Українсько-американська угода про надра: сподівання, реальність та виклики
Угода про співпрацю у сфері надрокористування, підписана між Україною та Сполученими Штатами Америки, викликала жваву дискусію як у політичних, так і в економічних колах. Її подають як важливий крок у напрямку стратегічного партнерства двох держав, метою якого є не лише посилення енергетичної незалежності України, а й прискорення процесу післявоєнного відновлення. Однак за красивими дипломатичними формулюваннями ховається сувора реальність: перші реальні результати цієї співпраці стануть відчутними не раніше ніж через десять років.
Фінансова підтримка, яка має надійти через створення Інвестиційного фонду відбудови, є лише одним із елементів цієї складної конструкції. Видобуток корисних копалин, як-от літію, графіту, титанових руд, залізної руди та природного газу, потребує не лише грошей, а й часу, спеціалізованих знань, технічного ресурсу та, що найголовніше, стабільного безпекового середовища. Без вирішення цих основоположних питань Україна не зможе ефективно реалізувати потенціал, який надає їй ця угода.
Ключовим моментом у розумінні перспектив є те, що навіть у мирних умовах відкриття та запуск родовищ можуть тривати 10–15 років. В умовах війни та постконфліктного періоду — ще довше. Експерти справедливо зазначають: до перших прибутків ще дуже далеко.
Геологія, ризики та інвестиції: основні бар’єри на шляху до видобутку
Одна з найгостріших проблем, яка стоїть перед Україною, — це брак актуальних геологічних даних. Більшість із них були створені ще в радянський період, зберігаються в закритих архівах і часто мають гриф секретності, особливо після початку повномасштабної війни. Без відкриття цих даних для іноземних інвесторів неможливо провести якісну розвідку та скласти техніко-економічне обґрунтування нових проєктів.
Іншою важливою перешкодою є стан інфраструктури. Багато регіонів, що мають природні ресурси — як от східні області України, — зазнали значного руйнування. Дороги, логістичні центри, електромережі, залізничні вузли або перебувають у руйнівному стані, або потребують повної модернізації. Будівництво нових шахт і переробних підприємств вимагає не лише величезних фінансових витрат, а й часового ресурсу.
Ключовим фактором залишається ризик корупції. Незважаючи на численні спроби реформ, Україна досі не змогла остаточно подолати системні корупційні прояви, особливо в сферах, пов’язаних із землею, ліцензуванням та надрокористуванням. Саме тому залучення прозорих і підзвітних інвесторів із США — важлива, але ще не гарантія успіху.
Пітер Браянт, керівник консалтингової компанії Clareo, зауважив, що навіть підписання угоди майже не впливає на скорочення ризиків у ланцюжку постачання критично важливих ресурсів у найближчому десятилітті. Це підтверджує: видобуток літію чи графіту — процес не одного року.
Інвестиційний фонд: стратегія на довгі роки
За задумом авторів угоди, буде створено спільний інвестиційний фонд відбудови, який акумулюватиме прибутки від проєктів у галузях енергетики та гірничої промисловості. Ці кошти планується реінвестувати у нові об’єкти, модернізацію інфраструктури та відновлення економіки України.
Міністерка економіки України Юлія Свириденко повідомила, що фонд запрацює "протягом кількох тижнів". Водночас навіть українські урядовці визнають, що прибутки з цього фонду з’являться не раніше 2035 року, а перші 10 років усі доходи планують реінвестовувати в Україну. Це означає, що жодного прямого прибутку в держбюджет або іноземним інвесторам найближчим часом не передбачається.
Крім того, під дію угоди потрапляють лише нові проєкти. Тобто вже існуючі ініціативи, зокрема шахта Ferrexpo чи родовище Шиманівське, яке розробляє канадська компанія Black Iron, не отримають прямої вигоди від цього фонду. Це викликає занепокоєння серед іноземних гравців, які вже зробили великі ставки на український видобуток.
Чи можливе прискорення запуску газових і нафтових проєктів?
На тлі скепсису щодо довготривалих проєктів у гірничодобувній промисловості деякі експерти вказують на інші сфери, які можуть дати швидший ефект. Зокрема, йдеться про видобуток газу і нафти, оскільки Україна вже є третім за обсягами виробником газу в Європі, а частина інфраструктури ще збереглася.
Однак навіть у цьому секторі виникає чимало перешкод. По-перше, українські родовища мають переважно складну геологічну структуру, а тому потребують використання сучасних технологій горизонтального буріння, гідророзриву та сейсмічної розвідки. По-друге, тривалий конфлікт зумовив відтік кадрів: бракує інженерів, геологів, технічних фахівців. По-третє, зберігається небезпека атак на об’єкти енергетичної інфраструктури.
У кращому випадку, навіть найоптимістичніші сценарії передбачають запуск нових газових і нафтових свердловин не раніше, ніж за п’ять років після стабілізації ситуації в країні. А отже, і тут доведеться запастися терпінням.
Український ресурсний потенціал: багатство під загрозою
Безперечно, Україна має багаті запаси природних ресурсів. Її надра містять значні поклади залізної руди, вугілля, літію, титану, марганцю, графіту, а також нафти й газу. Географічне положення та наявність транспортної інфраструктури створюють можливості для експорту продукції в Європу та Азію.
Та чи вдасться реалізувати цей потенціал — питання, на яке немає однозначної відповіді. Чимало родовищ, які мають стратегічне значення, розташовані поблизу зон бойових дій або на територіях, які були окуповані. Це робить неможливим їхнє безпечне освоєння в найближчій перспективі. Крім того, деякі експерти вважають, що найякісніші поклади вже були розроблені або майже вичерпані ще у XX столітті.
Генеральний директор компанії Black Iron Метт Сімпсон наголошує, що одним із найскладніших викликів стане нестача кадрів. Україна вже понад 30 років майже не будувала нових шахт, і підготовка нового покоління інженерів та гірників займе роки.
Угода про надра як стратегічний сигнал, а не короткостроковий прорив
Хоча українсько-американська угода не принесе швидкого економічного ефекту, її значення не варто недооцінювати. Вона є сигналом довіри й підтримки з боку Заходу. Це спроба закласти підвалини для нової моделі економіки — модерної, ресурсно забезпеченої та інтегрованої у глобальні ланцюги постачання.
Після завершення війни Україна опиниться в центрі боротьби за ресурси. І те, наскільки вдало вона використає свій потенціал, залежатиме не лише від іноземних інвесторів, а й від внутрішніх реформ, прозорості процедур, ефективного врядування та розвитку людського капіталу.
Інвестиційний фонд між Україною та США — це марафон, а не спринт. Очевидно, що справжні плоди цього партнерства ми побачимо не раніше ніж за десятиліття. Але шлях до енергетичної безпеки, економічного зростання та повноцінної інтеграції у глобальну економіку вартий зусиль, навіть якщо результат доведеться довго чекати.
