Російські удари по Запоріжжю, Дніпру й Краматорську стали не просто черговим епізодом війни, а жорсткою перевіркою всієї риторики Москви про «перемир’я». У момент, коли Кремль говорив про паузу до параду 9 травня, українські міста знову рахували загиблих, поранених і зруйновані квартали.
Найважчий удар припав на Запоріжжя. Серед білого дня вибухи розірвали міський простір, де поруч із житловими будинками працювали автомайстерні, мийки, невеликі підприємства. Загинули щонайменше 12 людей, ще близько 40 дістали поранення. Для міста це був один із найкривавіших одиничних ударів від початку року.
Того ж дня російські атаки вдарили по Дніпру та Краматорську. У Дніпрі загинули четверо людей, у Краматорську — ще п’ятеро, понад десяток були поранені. Такі удари працюють не лише як фізичне знищення інфраструктури, а як навмисне повернення страху в денний час, коли місто ще живе звичним ритмом.
За попереднім аналізом Дейком, головний сенс цієї атаки не зводиться до кількості випущених ракет чи дронів. Вона показала, що Росія використовує слово «перемир’я» не як крок до миру, а як інструмент політичної постановки: тиша потрібна там, де має пройти парад, а не там, де щодня гинуть цивільні.
Володимир Зеленський назвав удар по Запоріжжю абсолютно цинічним і наголосив, що Україні потрібна тиша від таких атак щодня, а не на кілька годин заради російських святкувань. Ця фраза точно вловлює українську претензію до Москви: Кремль просить безпеки для власного символічного ритуалу, але не демонструє готовності припинити насильство проти чужих міст.
Політичний контекст робить ці удари ще виразнішими. Україна запропонувала припинення вогню з опівночі 6 травня, тоді як Володимир Путін оголосив коротку паузу на 8–9 травня — під московські урочистості до Дня перемоги. Київ фактично запропонував простий тест: якщо Москва справді хоче тиші, вона може почати її не з параду, а з припинення атак.
Відповідь Росії була протилежною. Уже в перші години після старту української ініціативи Київ заявив про 1 820 порушень запропонованого режиму тиші. Серед них були удари по цивільній інфраструктурі, атаки дронами, штурмові дії на фронті та застосування авіабомб.
Це важливо не лише для української аудиторії. Кожна така атака руйнує дипломатичну ширму, за якою Москва намагається показати себе стороною, відкритою до паузи. Насправді коротке «перемир’я» до 9 травня виглядало не як механізм захисту людей, а як спроба захистити політичний образ Кремля в день, який російська влада перетворила на центральний ритуал своєї воєнної легітимації.
Запоріжжя в цій історії стало точкою максимальної оголеності. Місто, яке живе під постійною загрозою ударів і поруч із лінією фронту, знову опинилося в центрі російської тактики виснаження тилу. Удар по цивільних об’єктах мав не військовий, а психологічний ефект: показати, що небезпека може прийти в робочий день, на вулицю, до майстерні, до будинку, до машини на стоянці.
Дніпро й Краматорськ доповнили цю географію війни. Дніпро давно став одним із головних тилових вузлів сходу України — містом логістики, лікарень, промисловості й евакуації. Краматорськ залишається ключовим містом Донеччини, символом цивільної присутності поблизу фронту. Удар по них — це удар по здатності регіону триматися не лише військово, а й соціально.
Саме тому серія атак напередодні 9 травня має ширший сенс. Росія намагається одночасно вести війну на виснаження, примушувати Україну до нервової реакції та зберігати для зовнішньої аудиторії образ держави, яка нібито готова до обмеженої паузи. Але пауза, яка не захищає Запоріжжя, Дніпро чи Краматорськ, не є перемир’ям. Це лише тимчасовий декор навколо параду.
Для Києва ця ситуація створює складну, але зрозумілу логіку. Україна не може приймати короткі символічні зупинки як політичну поступку, якщо після них Росія продовжує бити по містах. Справжнє припинення вогню має бути не святковим, не вибірковим і не прив’язаним до календаря Кремля. Воно має зупиняти ракети, дрони, авіабомби й штурми щодня.
У цьому сенсі російські удари 5 травня стали доказом проти самої російської пропозиції. Москва хотіла показати контроль над ескалацією, але продемонструвала інше: готовність розривати українські міста навіть тоді, коли говорить про тишу. Для міжнародних партнерів це має бути не емоційним аргументом, а політичним висновком.
Після Запоріжжя, Дніпра й Краматорська питання вже не в тому, чи здатна Росія оголосити «перемир’я». Оголосити можна будь-що. Питання в тому, чи готова вона припинити вбивати людей поза межами телевізійного кадру з Червоної площі. Поки відповідь дають не заяви, а вибухи.
