Михайло Федоров, ще кілька місяців тому один із найпомітніших членів команди Володимира Зеленського, увечері 18 серпня зробив крок, що різко змінив характер його конфлікту з президентською вертикаллю. Колишній міністр оборони публічно закликав знайти спосіб провести вибори навіть за умов тривалої війни.
У своєму відеозверненні Федоров не оголосив про участь у президентських перегонах і не запропонував готового календаря голосування. Його формула була іншою: Україна, за його словами, має виробити «законний, безпечний і реалістичний» механізм відновлення повноцінного демократичного процесу.
Політична вага заяви полягає саме в тому, хто її зробив. Після початку повномасштабного вторгнення впливові представники центральної влади уникали прямої вимоги проводити національні вибори під час дії воєнного стану. Федоров став першою фігурою такого масштабу, яка винесла це питання в центр відкритої політичної дискусії.
Його виступ відбувся після місяця внутрішньої кризи, що почалася з несподіваного звільнення Федорова з Міністерства оборони. Відставка оголила суперечки щодо управління армією, закупівель і технологічної модернізації, а невдовзі переросла у рідкісні для воєнного часу вуличні протести в Києві.
Аналіз «Дейком» показує: заклик до виборів переводить конфлікт із кадрового рівня на рівень самої моделі влади під час затяжної війни. До цього суперечка точилася навколо того, хто має керувати обороною та армією. Тепер Федоров фактично порушив питання про механізм оновлення політичного мандата державного керівництва.
Юридична перепона при цьому цілком конкретна. Закон про правовий режим воєнного стану прямо забороняє в цей період проведення виборів президента, Верховної Ради та органів місцевого самоврядування, а також всеукраїнських і місцевих референдумів. Це не політична традиція, а чинна правова норма.
Воєнний стан продовжує діяти. У липні парламент затвердив чергове продовження його строку — з 2 серпня 2026 року ще на 90 діб. Тому за нинішньої правової конструкції оголосити звичайну президентську чи парламентську кампанію без зміни законодавчих умов неможливо.
Водночас поширене твердження про те, що після завершення п’ятирічного президентського строку в Україні автоматично виникає вакуум влади, не відповідає Конституції. Стаття 108 встановлює, що президент виконує свої повноваження до вступу на посаду новообраного глави держави.
Для парламенту конституційна конструкція ще чіткіша. Якщо строк повноважень Верховної Ради завершується під час воєнного чи надзвичайного стану, він продовжується до дня першого засідання нового парламенту, обраного після скасування такого режиму. Таким чином забезпечується безперервність державної влади.
Отже, дискусія про вибори в Україні під час війни стосується не юридичної «нелегітимності» чинної влади, а іншого питання: чи варто змінити правила, створені для воєнного стану, якщо війна триває роками. Саме в цій точці політична теза Федорова стикається з чинною архітектурою українського права.
Підготовка до майбутніх виборів при цьому вже ведеться, але державні напрацювання досі будувалися переважно навколо іншого сценарію — голосування після припинення або скасування воєнного стану. На початку 2026 року був підготовлений комплекс пропозицій щодо спеціальних правил перших загальнонаціональних повоєнних виборів.
Це принципова різниця. Вибори після війни або після скасування воєнного стану потребують спеціального перехідного законодавства, але не руйнують чинної заборони. Голосування під час активного воєнного стану вимагало б уже політичного рішення про істотне перепроєктування нормативної системи.
Причому проблема далеко не обмежується датою голосування. Мільйони українців живуть за кордоном, значна частина населення переміщена всередині країни, сотні тисяч громадян служать у Силах оборони, а частина території окупована або перебуває в зоні постійної бойової небезпеки.
Лише за кордоном може перебувати близько 4–4,5 мільйона українських виборців. Наявна мережа приблизно зі ста виборчих дільниць при дипломатичних установах очевидно не розрахована на такий масштаб: середнє навантаження потенційно становило б десятки тисяч людей на одну дільницю.
Не менш складним є голосування військовослужбовців. Для нього потрібно одночасно забезпечити таємницю волевиявлення, рівність кандидатів, недопущення командного тиску і фізичну безпеку людей, які можуть перебувати безпосередньо біля фронту. Ці питання вже окремо опрацьовуються на рівні виборчого законодавства.
Постає й питання політичної конкуренції. Повноцінні вибори передбачають кампанію, доступ кандидатів до медіа, можливість проводити зустрічі, роботу спостерігачів і партійних структур. Під час ракетних та дронових атак виконати однакові стандарти безпеки в Києві, Харкові, Львові та прифронтових громадах практично неможливо.
Окремий ризик створює Росія. Велика національна кампанія дала б Москві очевидну можливість посилити інформаційні операції, кібератаки та спроби впливу на громадську думку. Водночас сама загроза російського втручання не може бути достатнім аргументом для нескінченного відкладання демократичного процесу — саме на цій суперечності будується теза Федорова.
Його політичний розрив із президентською командою ще кілька місяців тому здавався малоймовірним. Федоров прийшов до влади разом із Зеленським у 2019 році, у 28 років став наймолодшим міністром в історії України й протягом шести років був одним із головних символів державної цифровізації.
У січні 2026 року він очолив Міністерство оборони і спробував перенести туди знайому йому модель — цифрові системи управління, роботу з великими масивами даних, технологічну перевагу, масштабування дронів і реформу закупівель. Але на посаді він пробув лише близько шести місяців.
Після відставки Федоров виніс назовні конфлікт із тодішнім головнокомандувачем Олександром Сирським. Він звинувачував військове керівництво в блокуванні частини реформ та говорив про принципово різне бачення ведення війни. Ця суперечка швидко перестала бути внутрішньою справою оборонного керівництва.
На вулиці Києва вийшли тисячі людей із вимогами повернути Федорова й змінити військове командування. Протести не зникли після перших днів: наприкінці липня кілька тисяч учасників знову пройшли центром столиці, вимагаючи пояснень щодо кадрових рішень і продовження реформ.
21 липня Зеленський оголосив, що новим головнокомандувачем ЗСУ стане Михайло Драпатий. Сирський залишив посаду, а зміна командування відбулася менш ніж через тиждень після вибуху конфлікту навколо звільнення Федорова. Нова конфігурація, однак, не повернула самого ексміністра до уряду.
Федоров відмовився від запропонованих йому альтернативних посад і наполягав, що без достатніх владних повноважень не зможе реалізувати зміни, які вважає необхідними. Пізніше він пов’язав власне звільнення, зокрема, з опором реформуванню системи оборонних закупівель, хоча це залишається його оцінкою причин відставки.
Тепер конфлікт отримав нову площину. У зверненні 18 серпня Федоров заговорив уже не про повернення в міністерство, а про «системну кризу управління», корупцію і здатність старих інституцій захищати самих себе від змін. Такі формулювання фактично виводять його за межі ролі звільненого урядовця.
При цьому Федоров поки не сказав головного для будь-якого майбутнього кандидата: що він сам балотуватиметься. Тому оголошувати початок його президентської кампанії передчасно. Але вимога виборів створює для нього політичну платформу, яка вже значно ширша за суперечку навколо одного міністерства.
Особливо показовим став час виступу. Він прозвучав буквально напередодні спроби остаточно закрити кадрове питання в Міноборони. Євгеній Хмара, який після липневої кризи виконує обов’язки міністра, був висунутий для повноцінного призначення на цю посаду.
19 серпня профільний парламентський комітет одноголосно рекомендував Верховній Раді підтримати призначення Хмари міністром оборони. Таким чином, поки влада намагається інституційно завершити історію зі звільненням Федорова, сам Федоров переводить дискусію на значно вищий політичний рівень.
Для Зеленського це створює незвичну ситуацію. Більшу частину повномасштабної війни головні політичні суперечки залишалися фрагментованими, тоді як питання виборів відкладалося через воєнний стан. Тепер виклик походить від людини, яка сама протягом років була частиною президентської системи й добре знає її зсередини.
Водночас поспішне проведення виборів не гарантувало б автоматичного посилення демократії. Якщо мільйони громадян не зможуть нормально проголосувати, військові матимуть нерівні умови участі, а значна частина країни житиме під постійними ударами, формальна наявність бюлетеня ще не забезпечить рівність виборчого процесу.
Саме тому державна підготовка до післявоєнного голосування займає місяці ще до появи конкретної дати. Виборчій системі потрібно відновити реєстри, розширити голосування за кордоном, визначити механізми для військових, забезпечити спостереження й адаптувати правила до наслідків багаторічного переміщення населення.
Аргумент Федорова, однак, спрямований в інший бік: якщо війна не має передбачуваної дати завершення, то й демократичне оновлення не може бути прив’язане до невідомого моменту в майбутньому. Саме ця постановка питання здатна зробити тему виборів центральною внутрішньополітичною дискусією найближчого періоду.
Тепер відповідь залежатиме не лише від президента. Для реальної зміни правил знадобляться парламент, виборчі органи, правники, військове керівництво та політичний консенсус щодо того, які ризики держава готова прийняти. Нинішня нормативна модель, навпаки, виходить із того, що голосування починається після скасування воєнного стану.
Тому заява Федорова поки що не наближає Україну до конкретної дати виборів. Вона робить інше: уперше за роки великої війни перетворює питання про строки та умови голосування з теоретичної юридичної дискусії на предмет відкритої боротьби між впливовими політичними фігурами.
І саме тут починається новий етап української політики. Питання вже не зводиться до того, чи потрібні вибори в Україні під час війни. Воно звучить складніше: як зберегти демократичну змінюваність влади у війні невизначеної тривалості, не створивши виборчий процес, у якому мільйони громадян опиняться в нерівних умовах.
