Перемир’я між Ізраїлем і ХАМАС та обмін заручниками створили очікуваний перепочинок. Проте «фаза 2» плану Трампа переносить увагу на питання, які роками блокували врегулювання: демілітаризацію сектору Газа, архітектуру безпеки та модель тимчасового управління з міжнародним наглядом.
Вимога Ізраїлю щодо повного роззброєння ХАМАС є ядром плану. Для руху, чиє існування побудоване на володінні зброєю, це не «адміністративний» крок. Роззброєння дорівнює демонтажу ідеології, а отже — максимальному політичному спротиву і ризику внутрішніх розколів.
Трамп анонсує міжнародні сили стабілізації, що мали б замістити ізраїльську присутність. Але нез’ясованими лишаються внески країн, мандат, фінансування й правила застосування сили. Без чіткої доктрини така місія ризикує стати мішенню й втратити легітимність.
Управлінський модуль плану — тимчасовий палестинський комітет під міжнародним наглядом — обходить Палестинську адміністрацію, вимагаючи від неї «реформ». Це може дати гнучкість на старті, але посилить конкуренцію за владу і делегітимацію майбутньої конструкції.
Посередники — Катар, Туреччина й Єгипет — вже довели ефективність у переговорах щодо перемир’я. Та їхній вплив на поведінку ХАМАС обмежений: вони можуть стимулювати «тишу», але не нав’язати ідеологічну капітуляцію або передачу реального контролю над Газою.
В Ізраїлі «фаза 2» неминуче потрапляє під тиск внутрішньої політики. Якщо громадська думка сприйме перемир’я як «ще один раунд» без нейтралізації ХАМАС, уряд ризикує повернутися до широких операцій. Будь-яка атака й загиблі солдати можуть миттєво зірвати угоди.
Лінія «угода в обмін на тишу» підштовхує до «ліванської моделі»: тривалий статус-кво, з епізодичними ударами по сховищах зброї ХАМАС. Це зберігає контроль над ескалацією, але консервує конфлікт, перекладаючи витрати на цивільних і міжнародних донорів.
Економічний блок плану — масштабна відбудова — вимагатиме фінансових гарантій, прозорих тендерів і механізмів запобігання корупції. Без цього допомога ризикує перетворитися на ренту для акторів, що блокують політичну трансформацію сектору.
Гуманітарний вимір залишається критичним. Повернення переміщених осіб, відновлення енергетики, води й медицини потребують негайних рішень, що не чекають політичної досконалості. Тут міжнародна місія може отримати швидкі «перемоги», зберігаючи підтримку.
Вразливе місце плану — гарантії безпеки для Ізраїлю. Без надійної системи спостереження, контролю кордонів і механізмів швидкого реагування будь-який інцидент здатен звести нанівець довіру. А без довіри інвестори не прийдуть, а донори обмежать зобов’язання.
Для США це тест лідерства. Вашингтон має синхронізувати очікування Ізраїлю щодо демілітаризації та реалістичний трек для ХАМАС: поступові обмеження арсеналу, зовнішній контроль ключових вузлів безпеки і чіткі «умови доступу» до фондів відбудови.
ХАМАС натякає на готовність до «тиші» для реконструкції, але прагне зберегти вплив. Компроміс може полягати в розділенні «соціального управління» та «силового ядра», однак Ізраїль це не влаштує. Без прийнятної формули сторони знову опиняться у глухому куті.
Роль арабських партнерів вирішальна. Їхня участь у стабілізаційних силах і фінансуванні — сигнал довіри. Та водночас вони вимагатимуть стриманості від Ізраїлю й реального послаблення санкцій на рух товарів і людей, що політично чутливо в Єрусалимі.
Найбільш реалістичний сценарій — поетапність: короткі, верифіковані кроки, які приносять відчутні вигоди громадянам. Чим швидше мешканці Гази відчують світло, воду, роботу й безпеку, тим менше підтримки в радикального опору — без цього «фаза 2» зависне.
Висновок прагматичний: припинення вогню — не мир. План працюватиме лише тоді, коли політичні символи будуть підкріплені інституціями і примусом до виконання. Без гарантій, календаря і санкцій за зриви «важка частина» перетвориться на нескінченну паузу між раундами.
