У бліндажі не було нормального зв’язку, а отже, не було й очевидного адресата. Та Сергій Криницький усе одно вмикав камеру телефона, вітався і прощався, ніби за екраном хтось чекав на його повідомлення. Згодом він пояснить: знімав для близьких — для тих, кого сподівався ще побачити, коли вибереться звідти.
42-річний військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади провів на фронті біля Часового Яру 346 днів — від 20 квітня 2025 року до 31 березня 2026-го. Майже весь цей час його світом було невелике підземне укриття на одній із найнебезпечніших ділянок війни.
Записи, які спочатку мали залишитися особистою пам’яттю про пережите, зрештою стали основою документального проєкту Reuters «A Year in a Foxhole». А 17 серпня продюсер візуальних матеріалів агентства Фелікс Хоске розповів, як із кількох хвилин відео української бригади виросла значно більша історія.
Хоске помітив інтерв’ю з Криницьким у травні. Початковий задум був скромним: записати коротку персональну історію для телебачення. Але кадри відрізнялися від масиву бойового відео, яким війна наповнила інформаційний простір. Перед камерою був не лише солдат у бою, а людина, що говорила з майбутнім.
Аналіз «Дейком» відкритих матеріалів Reuters і 24-ї бригади показує: сила цього відеощоденника українського військового полягає у двох паралельних історіях. Одна розповідає про майже рік виживання під землею. Друга — про те, як особистий цифровий архів перетворюється на перевірене журналістське свідчення.
Укриття Криницького було приблизно три на чотири метри. Така ізоляція дедалі менше є винятком на сучасному полі бою. Масове застосування дронів змушує війська розосереджувати піхоту малими групами, а ротації та навіть короткі переміщення відкритою місцевістю можуть перетворюватися на окрему бойову операцію.
Постачання іноді не доходило по три-чотири дні. Телефон, на який Криницький записував себе, він часом заряджав від батарей зі збитих російських дронів. Їжу та інші необхідні речі доводилося шукати там, де їх можна було знайти, включно з майном загиблих російських військових.
Щоденник він почав вести в серпні 2025-го, вже після кількох місяців на позиції. Reuters отримав від підрозділу та переглянув 22 записи. За даними агентства, дати оригінальних файлів перевірили за метаданими — важлива деталь для матеріалу, де пам’ять людини після місяців ізоляції вже не могла бути точним календарем.
У цих відео залишилися не тільки атаки. Криницький показував зібрані пачки сигарет, трофейну зброю, побут укриття і речі, навколо яких у замкненому просторі виникала подоба повсякденності. Саме такі епізоди віддаляють його записи від звичайної фронтової хроніки й повертають війні людський масштаб.
Були й епізоди, які Reuters не міг перевірити повністю. Криницький розповідав, що за час перебування на позиції вбив 23 російських військових; його підрозділ підтвердив, що саме таке число він доповідав командуванню. Агентство окремо застерегло, що незалежно встановити всі обставини цих зіткнень не змогло.
11 березня 2026 року один із найближчих товаришів Криницького дістав смертельне поранення внаслідок удару дрона. Військовий затягнув його в укриття, намагався зупинити кровотечу, однак урятувати чоловіка не вдалося. Після цього командування наказало залишити позицію, яку одному піхотинцю вже було неможливо втримувати.
Криницький перейшов до інших українських військових неподалік і провів із ними ще майже три тижні. Завершення його фронтового марафону вимагало переходу приблизно на 25 кілометрів до безпечнішої зони — після місяців, проведених майже без руху під землею. 31 березня його 346-денне перебування на цій ділянці завершилося.
Коли Хоске вперше звернувся до бригади, Криницький перебував на відновленні й не хотів нових контактів із журналістами. Після повернення він уже встиг привернути значну увагу українських медіа. Reuters, за словами продюсера, не наполягав і повернувся до ідеї розмови лише тоді, коли сам військовий вирішив знову приєднатися до підрозділу.
Так проста заявка на інтерв’ю привела знімальну групу до Краматорська. Поїздку редактори та фахівці з безпеки погодили в останній момент через постійну загрозу безпілотників, авіабомб і обстрілів. Дощ того дня дещо ускладнював роботу дронів; команда провела інтерв’ю в укритті й того ж дня виїхала з міста.
Не менш важливим за місце виявився порядок запитань. Хоске почав розмову не з убитих товаришів і не з найтяжчих моментів, а з повернення Криницького до Краматорська, дому та реабілітації. Лише після цього інтерв’ю поступово рухалося назад — до позиції, ізоляції та втрат.
Коли військовий не захотів детально говорити про загибель першого товариша, журналіст не став тиснути. Замість цього він запитував, як чоловіки проводили час, спілкувалися і ділили чергування. Завдяки цьому загиблі з’являлися в розповіді спочатку як люди зі звичками та характерами — і тільки потім як втрати війни.
Паралельно тривала технічна перевірка матеріалу. Reuters попросив не копії з YouTube, а оригінальні файли, дослідив метадані та геолокував три записи, пов’язані з виходом військового. Там, де незалежного підтвердження отримати не вдалося, редакція позначала межі власного знання замість того, щоб заповнювати прогалини припущеннями.
Особливо складним був матеріал із наслідками смертельного удару по товаришу Криницького. Бригада передала його за умови приховування особи загиблого; Reuters також вважав кадри надто графічними для показу без обробки. Водночас саме метадані допомогли точно встановити дату події, яку сам військовий уже не пам’ятав.
Тут документальний фільм виходить за межі персональної історії. Камера Криницького фіксує війну знизу — не карту просування, не звіт про захоплені метри й не ефектний удар безпілотника, а довгі проміжки між подіями, побутову винахідливість, виснаження і поступове стирання відчуття нормального часу.
Це має значення і для самої журналістики про Україну. На п’ятому році повномасштабної війни її події конкурують за увагу глобальної аудиторії з іншими війнами та міжнародними кризами. Хоске визнає цю проблему прямо: дедалі важче знайти спосіб розповісти про фронт так, щоб повторюваність жаху не перетворила його на інформаційний фон.
Криницький для такої історії майже навмисно незручний як героїчний архетип. До війська він не будував військової кар’єри: працював у сільському господарстві та будівництві, а після тяжкої травми розводив кролів. Наприкінці 2024 року його мобілізували, після підготовки він потрапив до 24-ї механізованої бригади.
У травні 2026 року, повідомляв Reuters, президент Володимир Зеленський вручив Криницькому відзнаку Героя України за особисту мужність. Після повернення військовий також зустрічався зі школярами неподалік від дому й говорив про досвід фронту. Згодом він вирішив повернутися до свого підрозділу після відновлення.
Та найсильніша деталь цієї історії з’явилася задовго до нагороди, інтерв’ю й документального монтажу. Людина майже рік жила під землею без певності, що повернеться, і все одно час від часу піднімала телефон та говорила до тих, кого поруч не було. Саме ця уявна присутність близьких, схоже, і зробила записи більшими за звичайний бойовий архів.
Після 346 днів камера, задумана як приватна пам’ять на випадок повернення, стала свідченням для людей, яких Криницький ніколи не знав. І, можливо, саме в цьому полягає головний парадокс його відеощоденника: технологія, що на цій війні дедалі частіше асоціюється з наведенням і знищенням, у його руках зберегла доказ того, що відбувається з людиною між ударами.
