнення. Йдеться саме про оцінку Лубінця, яку він підтвердив у розмові з «Українською правдою». У відкритих матеріалах не наведено офіційної статистики Генерального штабу чи Міністерства оборони, яка б підтверджувала показник 2% як загальнодержавну статистичну норму. Тому цю цифру варто сприймати передусім як оцінку масштабу проблеми, на яку звертає увагу омбудсман.
Що насправді означають 2%
На перший погляд може здатися, що слова «до фронту доходить 2%» означають: із кожної сотні мобілізованих лише двоє фізично опиняються на передовій. Але система проходження військової служби значно складніша.
Між моментом мобілізації та безпосередньою участю в бойових діях існує цілий ланцюг етапів. Людина має пройти оформлення, медичні процедури, підготовку, навчання, розподіл, потрапити до конкретної військової частини, пройти адаптацію та отримати відповідне призначення. Частина людей може бути визнана непридатною, частина отримує інші військові спеціальності, частина направляється до підрозділів забезпечення, а хтось може вибути з процесу з інших причин.
Саме тому показник «мобілізований» і показник «боєць, який прибув до бойового підрозділу» — далеко не одне й те саме.
Але саме в цьому, за логікою Лубінця, і полягає головна проблема. Якщо держава вимірює ефективність системи передусім кількістю людей, яких вдалося оформити, вона може отримувати гарні цифри на папері, не отримуючи пропорційного результату там, де армія найбільше потребує поповнення.
«Палична система» замість реального результату
Ще в липні Лубінець виступав проти того, щоб мобілізація будувалася виключно на кількісних показниках. Він фактично запропонував змінити сам принцип оцінювання роботи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Ідея проста: важливо не лише те, скільки людей пройшли через систему, а й те, який результат отримала армія.
Це принципова різниця.
Уявімо підприємство, перед яким поставили завдання набрати сто працівників. Якщо керівництво оцінює менеджера лише за кількістю підписаних анкет, менеджер буде зацікавлений максимально швидко збільшувати саме цю цифру. Але якщо з сотні оформлених людей дев'яносто не можуть працювати за необхідною спеціальністю, звільняються або не проходять навчання, підприємство фактично не отримало очікуваного результату.
У військовій сфері ціна такої помилки значно вища.
Армії потрібні не просто цифри в документах. Потрібні підготовлені люди, які здатні виконувати конкретні завдання, мають відповідний стан здоров'я, навички, мотивацію та проходять необхідну підготовку.
Саме тому питання, яке порушує омбудсман, виходить далеко за межі роботи окремих ТЦК. Воно стосується самої архітектури мобілізаційної системи.
Куди дівається різниця між мобілізованими та тими, хто потрапляє на фронт
Якщо оцінку Лубінця розглядати не як точну статистичну формулу, а як сигнал про масштаб розриву, виникає ціла низка можливих причин.
Передусім частина мобілізованих проходить підготовку та отримує призначення не в бойові підрозділи. Сучасна армія — це не тільки піхота на передньому краї. Для функціонування війська потрібні водії, медики, зв'язківці, оператори техніки, ремонтники, логісти, інженери, фахівці ППО, оператори безпілотних систем та величезна кількість інших спеціалістів.
Друга проблема — якість відбору.
Якщо людина має серйозні проблеми зі здоров'ям, її направлення до війська може закінчитися госпіталізацією, повторними медичними оглядами або неможливістю виконувати завдання. Раніше Лубінець уже публічно критикував випадки, коли до війська, за його словами, потрапляли люди із серйозними захворюваннями.
Третій фактор — підготовка.
Навіть фізично здорова людина не перетворюється автоматично на військовослужбовця, готового до бойової роботи, у момент отримання документів про мобілізацію. Потрібні навчання, адаптація, злагодження та освоєння конкретної спеціальності.
І нарешті, існує проблема людей, які на різних етапах вибувають із системи.
Саме тому цифру 2% не можна механічно трактувати як «98% мобілізованих зникають». Лубінець говорить про те, скільки людей із загальної маси мобілізованих зрештою доходить саме до лінії фронту. Це набагато вужчий показник, ніж загальна кількість військовослужбовців, які поповнюють ЗСУ.
Найболючіше питання — довіра
Однак у цій історії є ще один аспект, який може виявитися навіть важливішим за саму цифру.
Це довіра суспільства.
Мобілізація під час повномасштабної війни неминуче залишається болючою темою. Для багатьох українських родин вона означає страх, невизначеність і ризик втрати близької людини. Саме тому будь-яка інформація про те, що між кількістю мобілізованих і реальною потребою фронту існує величезний розрив, здатна породжувати надзвичайно сильну реакцію.
Якщо людина бачить, що держава говорить про необхідність постійного поповнення війська, але водночас чує від високопосадовця про те, що до фронту доходить лише невелика частина мобілізованих, вона закономірно запитує: чи правильно працює вся система?
І це питання не можна просто відмахнути.
Бо мобілізація тримається не лише на законі та адміністративних процедурах. Вона значною мірою тримається на відчутті справедливості.
Корупція додає системі ще одну тріщину
У тому ж контексті Лубінець знову порушив тему корупції під час мобілізації. За його словами, існують випадки, коли за гроші можна «вирішити» питання на різних етапах проходження ТЦК.
Омбудсман розповів про озвучені ним раніше суми: за можливість вийти з автобуса ТЦК нібито можуть вимагати близько 10 тисяч доларів, а за вихід із приміщення ТЦК — близько 15 тисяч. Окремо він повідомив про інформацію щодо нової схеми у прикордонному регіоні, де за 50–70 тисяч доларів людину нібито можуть переправити за кордон прямо з автобуса. За його словами, цю інформацію наразі перевіряють.
Якщо такі схеми підтверджуються, проблема стає системною.
Тоді виходить парадоксальна ситуація: держава витрачає величезні ресурси на пошук і мобілізацію людей, тоді як корупційні механізми можуть дозволяти окремим громадянам уникати цього процесу за великі гроші.
У такій системі найбільше страждає принцип рівності.
Людина, яка не має грошей або зв'язків, опиняється в одному становищі, а заможніший громадянин отримує можливість шукати інший шлях. Саме це здатне руйнувати довіру до мобілізації набагато швидше, ніж будь-які офіційні заяви.
Чи потрібна Україні інша модель оцінки мобілізації
Логіка пропозиції Лубінця полягає в тому, щоб дивитися не лише на кількість людей, яких вдалося мобілізувати, а на кінцевий результат.
Тобто оцінювати не тільки:
— скільки людей отримали статус мобілізованих;
— скільки пройшли через ТЦК;
— скільки були направлені на навчання.
А й те:
— скільки реально завершили підготовку;
— скільки отримали конкретну військову спеціальність;
— скільки прибули до військових частин;
— скільки здатні виконувати визначені завдання;
— скільки реально посилили бойові підрозділи.
Такий підхід дозволив би побачити всю картину, а не лише одну її частину.
При цьому оцінювати роботу системи винятково за кількістю людей на передовій теж було б неправильно. Армія не може існувати без тилу, логістики, ремонтних підрозділів, медичної служби, ППО та інших напрямів. Тому необхідний комплексний показник, який дозволяє зрозуміти, наскільки ефективно мобілізаційна машина перетворює людський ресурс на реальну військову спроможність.
Чому цифра Лубінця має стати приводом для перевірки
Найважливіше у цій заяві — не сама цифра 2%.
Навіть якщо після детального аудиту офіційні показники виявляться іншими, сама постановка питання залишається надзвичайно важливою.
Якщо держава мобілізує значну кількість людей, але лише невелика частина з них зрештою потрапляє безпосередньо до бойових підрозділів, необхідно зрозуміти, на якому етапі виникають найбільші втрати.
Це може бути медична система. Може бути навчання. Може бути розподіл. Може бути кадрова робота військових частин. Можуть бути проблеми із самовільним залишенням частин. Можуть бути помилки у визначенні придатності. Можуть бути корупційні практики.
А може бути поєднання всіх цих факторів одночасно.
Без прозорого аналізу неможливо визначити, де саме знаходиться вузьке місце.
Тому заява Лубінця — це не лише критика ТЦК. Це привід поставити значно ширше питання: наскільки ефективно Україна використовує той людський ресурс, який уже проходить через систему мобілізації?
Війна вимірюється не цифрами у звітах
На четвертому році повномасштабної війни питання ефективності мобілізації стає дедалі важливішим. Ресурс суспільства не безмежний. Кожна людина, яку держава залучає до війська, має отримати максимально зрозумілий маршрут: від моменту призову до підготовки, призначення та виконання конкретної ролі.
Саме тому головним результатом мобілізації не може бути просто цифра у звіті.
За кожною такою цифрою стоїть конкретна людина, її родина, робота, життя та ризики, які вона бере на себе.
Якщо система працює ефективно, мобілізація має перетворювати людський ресурс на підготовлені та правильно розподілені військові спроможності. Якщо ж система женеться передусім за кількісними показниками, виникає небезпечна ілюзія виконаної роботи.
Заява Дмитра Лубінця про 2% саме тому є настільки резонансною. Вона змушує дивитися не на те, скільки людей формально було мобілізовано, а на те, що відбувається з ними після цього.
І якщо ця оцінка хоча б приблизно відображає масштаб проблеми, відповідь має бути не в тому, щоб сперечатися лише про одну цифру.
Відповідь має полягати у повному аудиті всієї системи — від роботи ТЦК та медичного відбору до навчання, розподілу й фактичного комплектування військових частин.
Бо в умовах війни недостатньо просто виконати план.
Потрібно переконатися, що кожен етап цього плану справді працює на головну мету — посилення обороноздатності країни.
