Війна, що триває в Україні з 2014 року і загострилася після повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му, встигла перетворитися на найболючішу кризу сучасної Європи, а можливо, і світу. Сотні тисяч убитих і поранених з обох боків, мільйони біженців, розірвані родини, зруйновані домівки – усе це лягло важким тягарем не лише на українське суспільство, а й на всю глобальну безпекову систему. Зіткнення геополітичних інтересів, загроза розширення конфлікту, жорсткі санкції та дедалі складніші комбінації міжнародної дипломатії перетворили протистояння на постійну точку болю для світової спільноти.
За довгі роки відчайдушних боїв на Донбасі, а згодом і по всій Україні, лінії фронту не раз рухалися у різні боки. Вторгнення Росії 2022-го шокувало Захід й активізувало низку санкційних пакетів, покликаних стримати апетити Кремля. У відповідь Москва ще активніше заявляла про «легітимне право» відстоювати свій вплив на сусідню державу і врешті «приєднала» чотири українські регіони до свого складу – крок, який Україна та Захід одностайно називають незаконною анексією.
Коли російські війська розширили контроль у східних та південних областях і намацали вразливі ділянки оборони України, ризик подальшої ескалації надзвичайно зріс. Саме в цей період у Білому домі стався різкий поворот у політиці стосовно підтримки Києва. Тодішній президент США Дональд Трамп, який спершу декларував широку підтримку українського уряду, згодом почав закликати до прямих переговорів із Росією і навіть призупинив військову допомогу Україні. Його доводи звучали приблизно так: «Україна мусить погодитися на деякі умови, аби зупинити кровопролиття». Паралельно з цим ширилася дискусія: чи не створюють подібні ініціативи сприятливі умови для Кремля диктувати власний формат «миру»?
У 2024 році, коли Росія посилила свою військову присутність і вела наступальні операції, ситуація стала ще складнішою. Поки Вашингтон коливався між санкційним тиском і дипломатичними спробами обмежити конфлікт, з’являлися все нові і нові підтвердження: Росія не збирається здавати вже окуповані райони й тим більше не планує відступати, якщо не отримає для себе чітких гарантій безпеки й міжнародного визнання. Дехто в американському політикумі дедалі частіше замислювався: а чи варто й надалі допомагати Україні військовим шляхом, якщо Росія все ще робить кроки вперед?
Усе це наштовхнуло керівництво США на спробу знайти «швидке рішення» — таким здавалося встановлення принаймні короткострокового перемир’я. І ось нещодавно з’явилися нові ініціативи від американської адміністрації: підготувати 30-денний план припинення вогню та відновити військову допомогу разом із розвідувальними даними, якщо Україна піде на компроміс і погодиться на цей формат деескалації. У центрі найбільш драматичних переговорів опинилося місто Джідда (Саудівська Аравія), де представники кількох держав обговорювали дорожню карту можливої угоди між Києвом та Москвою.
Українська сторона, виснажена тривалими боями і спрагла до миру, заявила, що може підтримати перемир’я, але лише за умови чітких міжнародних гарантій, які б не дозволили Росії скористатися умовним «тишем» для перегрупування сил. Подібний сценарій, коли окупаційна армія зупиняється, а потім використовує перемир’я як тактичну передишку, українці вже бачили в попередні роки, зокрема в історії з «Мінськими домовленостями», що не привели до тривалого миру. Тож Київ прагне вийти з чергового переговорного процесу сильнішим, маючи чітке розуміння того, як гарантувати собі і партнерам безпеку.
З боку Кремля ситуація виглядає водночас і простою, і складною. З одного боку, прессекретар Путіна Дмитро Пєсков заявив, що Росія не відкидає ідею припинення вогню, проте чекає від США детальної інформації про те, які саме умови передбачає план. Окрім того, Москва робить наголос на тому, що досягнуті військові «успіхи» та теперішній контроль над частиною українських територій мають бути визнані. У російських владних колах неодноразово звучала теза, що жодні поступки, які підважують так звані «нові кордони РФ», неможливі. Це одразу ставить Київ і Захід у складне становище, адже ніхто не збирається формально легалізувати анексію.
З іншого боку, навіть у близькому до Кремля оточенні визнають, що без реальних гарантій перемир’я та без супутнього санкційного послаблення для Росії Путіну буде важко пояснити свою згоду на будь-яку «зупинку» бойових дій. Хоча Пєсков ухиляється від прямої відповіді, чи буде умовою припинення вогню скасування санкцій, у Росії багато хто вважає, що зняття чи бодай пом’якшення міжнародних обмежень – це основний виграш, який Москва може отримати від потенційної домовленості. Проте Вашингтон і Брюссель неодноразово заявляли, що скасування санкцій відбудеться лише після повного відновлення територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах.
Президент Росії Володимир Путін, сфотографований державними ЗМІ цього місяця. Раніше він говорив про бажання «довгострокового миру», а не «якоїсь перепочинку». Володимир Новіков/Sputnik
Скептично налаштовані коментатори вважають нинішню пропозицію США швидше символічною, щоб продемонструвати світу, ніби західні лідери вживають усіх заходів задля зниження напруження. Вони звертають увагу на те, що паралельно з оголошенням плану 30-денного припинення вогню Сполучені Штати заявили про відновлення військової допомоги Києву та посилення розвідувальної підтримки. Тож логічно припустити, що США не мають наміру «кинути» Україну, а радше шукають, як змусити Кремль зупинитися бодай на певний час.
Натомість Москва демонструє, що сприймає цю ідею як потенційну пастку, яка може призвести до зупинки наступу, але без жодних реальних вигод для себе. Кілька російських джерел у владних структурах вказують: без конкретних гарантій, начебто від особисто Трампа чи від офіційних осіб його адміністрації, Путін не бажає ставити під загрозу свої здобуті позиції. З огляду на те, що Росія зараз утримує приблизно п’яту частину території України (за різними підрахунками, це близько 113 тисяч квадратних кілометрів), Кремль відчуває відносну впевненість у воєнному сенсі. Тож будь-який поспіх із припиненням боїв без політичних дивідендів здається росіянам невиправданим.
Проте ті, хто закликає до миру негайно, переконані: нова ескалація може стати катастрофою для всіх сторін, збільшити потік біженців і призвести до ще масштабніших людських втрат. В українському суспільстві дедалі більше втоми від кровопролиття, і голоси «за переговори» лунають голосніше, хоча більшість досі стоїть на позиції: краще довга й болісна боротьба, ніж мир за будь-яку ціну, що легітимізує анексію.
Президент Володимир Путін, як і раніше, говорить про «готовність до діалогу». Але водночас ставить умови, які Україна називає «неприйнятними»: відмовитися від вступу в НАТО та визнати російський суверенітет над усіма окупованими територіями. Тим часом західні лідери на словах теж говорять про необхідність припинення війни, але не бачать у Кремля готовності вивести війська й «повернути назад» незаконно захоплені регіони. І хоча Дональд Трамп стверджує, що Путін хоче покласти край кровопролиттю, Київ та європейські столиці вважають, що такі заяви головним чином спрямовані на внутрішню аудиторію американського президента, котрий має підтримувати власний імідж «миротворця» в очах виборців.
Питання про те, чи зможе запропонована США 30-денна пауза справді розтопити кригу, залишається відкритим. Оглядачі, що бачили минулі провали перемир’їв, підкреслюють: без міжнародного «парасолькового» механізму для запобігання повторній ескалації навіть найгучніші мирні ініціативи можуть обернутися лише короткою перепочинком. До того ж кожна із залучених сторін – Україна, Росія, США та інші гравці – має власне бачення майбутнього, і ці бачення часто суперечать одне одному.
Україна, відчуваючи безпрецедентну підтримку Заходу, хоче повернути контроль над втраченими землями. Росія, яка втратила велику кількість солдатів і техніки, проте наростила окуповану зону, не має наміру поступатися. Сполучені Штати балансують між геополітичними викликами та необхідністю вберегти свій статус «гаранта безпеки» у світі. Європа остерігається, що розширення бойових дій на східних кордонах може дестабілізувати весь континент. І лише конкретні, юридично зобов’язувальні угоди з чіткою системою контролю й гарантій могли б покласти край цій «грі» з довгостроковими наслідками.
Наразі ж Кремль вичікує: там хочуть довідатися, які саме умови виклав Вашингтон, і чи матиме Росія шанс закріпити свої «досягнення» на фронті. Україна ж, зі свого боку, прагне не опинитися в ситуації, коли перемир’я матиме ціну в «територіях» чи статусі. А світова спільнота, втомлена обережними формулюваннями дипломатів і коливаннями лідерів, прагне зрозуміти, чи приведе цей крок бодай до короткочасної паузи у стражданнях десятків мільйонів людей.
Якщо спроба 30-денного перемир’я успішно стартує і принесе хоч найменший позитивний результат, воно може стати маленьким містком до більш масштабних домовленостей про постійне припинення вогню. Проте досвід попередніх «зупинок» у війні на Донбасі показує, що подальший розвиток подій залежатиме від реальної готовності сторін іти на компроміс. І тут конфлікт інтересів, складна історія взаємних претензій та глибока недовіра сильно ускладнюють перспективи.
І все ж, навіть попри демонстративний скептицизм, існує невеликий шанс, що напруга знизиться, а сторони бодай почнуть серйозно обговорювати умови, які зможуть припинити кровопролиття. Ніхто не хоче чергового витка загострення, який неминуче понесе нові тисячі жертв. Саме тому навіть крихка ідея про 30-денне перемир’я набуває такої гострої актуальності. Україні потрібен мир, який гарантує безпечне майбутнє. Росії потрібен вихід із затяжного конфлікту без втрати обличчя. Сполученим Штатам потрібно, щоб регіон перестав бути постійним епіцентром глобальної напруги. Проте чи можливо одночасно виконати ці взаємовиключні бажання – покаже час.
Урешті-решт, головне питання залишається тим самим, що й на початку російського вторгнення: чи справді хтось із лідерів має достатню політичну волю та можливості, аби завершити наймасштабнішу війну на європейському континенті з часів Другої світової? Пропозиція про короткострокове припинення вогню – лише один з багатьох можливих кроків. Але якщо він не буде підкріплений реальними гарантіями та готовністю до складних компромісів, то ризикує лишитися ще одним невдалим паперовим планом на тлі нескінченної канонади й колективного страху, який охопив мільйони людей по обидва боки кордону.
