Коли Дмитро Пєсков заявив, що Путін «дещо прийняв, а дещо позначив як неприйнятне», Кремль спробував продати картинку нормального переговорного процесу. Насправді ж переговори в Москві показали: розрив між вимогами Росії та інтересами України і Заходу залишається принциповим.
Мирний план США, над яким працюють Дональд Трамп, Стів Віткофф і Джаред Кушнер, офіційно подається як спроба швидко завершити війну в Україні. Але для Кремля це шанс закріпити військові здобутки, перетворивши тимчасову окупацію на нову політичну реальність, узгоджену з Вашингтоном.
Пєсков робить акцент на тому, що відбувся «прямий обмін думками» і що це лише початок пошуку компромісу. Такий наратив знімає з Росії відповідальність за глухий кут, а натомість створює враження, що саме Захід і Київ мають «дотиснути» себе до потрібних Кремлю поступок.
Формула «готові зустрічатися стільки, скільки буде потрібно» виглядає миротворчою лише на поверхні. Для Москви переговори в Москві — це окремий фронт, де час працює на неї. Поки триває торг, російська армія зберігає можливість тиснути на лінію фронту, підвищуючи ціну будь-якого рішення.
Ключовим тлом цих заяв став витік масштабного пакета з 28 пунктів, де мирний план США фактично повторював основні вимоги Кремля. Саме тоді українські та європейські чиновники заговорили про небезпеку капітуляційного миру, замаскованого під компроміс між двома великими державами.
Відповіддю Європейського Союзу стали власні контрпропозиції, які спробували відкотити найбільш небезпечні для Києва формулювання. Європейський Союз наполіг, що територіальні питання має вирішувати саме Україна, а не переговори між Трампом і Путіним, де український суверенітет стає предметом торгу.
У Кремлі це зустріли різко. Путін публічно заявив, що європейські ідеї «абсолютно неприйнятні» й звинуватив ЄС у спробі зірвати переговори. Так формується потрібний Кремлю образ: Європа нібито стоїть «на боці війни», а мирний план США — єдиний реалістичний шлях до розв’язки конфлікту.
Новий акцент Пєскова на тому, що частина американських ідей прийнятна, має ще один вимір. Це спроба посіяти недовіру між Києвом та його партнерами. Якщо частина формулювань мирної угоди вже де-факто узгоджена, у майбутньому їх можуть подати Україні як «єдино можливу базу» для домовленостей.
За офіційною риторикою Кремля стоять доволі конкретні вимоги. Росія послідовно наполягає на тому, що мирний план США має зафіксувати її претензії на Донбас, Крим, Запоріжжя й Херсон. Усе це подається як вирішення «територіального питання», хоча для України це пряма легалізація агресії.
Не менш принциповим є питання, яке Москва називає «гарантіями безпеки», а Київ — замаскованим роззброєнням. Кремль домагається обмеження чисельності української армії та письмової відмови від вступу до НАТО. Для України, що пережила повномасштабне вторгнення, такі гарантії виглядають як рецепт майбутньої поразки.
У цьому контексті мирний план США стає полем, де стикаються дві логіки. Вашингтон прагне швидко закрити болючу тему, втомлену американським суспільством і бюджетом. Для Києва ж головне — уникнути сценарію, де війна в Україні закінчується територіальними поступками, що відкриють шлях до нового витка агресії.
Показово, що Кремль тепер педалює тему «експертного рівня» переговорів. Пєсков заявляє, що ніякого «онлайн-коментаря» більше не буде, а робота перейде до закритих груп. Це створює небезпечну зону непрозорості, де може формуватися рамка капітуляційного мирного плану без участі Києва та суспільного контролю.
Президент Росії Володимир Путін, представник президента Кирило Дмитрієв та радник з питань зовнішньої політики Юрій Ушаков беруть участь у зустрічі зі спеціальним представником президента США Дональда Трампа Стівом Віткоффом та зятем Джаредом Кушнером у К — Олександр Казаков/Sputnik
Україна, зі свого боку, змушена балансувати між потребою зберегти підтримку США та принциповою позицією щодо власних кордонів. Володимир Зеленський неодноразово підкреслював, що жодних «ігор за спиною України» бути не може. Але сам факт, що переговори в Москві відбулися без української делегації, створює тривожний прецедент.
Європейський Союз намагається стримувати можливий дрейф Вашингтона до угоди, занадто комфортної для Кремля. Ставка на санкції проти Росії, використання заморожених активів і підтримку української економіки — це спосіб не лише допомогти Києву, а й зберегти вплив на форму майбутнього миру в Україні.
Для Кремля ж важливо показати, що саме США є головним співрозмовником, а не Брюссель. Риторика про «неприйнятні» європейські пропозиції й відносну прийнятність окремих пунктів плану Вашингтона — це спроба зіграти на різниці інтересів Заходу, послабити єдність союзників і посилити власні переговорні позиції.
Переговори в Москві стали й демонстрацією особистої ролі Путіна. Кремль підкреслює його готовність «почути аргументи» і «шукати компроміс», водночас не відмовляючись від жодної стратегічної вимоги. Це дозволяє Росії зберігати образ раціонального актора, навіть коли вона продовжує війна в Україні і погрози нових ескалацій.
У підсумку за формулою «дещо прийняли, дещо ні» ховається жорстка реальність. Кремль готовий торгуватися лише в межах, які не ставлять під сумнів його контроль над захопленими територіями та вплив на майбутню зовнішню політику України. Усе інше — поле для косметичних компромісів, покликаних зробити капітуляційний мир прийнятнішим для міжнародної аудиторії.
Саме тому позиція Києва щодо гарантій безпеки залишається такою жорсткою. Україна наполягає на реальній інтеграції з НАТО, довгострокових програмах озброєння й юридично зобов’язуючих механізмах підтримки. Будь-який інший варіант легко перетворює мирний план США на паузу перед наступною фазою російської агресії.
Для українського суспільства й еліт вибір теж очевидний. Після десятків тисяч загиблих, мільйонів переселенців і зруйнованих міст суспільна згода на територіальні поступки практично відсутня. У цьому контексті навіть ідеально виписаний з погляду Вашингтона компроміс без повернення земель виглядатиме політично токсичним.
Нарешті, важливим виміром лишається час. Путін розраховує на втому Заходу, на зміну політичних циклів у США та ЄС, на внутрішні кризи. Кожен новий раунд переговорів — це для Кремля інвестиція у майбутній момент, коли тиск на Київ посилиться, а готовність партнерів боронити український суверенітет зменшиться.
Отже, за заявами Пєскова про готовність до нових зустрічей насправді стоїть стратегія затяжного торгу. Мирний план США перетворюється на арену, де вирішується не лише доля фронту, а й конфігурація безпеки в Європі на роки вперед. І питання в тому, чи зможе Україна разом із союзниками не дозволити Кремлю переписати цю конфігурацію під власні імперські амбіції.
