Угода Дональда Трампа з Іраном мала показати президентську здатність завершувати війни. Натомість вона відкрила новий розлом усередині Республіканської партії — між тими, хто хоче негайно закрити непопулярний конфлікт, і тими, хто бачить у домовленості небезпечну м’якість до Тегерана.
Після оприлюднення тексту попередньої домовленості частина республіканців у Сенаті зустріла її не як дипломатичний тріумф, а як тривожний компроміс. Їх непокоїть головне питання: чи отримала Америка достатні поступки після місяців дорогої війни, чи лише дала Ірану шлях до відновлення сил.
Трамп на саміті G7 у французькому Евіан-ле-Бені захищав угоду різко й особисто. Він заявив, що продовження війни задовольнило б лише вузьку групу прихильників жорсткої лінії, але було б неправильним рішенням для країни. Критиків президент назвав людьми, яких більше не хоче бачити своїми друзями.
За оцінкою Дейком, у цій реакції видно головну суперечність зовнішньої політики Трампа другого президентського терміну. Він прагне залишатися лідером сили, який завдає ударів, але водночас хоче бути політиком, який зупиняє війни до того, як вони стають електоральним тягарем.
Іранська війна стала для республіканців саме таким тягарем. На її початку Трамп роздратував частину ізоляціоністського крила MAGA, яке пам’ятає його обіцянки не починати нових воєн. Тепер, коли він намагається завершити конфлікт, проти нього піднімаються традиційні консерватори, для яких будь-яка поступка Ірану виглядає слабкістю.
Попередня домовленість передбачає зняття санкцій з Ірану, розмороження мільярдів доларів і перенесення дискусії про ядерну програму в 60-денний переговорний період, який може бути продовжений за згодою сторін. Саме ця відстрочка стала одним із головних подразників для критиків.
Сенатор-республіканець від Луїзіани Білл Кессіді написав у середу в соціальних мережах, що війна з Іраном була «найгіршою помилкою у зовнішній політиці за останні десятиліття» — Хайюнь Цзян
Для республіканських яструбів проблема полягає в тому, що ключове питання — іранська ядерна програма — не вирішується одразу. Воно відкладається в переговорну кімнату після того, як Тегеран уже отримує частину економічного полегшення. У їхній логіці це не закріплення перемоги, а передача важеля противнику.
Окрему тривогу викликала згадка про масштабний план відбудови Ірану на 300 мільярдів доларів, який мають розробляти США та їхні регіональні партнери. Трамп наполягає, що Америка не вкладатиме власні кошти в цей фонд. Але сама ідея допомоги країні, по якій Вашингтон щойно завдавав ударів, звучить для частини республіканців політично вибухово.
Сенатор Тед Круз сформулював це як питання, яке резонує з консервативною аудиторією: чи не йдеться про гроші для іранських аятол? Він водночас схвалив рішення Трампа застосувати силу, але сумнівається, що після військової фази адміністрація не надто швидко перейшла до дипломатичного заспокоєння.
Ще різкіше висловлюються ті республіканці, які вже опинилися на периферії трампістської партії. Для них угода з Іраном — нагода показати, що президент, який будував кар’єру на відкиданні старих вашингтонських помилок, сам може повторити їх у новій формі.
Сенатор Білл Кессіді назвав війну з Іраном найгіршим зовнішньополітичним провалом за десятиліття й заявив, що ядерні амбіції Тегерана не були приборкані. Його аргумент особливо болючий для Білого дому: Іран побачив, що може використовувати Ормузьку протоку як важіль для отримання поступок.
Ормузька протока стала одним із нервів цієї кризи. Її закриття під час війни підняло ризики для світової енергетики, вдарило по цінах і посилило страх перед довгим конфліктом. Відновлення проходу — економічне полегшення, але й нагадування, наскільки дорогою може бути кожна наступна ескалація.
У цьому сенсі Трамп діє не лише як головнокомандувач, а як політик, який рахує бензин, інфляцію й листопадові вибори. Для республіканців ціни на пальне — не другорядна тема, а один із факторів, здатних визначити результат проміжних виборів. Чим дорожча війна, тим важче захищати її на округах.
Саме тому частина партії готова оголосити угоду перемогою. Для них головне — завершити конфлікт, знизити тиск на енергетичні ринки й дати виборцю відчуття, що президент повертає контроль. Сенатор Тім Скотт уже назвав домовленість великим досягненням для американської безпеки й глобальної стабільності.
Інші займають обережнішу позицію. Вони визнають, що удари США могли ослабити іранську воєнну спроможність, але не вірять, що конфлікт справді завершено. Для такого крила партії угода виглядає не миром, а антрактом у довгому протистоянні, яке триває з часу ісламської революції 1979 року.
Ліндсі Грем, один із найпослідовніших прихильників жорсткого курсу проти Ірану, спершу висловив занепокоєння різницею між американським і іранським трактуванням домовленості. Пізніше він пом’якшив тон, визнавши, що спроба досягти прийнятної й перевірюваної угоди має сенс.
Це показує ширшу проблему: угода ще не стала політичним фактом, навколо якого партія може згуртуватися. Вона залишається текстом, у якому кожна фракція читає власний страх. Ізоляціоністи бачать у ній запізніле завершення непотрібної війни. Яструби — недостатню капітуляцію Тегерана. Прагматики — спробу зняти економічну міну перед виборами.
Для Трампа особливо небезпечно те, що критика виходить не лише від опонентів, а й із консервативного інформаційного середовища. Частина лояльних до республіканців коментаторів сумнівається, чи не перетворив президент військову демонстрацію сили на угоду, яка залишає Ірану простір для маневру.
Порівняння з ядерною рамкою часів Барака Обами неминуче. Трамп вивів США з тієї домовленості у 2018 році, називаючи її слабкою. Тепер його власну угоду оцінюватимуть тим самим мірилом: чи справді вона жорсткіша, чи лише політично інакше оформлена.
У цьому й полягає пастка. Якщо Трамп визнає, що війна завершилася без повного демонтажу іранської ядерної загрози, він дає аргументи критикам справа. Якщо наполягає на повній перемозі, його перевірятимуть конкретними пунктами угоди, інспекціями, санкціями, поведінкою Тегерана й тим, чи справді регіон став безпечнішим.
Судна в Ормузькій протоці біля узбережжя Оману в понеділок — через Reuters
Іранська угода також показує, як змінилася Республіканська партія. Колись жорсткість до Тегерана була майже автоматичною ознакою консервативної зовнішньої політики. Тепер партія розірвана між імперською інерцією сили й виборцем, який втомився від воєн, дорогого бензину й далеких конфліктів без очевидного фіналу.
Трамп намагається тримати обидві лінії одночасно. Він хоче сказати яструбам, що розбив іранську воєнну машину, а ізоляціоністам — що не загруз у новій війні. Але чим складніші умови домовленості, тим важче продавати її як просту перемогу.
Перед проміжними виборами це може стати одним із найважливіших тестів для президента. Якщо ціни на енергоносії знизяться, Ормузька протока залишиться відкритою, а Іран не створить нової кризи, Трамп зможе подати угоду як прагматичний вихід із небезпечного конфлікту.
Якщо ж Тегеран використає 60-денний переговорний період для затягування, реконструкційний план стане символом поступок, а санкційне полегшення не приведе до реальних обмежень ядерної програми, республіканський розлом поглибиться. Тоді угода з Іраном перестане бути мирною ініціативою й стане внутрішньопартійним звинуваченням.
Для Америки ця суперечка більша за Іран. Вона про те, якою буде зовнішня політика Трампа між силою і відступом, між війною і угодою, між обіцянкою не повторювати старих помилок і спокусою оголосити перемогу там, де ще немає стійкого результату.
Поки що президент отримав не єдність, а паузу. Війна може завершуватися, але політична битва за її сенс лише починається. І саме вона визначить, чи стане угода з Іраном доказом трампівського прагматизму — чи першим великим розколом Республіканської партії перед виборами.
