Візит Віткоффа та Кушнера до Кремля став черговим епізодом у масштабній дипломатичній грі, що ведеться навколо війни в Україні. Дональд Трамп декларує прагнення завершити найкривавіший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни, але його підхід до переговорів демонструє готовність вести справу без урахування позиції ключових союзників у НАТО. Сам факт, що переговори відбуваються у форматі США—Росія—Україна, залишаючи Європу осторонь, говорить про зміну стратегічного балансу впливу в геополітичній структурі Заходу.
Попередні зусилля Трампа — у тому числі саміт з Путіним на Алясці та зустрічі з Володимиром Зеленським — не принесли результату. Але нинішній раунд переговорів в Москві, за участю особистих довірених осіб Трампа, демонструє спробу здійснити швидкий прорив дипломатичними методами. Ціль — досягти мирної угоди — видається легітимною, але умови, за якими Росія готова на мир, викликають серйозні побоювання в Києві та Брюсселі.
Оприлюднені раніше 28 пунктів мирного плану викликали шок серед українських та європейських чиновників. Документ пропонував обмеження на українську армію, визнання російського контролю над частиною України та гарантії недопущення вступу України до НАТО. Таке бачення дипломатії фактично юридично закріплює здобутки війни силою. Київ та європейські столиці побачили в цьому не мир, а узаконення результатів агресії.
Україна та США у відповідь сформували «оновлену рамку миру», яку Зеленський назвав кроком до реальної гарантії безпеки. Але він підкреслив, що такий самий рівень серйозності має продемонструвати Росія. Позиція Києва залишається незмінною: мир не може означати капітуляцію України чи відмову від територіальної цілісності.
Путін, зі свого боку, заявив, що нинішні обговорення — не про угоду, а лише про пропозиції, які можуть стати основою майбутніх домовленостей. Він утримується від конкретних «червоних ліній», але Росія послідовно сигналізує, що утримання захоплених територій — це не предмет торгу, а передумова миру. Для Києва така позиція означає заморожування конфлікту з незмінним ризиком майбутнього наступу.
Водночас Москва активно демонструє військові досягнення, створюючи психологічний тиск на Київ. Російське заявлення про взяття Покровська — приклад використання воєнної динаміки як важеля впливу на переговори. Хоча українські сили утримують частину міста, сам факт публічних заяв Кремля містить пропагандистський компонент: Росія хоче показати переговори як діалог переможця з переможеним.
На цьому тлі Європа намагається відігравати роль противаги. Лідери Франції, Німеччини та Польщі попереджають, що будь-яка мирна угода, яка не відновлює територіальну цілісність України, буде заохоченням для майбутніх вторгнень Росії. Вони прямо говорять: якщо Росія виграє війни за кордонами України, рано чи пізно наступною буде держава-член НАТО. Це не паніка — це тверезий геополітичний аналіз, заснований на моделі поведінки Кремля.
Ключовим є питання: чи не намагається Трамп укласти швидку мирну угоду, пожертвувавши довгостроковою безпекою Європи заради короткострокового політичного результату? Його постійний акцент на бізнес-аспектах — потенційні енергетичні угоди США—Росія, відновлення участі РФ у G8, економічні інвестиції у видобуток ресурсів — викликає підозри, що економічні інтереси можуть переважити принципи міжнародної безпеки.
Трамп позиціонує себе як лідера, здатного здійснити прорив там, де дипломати-європейці зайшли в глухий кут. Він демонструє зневагу до колективних механізмів, що роками утримували баланс у Європі, і натомість використовує двосторонній формат, працюючи безпосередньо з Путіним. Це підсилює сумніви щодо стратегічної лояльності США до НАТО.
Україна називає вимоги Кремля — від відмови від НАТО до легалізації контролю над Донбасом, Кримом і частинами Запорізької та Херсонської областей — неприйнятними. Київ прямо заявляє: це не мир, а капітуляція. Для України прийняття таких умов означало б не завершення війни, а відкладення нового вторгнення до моменту, коли Росія знову буде готова до наступу.
Прихильники жорсткого курсу в Європі попереджають: така помилкова мирна угода може мати наслідки, подібні до Мюнхена 1938 року. Історія показує, що агресор, що отримав винагороду за силу, не припиняє експансію, а прискорює її. У цьому контексті навіть 10-річні гарантії безпеки для України, які нібито пропонує Вашингтон, виглядають як половинчасте рішення без реальних механізмів стримування.
Переговори у Shell Bay біля Маямі, де Віткофф та Кушнер зустрічалися з секретарем РНБО України Рустемом Умєровим, демонструють, що процес іде за кількома закритими каналами. Одночасно в Москві Віткофф зустрічається з Кирилом Дмитрієвим, ключовою фігурою кремлівських фінансових переговорів. Це формує враження паралельних прямих переговорних треків: один — політичний, інший — економічний.
Загалом вимальовується картина, де війна в Україні стає предметом торгу між США і Росією, а Європа і сама Україна ризикують опинитися не суб’єктами, а об’єктами дипломатичної геополітики. Питання в тому, чи зможе Європа та Київ зберегти право впливу на власне майбутнє, чи результатом стане велика угода двох наддержав, укладена над головами тих, кого вона безпосередньо стосується.
