Перемир’я в Лівані протрималося менше, ніж потребувала дипломатія. Уже за кілька годин після домовленості про припинення вогню Ізраїль і «Хезболла» знову обмінялися ударами, а запланований раунд переговорів між США та Іраном у Швейцарії фактично опинився під питанням.
Це стало першим серйозним випробуванням для попередньої американо-іранської угоди, яка мала зупинити війну на всіх фронтах, включно з Ліваном. Саме ця фраза в документі від початку виглядала найвразливішою: Вашингтон і Тегеран можуть домовлятися між собою, але не контролюють повністю логіку ізраїльсько-ліванського фронту.
Ліван давно перестав бути другорядною сценою регіональної війни. «Хезболла» є не просто союзником Ірану, а ключовим елементом його стратегії стримування Ізраїлю. Для Єрусалима це не дипломатична деталь, а пряма військова загроза на північному кордоні, яку неможливо відкласти заради тексту угоди з Тегераном.
За оцінкою Дейком, саме Ліван став точкою, де іранська угода Трампа зіткнулася з власною внутрішньою суперечністю. Документ намагається завершити широку війну політичним жестом, але не дає відповіді на питання, хто реально зупинить проксі-сили Ірану й хто гарантує Ізраїлю безпеку після такого зупинення.
Ізраїльські військові заявили, що «Хезболла» випустила понад 50 снарядів по ізраїльських силах на півдні Лівану. У відповідь Ізраїль завдав ударів по об’єктах, які вважає цілями угруповання. Ліванські повідомлення про нічні авіаудари й загиблих лише підсилили відчуття, що перемир’я було не стабільним режимом, а короткою паузою перед новим спалахом.
Для Ірану цей епізод став приводом відмовитися від участі в запланованих переговорах. Це показово: Тегеран використовує Ліван не лише як військовий фронт, а й як дипломатичний важіль. Якщо Ізраїль продовжує бити по «Хезболлі», Іран отримує підставу звинувачувати Вашингтон у нездатності забезпечити виконання угоди.
Саме тут проявляється слабкість американської конструкції. США можуть домовлятися з Іраном про припинення бойових дій, але не можуть просто наказати Ізраїлю ігнорувати загрозу з півночі. Для уряду Біньяміна Нетаньягу «Хезболла» залишається силою, яка атакує північ Ізраїлю, утримує ракетний арсенал і діє як передовий інструмент Тегерана.
Ізраїльський посол у США заявив, що країна зупинила наступальні операції в Лівані й готова дотримуватися перемир’я, якщо «Хезболла» також припинить атаки. Але він водночас наголосив, що ізраїльські сили залишаться на півдні Лівану. У цьому й полягає конфлікт: для Ірану й «Хезболли» це може виглядати як порушення суверенітету, для Ізраїлю — як необхідна зона безпеки.
Американо-іранська угода намагається втиснути цю складну реальність у загальну формулу припинення війни. Але Ліван не є технічним додатком до переговорів. Там діють власні сили, власні травми, власна логіка помсти й стримування. І кожен удар там здатен зірвати дипломатичний процес між Вашингтоном і Тегераном.
Для Нетаньягу ситуація майже безвихідна. Усередині Ізраїлю він перебуває під сильним тиском вимоги відповідати на атаки «Хезболли» й не дозволити північному кордону залишатися зоною постійної загрози. Якщо він прийме обмеження, закладені в угоді США з Іраном, критики звинуватять його в поступці без гарантій.
Саме тому ізраїльська реакція на іранську угоду була такою холодною. У Єрусалимі бачать документ, який не вирішує трьох головних питань: ядерної програми Ірану, балістичних ракет і проксі-мереж. А тепер Ліван показує, що навіть припинення бойових дій на регіональних фронтах може залишитися декларацією без механізму примусу.
Для Вашингтона це небезпечний сигнал. Якщо переговори з Іраном залежать від тиші в Лівані, а тиша в Лівані залежить від поведінки «Хезболли» та рішень Ізраїлю, тоді американська дипломатія прив’язана до фронту, який вона не контролює повністю. Це робить кожен локальний обмін ударами потенційним саботажем великої угоди.
Іран також має свою вигоду від такої невизначеності. Тегеран може одночасно тримати відкритою можливість переговорів і використовувати їх зрив як спосіб тиску. Якщо умови вигідні — він повертається до столу. Якщо ні — посилається на Ізраїль, Ліван, «порушення перемир’я» і намагається перекласти відповідальність на Вашингтон.
У цьому сенсі Ліванський фронт є не периферією, а тестом на справжню ціну угоди. Якщо США не можуть забезпечити виконання положення про припинення бойових дій «на всіх фронтах», тоді виникає питання, як вони забезпечать значно складніші речі: ядерні перевірки, обмеження збагачення, контроль за активами й поведінку іранських проксі.
Ситуацію ускладнює те, що сама угода з Іраном непопулярна в Ізраїлі. Її критикують за те, що вона відкладає ядерне питання, не зачіпає ракетну програму, передбачає відхід американських сил із регіону й може обмежити ізраїльські операції в Лівані. Тому будь-який новий обстріл із боку «Хезболли» посилює аргумент противників угоди.
Для ізраїльського суспільства після 7 жовтня логіка превентивної сили стала частиною безпекового консенсусу. Обіцянка дипломатичного врегулювання не переконує, якщо на півночі залишаються ракети, бойовики й можливість нового нападу. Саме це робить Ліван настільки вибуховим у контексті іранських переговорів.
Для Трампа проблема інша. Він хоче представити угоду як спосіб завершити війну, знизити енергетичний тиск, відкрити Ормузьку протоку й показати, що США можуть примусити ворогів до домовленості. Але якщо Ліван знову горить, образ великої мирної угоди швидко втрачає переконливість.
Перенесення участі віцепрезидента Джей Ді Венса в швейцарських переговорах підкреслило крихкість моменту. Дипломатія, яка ще напередодні мала виглядати як наступний етап після меморандуму, раптом залежить від нічних ударів, заяв військових і того, чи вийде «Хезболла» з публічною позицією.
Це не означає, що переговори приречені. Вони можуть відновитися, якщо сторони швидко відновлять тишу в Лівані й знайдуть формулу, яка дозволить Ірану повернутися до столу без втрати обличчя. Але тепер стало очевидно: майбутня угода не може оминути Ліван загальними фразами.
Потрібен механізм, який відповідатиме на конкретні питання. Хто контролює припинення вогню між Ізраїлем і «Хезболлою». Хто фіксує порушення. Що відбувається з ізраїльською присутністю на півдні Лівану. Які обмеження накладаються на «Хезболлу». Як Іран відповідає за дії сили, яку підтримує, але формально може називати самостійною.
Без цих відповідей пункт про Ліван залишиться не гарантією миру, а слабким місцем усієї конструкції. Ізраїль не відмовиться від ударів, якщо вважатиме загрозу реальною. «Хезболла» не втратить свого значення для Ірану лише тому, що в меморандумі написано про припинення бойових дій. А США не зможуть безкінечно балансувати між союзником і угодою з його головним ворогом.
Ліванські зіткнення показали головне: війни, які ведуться через проксі, не завершуються підписом двох столиць. Вони вимагають контролю над мережами, арсеналами, кордонами й політичними зобов’язаннями тих сил, які формально не сидять за головним столом переговорів.
Саме тому іранська угода Трампа тепер проходить перше серйозне випробування не в Тегерані й не у Вашингтоні, а на півдні Лівану. Якщо там не буде тиші, не буде й великого миру. Буде лише дипломатичний текст, який обіцяє завершення війни, поки сама війна знаходить новий спосіб повернутися.
