Останні тижні показали, що Пакистан намагається повернути собі роль держави-посередника в одній із найнебезпечніших криз Близького Сходу. У центрі цієї спроби опинився не прем’єр і не міністр закордонних справ, а начальник армії Пакистану, фельдмаршал Сайєд Асім Мунір — фактично найвпливовіша людина в країні. Саме його особистий канал до Дональда Трампа тепер розглядають як один із небагатьох робочих інструментів для неформального просування можливих контактів між США та Іраном.
Ця роль не є випадковою. Пакистан уже давно живе в моделі, де стратегічні рішення у сфері безпеки, регіональної політики й часто дипломатії ухвалюються не стільки цивільним урядом, скільки військовим керівництвом. Мунір, який очолив армію у 2022 році, до того керував міжвідомчою розвідкою ISI, а відтак поєднує в собі три ключові ресурси: силовий контроль, розвідувальний досвід і прямий доступ до зовнішньополітичних партнерів.
Його політична вага після 2025 року лише зросла. Наприкінці минулого року парламент Пакистану схвалив конституційні зміни, які розширили повноваження чинного армійського керівництва, надали Муніру формально ширший контроль над військовою вертикаллю і забезпечили йому довічний правовий імунітет. Критики назвали це ще одним кроком до концентрації влади в руках армії й ослаблення судових та цивільних стримувань.
За попереднім аналізом Дейком, саме ця концентрація влади й робить Муніра зручним для кризової дипломатії. Західні столиці, країни Перської затоки й сам Вашингтон добре розуміють: якщо в Пакистані потрібно вирішувати питання безпеки, кордонів, транзиту, регіонального посередництва або контактів із Тегераном, ефективніше говорити з тим, хто реально контролює систему, а не лише представляє її на папері.
Особливу вагу Муніру дає його особистий контакт із Дональдом Трампом. Після повернення Трампа в Білий дім Пакистан отримав те, чого йому давно бракувало у відносинах із Вашингтоном, — прямий неформальний доступ. У 2025 році Трамп приймав Муніра в Білому домі на безпрецедентній зустрічі, що саме по собі стало сигналом: американський президент готовий вибудовувати стосунки з пакистанським військовим центром сили напряму, минаючи звичні дипломатичні маршрути. Al Jazeera тоді називала це ознакою нового зближення між Трампом і пакистанським генералом.
Судячи з нинішніх повідомлень, саме цей контакт Ісламабад і намагається конвертувати у дипломатичний актив. За даними медіа, що посилаються на джерела, близькі до процесу, Пакистан просуває себе як можливий господар або посередник для контактів між Вашингтоном і Тегераном, а одним із основних каналів цієї ініціативи є саме Мунір. Ішлося навіть про пропозицію розглядати Ісламабад як майданчик для майбутніх переговорів.
Чому саме Пакистан? Насамперед через географію й внутрішню вразливість. Країна має приблизно 900-кілометровий кордон з Іраном, де діють сепаратистські та джихадистські угруповання, які вже роками створюють проблеми обом державам. Reuters ще в червні 2025 року передавав, що під час зустрічі з Трампом Мунір попереджав про ризик «колапсу влади» в Ірані, який могли б використати бойовики по обидва боки кордону. Для Пакистану це не теоретична загроза, а прямий безпековий виклик.
Є й другий вимір — внутрішньополітичний. Пакистан має одну з найбільших шиїтських громад за межами Ірану. Будь-яка затяжна війна, ослаблення або дестабілізація Тегерана можуть посилити сектантську напругу всередині самої пакистанської держави. На це звертають увагу й аналітики, які підкреслюють, що Ісламабаду не потрібен ані повний крах іранської державності, ані розростання конфлікту до рівня, коли він почне розгойдувати внутрішню релігійну рівновагу в Пакистані.
Третій мотив — економічний. Пакистан і без того залишається вразливим до інфляції, тиску на валюту та енергетичних шоків. Якщо війна довкола Ірану затягуватиметься, а маршрути постачання пального в регіоні й далі залишатимуться під ризиком, пакистанська економіка відчує це однією з перших. Тому для Ісламабада посередництво — це не лише дипломатичне честолюбство, а й спроба мінімізувати власні економічні втрати від війни, яку він не контролює.
У цьому сенсі Пакистан намагається одночасно вирішити дві задачі. Перша — не допустити вибухового погіршення безпекової ситуації на своєму західному фланзі. Друга — повернути собі статус важливого американського партнера в Азії після років охолодження, яке настало після виведення США з Афганістану у 2021 році. Чим більш потрібним Ісламабад виглядатиме у справі Ірану, тим більше шансів він матиме вирватися з дипломатичної периферії.
Саме тому нинішня активність Муніра виходить далеко за межі технічної медіації. Йдеться про спробу армійського керівництва Пакистану довести, що країна знову може бути корисною Вашингтону — не як проблемний союзник із минулого, а як практичний оператор кризової дипломатії. Для Трампа така схема теж може бути привабливою: він традиційно тяжіє до персональних каналів, до неформальних домовленостей і до контактів із сильними фігурами, а не до надто довгих багатосторонніх процедур.
Проте можливості Пакистану не варто перебільшувати. Бути каналом зв’язку — ще не означає бути архітектором угоди. Навіть якщо Мунір справді має прямий доступ до Трампа і достатню довіру в пакистанській системі, це не скасовує головної проблеми: Тегеран веде власну гру й не збирається дозволяти жодному посереднику диктувати рамку переговорів. Іран може використати пакистанський канал для передачі сигналів, але не обов’язково визнає за Ісламабадом право визначати формат чи темп процесу.
Є іще одна проблема — довіра. Пакистан традиційно намагається балансувати між США, Китаєм, країнами Затоки та власними інтересами на іранському напрямку. Це робить його корисним як посередника, але водночас породжує підозру, що будь-яка його дипломатична активність буде підпорядкована передусім внутрішнім інтересам військового істеблішменту. Для Тегерана це означає, що Ісламабад може бути корисним як кур’єр або майданчик, але не як нейтральний арбітр.
Окремо варто бачити і внутрішньопакистанський вимір. Те, що в міжнародній кризі на передньому плані знову опиняється начальник армії, а не цивільний уряд, лише підтверджує стару істину: зовнішня політика Пакистану дедалі виразніше військовизується. Конституційні зміни 2025 року лише закріпили це юридично. Якщо раніше вплив армії часто маскувався за цивільними інституціями, то тепер він дедалі рідше потребує такого камуфляжу.
У стратегічному сенсі Мунір намагається зіграти на рідкісному збігу обставин. США потрібен канал до Ірану, який не виглядатиме занадто очевидним поступком. Ірану потрібні непрямі шляхи комунікації, які не руйнують його публічну риторику непоступливості. Пакистану потрібне повернення геополітичної ваги. На перетині цих трьох інтересів і з’являється нинішня дипломатична ніша Ісламабада.
Але ця ніша крихка. Якщо війна загостриться, а США чи Іран вирішать, що ставки надто високі для посередницьких експериментів, пакистанський канал легко відсунуть убік. Якщо ж, навпаки, сторони справді шукатимуть керований спосіб перейти від ударів до торгу, тоді Мунір може виявитися для них зручним «вузлом доступу» — достатньо сильним, достатньо близьким до Трампа і водночас достатньо занепокоєним долею Ірану, щоб просувати деескалацію.
Отже, роль Асіма Муніра в нинішній кризі важлива не тому, що Пакистан раптом став великою миротворчою державою. Вона важлива тому, що особисті відносини, військова влада і географічна вразливість зійшлися в одній точці. Якщо Ісламабад і справді повертається у велику гру навколо США та Ірану, то це повернення відбувається не через парламент, не через дипломатичне відомство і не через демократичний мандат. Воно відбувається через генерала, який у сучасному Пакистані уособлює і державу, і силу, і зовнішньополітичний розрахунок.
