Дональд Трамп намагається примусити Іран відмовитися від ядерного запасу, який став значно небезпечнішим після його власного рішення 2018 року. Тоді США вийшли з угоди, що обмежувала збагачення урану, і замінили її санкціями, тиском та очікуванням, що Тегеран поступиться.
Цього не сталося. Іран не капітулював, а почав нарощувати ядерну програму швидше, ніж це було б можливо в межах попередньої домовленості. Тепер адміністрація Трампа має справу не з теоретичною загрозою після 2030 року, а з фактичним запасом матеріалу, який уже змінив баланс переговорів.
Проблема не зводиться до пів тонни урану, збагаченого майже до рівня, придатного для атомної зброї. Цей запас справді небезпечний, але він лише найгостріша частина ширшої картини. Загалом Іран має близько 11 тонн урану різних рівнів збагачення, і за подальшої очистки цього може вистачити на десятки ядерних боєзарядів.
За оцінкою Дейком, саме тут полягає головний парадокс нинішньої кризи: Трамп прагне укласти угоду, яка буде виглядати сильнішою за домовленість Барака Обами, але стартує з набагато гіршої позиції. У 2015 році Іран віддав майже весь свій запас урану. Тепер він використовує накопичений матеріал як політичний щит.
Ядерна угода 2015 року мала очевидні слабкі місця. Вона не назавжди забороняла Ірану збагачення урану, не розв’язувала проблему балістичних ракет і залишала багато питань щодо регіональної політики Тегерана. Її обмеження мали термін дії, а не характер остаточного демонтажу.
Але ця угода давала один практичний результат: Іран мав замало ядерного матеріалу для створення навіть однієї бомби. Саме це тепер найважче відтворити. Обіцянка «кращої угоди» звучить переконливо лише доти, доки не постає питання, як вивезти, розбавити або знищити накопичений за роки запас.
Трамп любить оцінювати домовленості через силу формули. Він уже заявляє, що нова угода буде кращою, ніж попередня. Але дипломатія з Іраном вимірюється не прикметниками, а центрифугами, інспекціями, рівнем збагачення, маршрутами вивезення урану, санкційними послабленнями й здатністю перевіряти кожен пункт.
Найскладніша вимога США — повна зупинка подальшого збагачення і передача або нейтралізація вже накопиченого матеріалу. Іран чинить опір обом пунктам, бо саме вони є серцем його переговорної сили. Відмова від урану означала б відмову від важеля, який Тегеран створював після американського виходу з угоди.
Іранська позиція спирається на тезу про право на мирне збагачення в межах режиму нерозповсюдження. Формально це залишає простір для компромісу: не вічна відмова, а довгострокова пауза, мораторій або замороження програми під жорстким контролем. Але Трампова риторика про «безстроковість» знову звужує простір для практичної угоди.
Для Ірану ядерний запас — це не тільки технічний ресурс. Це компенсація за слабкість після ударів по інфраструктурі, вбитих науковців, санкцій і тиску в Ормузькій протоці. Коли країна не може виграти економічно, вона підвищує ціну власної поступки. Уран стає не паливом, а мовою торгу.
У цьому й небезпека нинішнього моменту. Навіть якщо американські удари пошкодили об’єкти в Натанзі, Фордо та Ісфагані, знання не знищуються бомбами. Ядерна програма — це не лише бетон, тунелі й центрифуги. Це інженери, креслення, виробничі ланцюги, підземні майданчики й досвід обходу контролю.
Трамп оголошував іранську програму фактично знищеною. Але «відкинути назад» і «прибрати загрозу» — різні речі. Якщо значна частина запасу урану збереглася, а Іран має або зможе відновити приховані потужності для збагачення, військовий удар лише відкладає проблему, не розв’язуючи її.
Особливо тривожним є питання місця зберігання. Точне розташування всіх запасів урану залишається предметом невизначеності. Для США це розвідувальна проблема. Для Ірану — важіль. Невідомість сама стає зброєю: вона змушує Вашингтон рахуватися з тим, чого він не може повністю побачити.
Це одна з причин, чому проста військова логіка тут не працює. Можна зруйнувати завод, але не можна гарантувати, що весь матеріал був на цьому заводі. Можна вдарити по тунелю, але не можна бути впевненим, що програма не має меншого, глибшого або новішого вузла. У гірській країні навіть відносно компактний комплекс може бути захований надовго.
Переговорники Трампа мають справу не лише з ядерною темою. Їм потрібно вписати в одну рамку ракети, санкції, захист протестувальників, блокаду Ормузької протоки й гарантії для союзників. Це майже неможливий набір, якщо кожен пункт подається як ультиматум, а не як частина послідовного обміну.
Ракетна програма Ірану — окремий вузол. Попередня угода майже не обмежувала її, і Тегеран роками розвивав засоби доставки, які можуть змінити значення ядерного прориву. Уран без ракети — загроза одного типу. Уран разом із надійними носіями — інший рівень стратегічного тиску.
Ормузька протока стала ще одним важелем Ірану. Тегеран зрозумів, що кілька мін, погрози судноплавству й здатність сповільнити світову енергетичну артерію дають йому вплив, який не потребує запуску ракети. Це тиск на глобальну економіку, який можна вмикати й вимикати залежно від переговорного моменту.
Таким чином, Трамп опинився перед складнішою версією тієї самої проблеми, яку колись назвав «жахливою угодою». Тоді він критикував обмеження як недостатні. Тепер йому доводиться домагатися обмежень у ситуації, коли Іран має більше матеріалу, більше досвіду, більше образи й більше причин не довіряти американському підпису.
Найважливіше питання для будь-якої нової угоди — перевірка. Якщо інспекції не будуть глибокими, постійними й технічно переконливими, Іран матиме простір для маневру. Якщо вони будуть надто принизливими для Тегерана, угода може не народитися взагалі. Між контролем і прийнятністю лежить вузький дипломатичний коридор.
Санкційне послаблення також буде неминучою частиною будь-якої домовленості. Без відчутної економічної вигоди Ірану немає сенсу віддавати свій головний важіль. Але для Трампа це політично небезпечно: він роками доводив, що тиск сильніший за компроміс, а тепер може бути змушений платити за повернення до стримування.
Ціна 2018 року тепер стала видимою. Вихід із угоди не знищив іранську програму, а прискорив її. Санкції не змусили Тегеран погодитися на кращі умови, а дали йому мотив накопичувати уран. Військова сила пошкодила об’єкти, але не прибрала знання й не гарантувала контролю над запасами.
Це не означає, що попередня угода була ідеальною. Вона була тимчасовою, неповною й політично вразливою. Але вона утримувала найнебезпечніший елемент — запас ядерного матеріалу — на рівні, який не дозволяв швидкого прориву. Саме цей запобіжник тепер доведеться відновлювати в значно гірших умовах.
Для США нинішні переговори є не лише спробою зупинити Іран. Це спроба повернути контроль над наслідками власної політики. Трамп хоче угоду, яка доведе його правоту. Але ядерна дипломатія рідко дозволяє переписати минуле. Вона змушує платити за нього в центрифугах, тоннах урану, інспекційних режимах і ризику нової війни.
Іранська ядерна програма сьогодні — це не одна споруда, не один склад і не один політичний лозунг. Це розгалужена система матеріалу, знань, підземної інфраструктури й стратегічного шантажу. Її не можна просто оголосити знищеною. Її можна лише довго, нудно й жорстко обмежувати.
Саме тому найважче завдання Трампа тепер не в тому, щоб укласти «кращу» угоду на папері. Йому потрібно домогтися того, що він колись зруйнував: реального скорочення запасів, перевірюваного обмеження збагачення й режиму контролю, який витримає не один політичний сезон, а наступну кризу довіри.
