У цеху невеликого виробника кріплень під Детройтом день починається не з плану змін, а з підрахунку: скільки сьогодні коштуватимуть сталь і мідь. Для сотень компаній це і є нова «митна політика» — постійна корекція калькуляцій на тлі тарифів Трампа.
Обіцянка «ренесансу» американської промисловості стикається з упертими цифрами: зайнятість у промисловості просіла, хоча випуск не падає катастрофічно. В економіці формується дивний баланс: продуктивність росте, а робочі місця — ні.
Ефект тарифів схожий на клаптикову ковдру: одним дають перепочинок від імпорту, іншим — податок на власні ж комплектуючі. Підприємства, що залежать від імпортних компонентів, фактично фінансують протекціонізм для «обраних» секторів.
За попереднім аналізом «Дейком», головний ризик у тому, що тарифи Трампа не стільки стимулюють reshoring, скільки сортують ринок на переможців і тих, хто застрягає між дорожчими матеріалами та клієнтами, які не готові платити більше. У цій математиці програють насамперед дрібні виробники.
У Балтиморі власник металовиробництва радіє: імпортні конкуренти з Китаю втратили перевагу, а нове обладнання дозволяє швидше виконувати замовлення. Це типова «історія виграшу», яку адміністрація показує як доказ, що торговельна війна працює.
Та в іншій частині промислового поясу — інша реальність. Виробник електричних і бензинових всюдиходів у штаті Огайо залежить від батарей і вузлів із Азії, бо «домашніх» аналогів немає. Коли мита стрибнули, експортні плани зламалися разом із ціновими моделями.
Реталіаційні тарифи у відповідь з боку партнерів — додатковий бар’єр. Компанії, які тільки-но намацали зовнішні ринки, отримали сигнал: сьогодні ти конкурентний, а завтра — вже ні, бо правила змінюються «з ранку на вечір».
Макроцифри лише підкреслюють розмитість картини. За рік промисловість США втратила близько 68 тисяч робочих місць — і це на фоні заяв про майбутній «бум» та рекордні інвестиційні анонси.
Ключовий механізм болю — мита на сировину та обладнання, без яких не зібрати кінцевий товар. Коли дорожчає сталь, дорожчають і болти, і корпуси, і станки, а отже — дорожчає «виробництво в США» як таке.
Символом цього стали тарифи на сталь: у 2025 році Білий дім підняв секційні мита до 50% (після 25%), обґрунтовуючи крок «національною безпекою». Для металургів це захист, для авто- та машинобудування — рахунок за матеріали.
Виробники первинних металів дійсно отримали «сонячну смугу»: ціни та завантаження потужностей підтягуються, а великі комбінати продають більше вітчизняним автоконцернам. Але навіть у цій групі лунає скарга: повернення замовлень іде повільніше, ніж очікували.
Автомобільна галузь — серед найбільш вразливих. Вона живе на деталях, а деталі — на транскордонній логістиці. Коли мита накладаються на авто та автозапчастини, кожен ланцюжок постачання починає «сипатися» по швах.
Джеффу Азнаворяну, президенту Clips & Clamps Industries, цього року довелося платити більше за сталь та мідь — Сільвія Джаррус
Окрема тривога — майбутнє USMCA. У 2026 році угода має пройти спільний перегляд, і бізнес не розуміє, чи збережеться режим майже безмитної торгівлі в Північній Америці. Сам Трамп публічно применшував значення USMCA, і це підсилює нервозність інвесторів.
Наслідок — інвестиції відкладаються. Клієнти запитують про можливе «перенесення» виробництва деталей назад у США, але до контрактів справа часто не доходить: перебудова коштує дорого, а правила можуть змінитися ще до окупності проєкту.
Саме невизначеність стає найдорожчим «податком». Завод можна спроєктувати на десятиліття, а тариф — на один твіт. У підсумку керівники воліють не ризикувати: краще дотиснути наявні потужності, ніж будувати нові.
До цього додається юридичний фактор. Верховний суд США досі не поставив крапку в справі про межі президентських повноважень щодо тарифів, і бізнес живе з відчуттям, що ключовий інструмент може бути або розширений, або раптово «відрізаний».
Паралельно діє «солодка пігулка» у вигляді податкових стимулів: повернення щедрих списань на інвестиції в обладнання підштовхує модернізацію. Але це радше мотивує автоматизацію, ніж масовий найм — тому виробничий випуск може рости без приросту робочих місць.
Сектор, який краще почувається, — той, що має винятки або меншу тарифну експозицію: частина аерокосмічного виробництва, високотехнологічні ланцюги, де мита пом’якшені. Там легше планувати, бо менше «вхідних сюрпризів» у собівартості.
Натомість «зелена» індустрія втрачає вітер у парусах через інший канал — скорочення підтримки. Адміністрація переглядає або скасовує значні пакети чистоенергетичних кредитів, і це перетворюється на хвилю пауз у заводських проєктах.
Для малого та середнього бізнесу удар подвійний: у них менше фінансової подушки, щоб оплатити тарифи, і менше сили, щоб перекласти витрати на клієнта. Великі корпорації торгуються, малі — просто виживають, урізаючи найм і заморожуючи інвестиції у заводи.
У цій логіці «переможці» — це часто виробники базових матеріалів і компанії, що напряму конкурували з імпортом готової продукції. «Лузери» — ті, хто виробляє складний продукт із десятків імпортних деталей: від машин до електротехніки, від автокомпонентів до інструментів.
Для України цей сюжет важливий не лише як американська внутрішня історія. Тарифні хвилі у США змінюють глобальні ціни на сталь, переналаштовують логістику й впливають на експортні можливості третіх країн, включно з ЄС — ключовим партнером Києва.
На горизонті 2026 року можливий «відскок» промисловості, але не через магію мит. Швидше — через стабілізацію правил, ясність із USMCA, рішення Верховного суду та поєднання інвестицій у продуктивність із прогнозованими ланцюгами постачання.
Поки ж тарифи Трампа залишаються інструментом із різною ціною для різних секторів. Вони можуть захистити окремі виробництва, але так само легко зламати експорт, здорожчити імпортні компоненти й перетворити планування на гру в «вгадай наступне рішення».
