Українські удари по російській енергетиці перестали бути серією відокремлених атак на найближчі до кордону нафтопереробні заводи. Кампанія розширилася на тисячі кілометрів і тепер охоплює весь ланцюг — від переробки нафти та газу до перекачування, зберігання й морського експорту.
Найвіддаленішою з останніх цілей став нафтопереробний завод у Тюмені, більш ніж за дві тисячі кілометрів від України. Після удару 25 липня на підприємстві спалахнула пожежа. Завод здатний переробляти близько шести мільйонів тонн нафти на рік і виробляє значні обсяги дизельного пального.
Через два дні ударів зазнали нафтові об’єкти в Ярославлі, на північний схід від Москви. До цього протягом червня й липня атаки або аварійні зупинки фіксувалися на підприємствах у Башкортостані, Татарстані, Самарській, Саратовській, Омській, Нижньогородській областях і Краснодарському краї.
За оцінкою Дейком, сенс цієї кампанії полягає не в тому, щоб одним ударом позбавити Росію пального. Україна намагається змусити величезну, але складну енергетичну систему постійно працювати в аварійному режимі — ремонтувати установки, змінювати маршрути й розподіляти захист між десятками об’єктів.
У червні українські сили атакували щонайменше 11 російських нафтопереробних заводів і вісім підприємств оборонного сектору. Окремі удари сягали цілей у Західному Сибіру, а максимальна підтверджена дальність перевищила дві тисячі кілометрів.
Географія важлива не менше за кількість уражень. Поки атаки концентрувалися біля Чорного моря або Волги, Росія могла посилювати захист окремих промислових районів. Удар по Тюмені показав, що безпечного тилу для енергетичних підприємств більше не існує навіть за Уралом.
Це змушує Москву захищати не один фронт, а карту всієї країни. Зенітні комплекси, радари, мобільні групи й засоби радіоелектронної боротьби потрібні одночасно біля столиці, портів, військових аеродромів, НПЗ, газових заводів і нафтопроводів.
Навіть велика держава не може створити щільну протиповітряну оборону над кожною промисловою установкою. Переміщення систем до Тюмені, Омська чи Уфи означає, що їх не буде на іншій ділянці — біля фронту, в окупованому Криму або навколо експортного термінала.
Найчутливішими цілями є не резервуари з нафтою, а первинні установки переробки, каталізатори, компресори та системи гідрокрекінгу. Таке обладнання складніше замінити, ніж цистерну або трубопровід, а його пошкодження здатне зупинити значну частину підприємства.
На НПЗ NORSI в Нижньогородській області після повторного удару була зупинена установка CDU-6, яка забезпечувала понад половину переробної потужності заводу. Підприємство є одним із найбільших виробників бензину в Росії та може переробляти близько 16 мільйонів тонн нафти на рік.
Сизранський завод став прикладом іншої тактики — повторних атак. Його первинні установки зазнавали пошкоджень у квітні, травні та липні. Після кожного ремонту підприємство знову поверталося до переліку цілей, що збільшує вартість відновлення й не дозволяє стабілізувати виробничий цикл.
Подібний ефект виник у Саратові, де після удару було зупинено переробку нафти. Завод не належить до найбільших у країні, але виробляє бензин, дизель і мазут для внутрішнього ринку. Втрата навіть кількох таких підприємств одночасно починає впливати на регіональний баланс пального.
Українська стратегія тому не потребує повного знищення заводів. Достатньо регулярно виводити з ладу найважливіші установки, щоб скорочувати фактичну переробку, затримувати постачання й змушувати компанії накопичувати сиру нафту, яку неможливо швидко перетворити на паливо.
Особливе значення мають удари по технологічно складних підприємствах. TANECO у Татарстані оснащений установками гідрокрекінгу, каталітичного крекінгу та коксування. У 2024 році завод виробив мільйони тонн дизельного пального, бензину й нафтового коксу.
Виведення з ладу такого підприємства має більший ефект, ніж удар по простій установці первинної переробки. Складні НПЗ створюють продукти з вищою доданою вартістю, а їхні компоненти часто залежать від імпортних технологій, сервісу та запчастин.
Санкції вже обмежили доступ російських компаній до частини західного обладнання. Тому кожне пошкодження створює подвійну проблему: установку потрібно не лише відремонтувати, а й знайти деталі, інженерів і технологічні рішення в умовах закритого ринку.
Омський НПЗ показує інший масштаб ризику. Його проєктна потужність становить близько 22 мільйонів тонн нафти на рік, що робить підприємство одним із найбільших у Росії. Пожежа після липневої атаки продемонструвала досяжність заводу, хоча точний обсяг пошкоджень залишився невідомим.
Російська енергетична система має резерви й здатна перерозподіляти сировину між заводами. Саме тому окреме влучання рідко створює загальнонаціональний дефіцит. Але одночасні зупинки в кількох регіонах зменшують цю гнучкість і збільшують навантаження на залізницю та трубопроводи.
Нафта не завжди може бути швидко спрямована на інший НПЗ. Підприємства працюють із різними сортами сировини, виробничими схемами та транспортними маршрутами. Перенаправлення потоків потребує вільних потужностей, цистерн, локомотивів і місця для зберігання.
Військовий ефект також не є прямим. Російська армія навряд чи залишиться без пального після однієї хвилі ударів: держава має запаси й надає фронту пріоритет. Однак захист військового постачання перекладає нестачу та витрати на цивільний ринок і промисловість.
У такій системі першими проявами тиску стають не порожні баки бронетехніки, а дорожча логістика, регіональні перебої, обмеження експорту та зниження прибутковості переробки. Для бюджету війни цей накопичувальний ефект важливіший за видовищність окремої пожежі.
Україна атакує не лише НПЗ. У червні удару зазнав Оренбурзький газопереробний завод із потужністю до 45 мільярдів кубометрів на рік. У липні дрони досягли насосної станції в Башкортостані й об’єкта, пов’язаного з постачанням газу до Туреччини через Blue Stream.
Розширення переліку цілей показує перехід від боротьби з виробництвом пального до тиску на всю енергетичну мережу. Навіть якщо видобуток не припиняється, пошкодження перекачування, зберігання або експорту може створювати вузькі місця, де накопичується сировина.
Окремою лінією стали удари по морських портах. Пожежі й пошкодження фіксувалися в Новоросійську, Усть-Лузі та Висоцьку. Це ключові точки, через які російські нафтопродукти й сира нафта виходять на міжнародні ринки.
Портова інфраструктура чутлива не лише до фізичних руйнувань. Навіть обмежена атака змушує зупиняти завантаження, перевіряти причали, чекати дозволу страховиків і змінювати графіки танкерів. Кілька днів простою можуть мати більший фінансовий ефект, ніж пошкодження окремого резервуара.
Особливо складним став епізод навколо Каспійського трубопровідного консорціуму. Після атак на танкери біля чорноморського термінала приймання нафти тимчасово зупинили, а Казахстан був змушений обмежити подачу сировини до системи. Згодом завантаження відновили.
Цей маршрут переважно обслуговує казахстанську нафту, а не російський експорт. Тому удари навколо його термінала створюють для Києва дипломатичний ризик: пошкодження неросійських вантажів може викликати спротив партнерів і підвищити світові ціни без прямого скорочення доходів Кремля.
Саме тут проходить межа між ефективним економічним тиском і небажаними наслідками. Україна зацікавлена в руйнуванні російської воєнної економіки, але не в тому, щоб ускладнювати експорт Казахстану або створювати дефіцит на ринку, який підвищить ціну решти російської нафти.
Чим глибшою стає кампанія, тим важливішим є вибір цілей. Удар по установці, що виробляє дизель для армії, має іншу стратегічну цінність, ніж атака на маршрут міжнародного експорту, яким користуються сторонні держави й західні енергетичні компанії.
Росія намагатиметься використати такі випадки для політичного тиску на Україну. Москва подаватиме удари як загрозу глобальній енергетичній безпеці, замовчуючи, що її нафтогазові доходи фінансують ракети, безпілотники та окупаційні сили.
Київ, навпаки, визначає енергетичні об’єкти як частину ресурсної бази війни. Від початку 2026 року українські сили системно збільшували дальність ударів і лише за перші п’ять місяців уразили 15 російських НПЗ.
Проте велика кількість атак не тотожна такому самому скороченню потужностей. Назва заводу в переліку цілей ще не означає його повної зупинки. Частина пожеж гаситься за години, частина установок відновлюється за тижні, а компанії приховують реальний масштаб пошкоджень.
Тому результат потрібно вимірювати не сумою проєктних потужностей атакованих НПЗ. Значно точнішими показниками будуть фактичний обсяг переробки, виробництво бензину й дизеля, завантаження портів, залізничні перевезення та тривалість ремонтів.
Навіть без повного руйнування заводів Україна вже змінила економіку їхнього функціонування. Російським компаніям доводиться будувати укриття, купувати системи захисту, розосереджувати персонал, тримати резервні частини й страхувати ризики, яких до війни не існувало.
Кожен із цих заходів збільшує собівартість. Гроші, витрачені на захист НПЗ у Тюмені або Омську, не надходять до бюджету, не вкладаються в модернізацію й не використовуються для нарощування видобутку.
Удари також створюють психологічний ефект для галузі. Керівники підприємств більше не можуть виходити з припущення, що відстань гарантує безпеку. Нові інвестиції мають одразу враховувати загрозу дронів, зупинок і повторних атак після ремонту.
Для України головна перевага цієї кампанії полягає в асиметрії вартості. Далекобійний безпілотник значно дешевший за НПЗ, технологічну установку або систему ППО, яку Росія змушена розгорнути для їхнього захисту.
Але асиметрія працює лише за умови точності й повторюваності. Якщо дрони регулярно падають поза ключовими установками, Росія адаптується. Якщо ж атаки змушують заводи зупиняти первинну переробку, кожна наступна хвиля посилює попередній результат.
Кампанія проти російської енергетики тому входить у нову фазу. Її географія вже охоплює майже всю європейську частину Росії, Урал і Західний Сибір, а перелік цілей розширюється від НПЗ до портів, платформ і насосних станцій.
Це ще не означає, що Україна здатна швидко паралізувати російський нафтовий сектор. Галузь має значні потужності, резерви й досвід аварійного відновлення. Проте вона більше не може працювати так, ніби війна існує лише за кордоном.
Справжній результат визначатиметься не висотою полум’я над окремим заводом. Він полягатиме в тому, скільки установок одночасно простоюють, наскільки дорожчає захист, як довго танкери чекають завантаження і яку частину енергетичного доходу Росія втрачає ще до того, як гроші перетворяться на зброю.
