Володимир Зеленський опинився перед рішенням, наслідки якого значно ширші за долю одного генерала. Після звільнення міністра оборони Михайла Федорова вуличні протести, публічні заяви командирів і невдоволення військових зійшлися в одній вимозі: президент має визначити майбутнє головнокомандувача Олександра Сирського.
Сам Зеленський визнав, що чує суспільну реакцію. Після розмов із Федоровим, Сирським і командирами корпусів він заявив, що рішення щодо армії будуть напрацьовані. Формула залишила президентові простір для маневру, але водночас підтвердила: конфлікт уже неможливо ізолювати всередині військової вертикалі.
На поверхні це кадрова криза. У глибині — боротьба за те, якою має бути українська армія після чотирьох із половиною років великої війни: централізованою системою наказів чи мережею автономних підрозділів, де дані, безпілотники й швидкість адаптації важать не менше за звання.
За попереднім аналізом «Дейком», Зеленський тепер обирає не між Федоровим і Сирським. Він вирішує, чи готова президентська вертикаль відмовитися від моделі, в якій лояльність і керованість часто цінуються вище за відкриту конкуренцію командирів, незалежну оцінку результатів і право повідомляти неприємну правду.
Федоров після відставки зробив публічним те, що раніше залишалося внутрішньою суперечкою. Він звинуватив вище командування у блокуванні військової реформи, неприйнятті управління на основі даних і спробах зберегти систему, нездатну рухатися зі швидкістю технологічної війни.
Реакція виявилася настільки гострою тому, що Федоров уособлював не просто цифровізацію Міністерства оборони. Для операторів дронів, інженерів, молодших офіцерів і волонтерського середовища він став політичним представником армії, що виникла знизу після 2022 року.
Ця армія навчилася швидко змінювати прошивки, частоти, боєприпаси й тактику. Її перевага тримається на короткому циклі між виявленням проблеми та новим рішенням. Традиційна вертикаль працює інакше: інформація проходить кілька рівнів, рішення централізується, а відповідальність розмивається між штабами.
Сирський не є простим карикатурним образом «старої школи». Він відіграв важливу роль в обороні Києва та Харківській операції 2022 року, знає фронт і керує величезною армією в умовах нестачі людей, боєприпасів та протиповітряної оборони. Його прихильники наголошують: технологічні експерименти не можуть замінити дисципліну й оперативне планування.
Однак професійного досвіду вже недостатньо для збереження довіри. Частина військових сприймає Сирського як командира, схильного до жорсткої централізації, кадрової замкненості та операцій, у яких символічний результат іноді переважає реальну бойову доцільність.
Особливо небезпечним стало відчуття, що підлеглий командир має більше думати про реакцію начальства, ніж про ситуацію на полі бою. Бригадний генерал Сергій Собко публічно попередив, що страх покарання позбавляє ЗСУ швидкості, гнучкості, чесності й командирської автономії — саме тих переваг, які допомогли Україні вистояти у 2022 році.
У війні, насиченій дронами, така культура особливо руйнівна. Поле бою змінюється протягом годин: маршрут, який був безпечним уранці, до вечора може перебувати під постійним спостереженням; укриття втрачає сенс після появи нової камери; успішна тактика швидко копіюється противником.
Тому правда знизу стає стратегічним ресурсом. Коли штаб отримує прикрашені доповіді, він не лише помиляється в оцінці втрат або позицій. Він продовжує відтворювати рішення, що вже перестали працювати, витрачаючи людей там, де потрібні інші підрозділи, інша техніка або відмова від операції.
Саме в цьому полягає головна претензія прихильників реформи. Вони вимагають не безконтрольної свободи для кожної бригади, а системи, де результат можна виміряти, невдачу — визнати, а ефективного командира — підвищити незалежно від особистих зв’язків із Генштабом.
Протести після звільнення Федорова показали, що ця вимога вже вийшла за межі військового середовища. Для багатьох демонстрантів кадрове рішення стало доказом того, що держава захищає інституційну зручність від людей, які намагаються змінити її під час війни.
Небезпека для Зеленського полягає не лише у втраті популярності. Президентська легітимність воєнного часу тримається на переконанні, що всі внутрішні рішення підпорядковані перемозі. Щойно суспільство починає підозрювати інший мотив — політичний контроль, страх конкуренції чи захист наближених — єдність швидко слабшає.
Водночас негайне звільнення Сирського також не гарантує виходу з кризи. Якщо новий головнокомандувач успадкує ті самі правила, кадрові механізми та залежність від Банкової, зміна прізвища лише відкладе наступний конфлікт.
Ключове питання сформулював один із командирів безпілотного підрозділу: чи дозволять новій людині прийти зі своєю командою і реально діяти. Без цього будь-яка ротація залишатиметься політичною декорацією, а військова реформа — набором окремих технологічних проєктів без зміни культури командування.
Потенційним наступником Сирського називають Михайла Драпатого — бойового генерала, який має підтримку частини військових і відкрито говорить про необхідність обговорювати проблеми. Проте навіть популярний командир зіткнеться з тією самою системою погоджень, особистої лояльності та розмитої відповідальності.
Президент може спробувати компроміс: залишити Сирського, але створити окремий центр військової трансформації, повернути Федорова до технологічного напряму або посилити автономію корпусів. Така конструкція зменшить політичний тиск, однак ризикує породити нове двовладдя між оперативним командуванням і реформаторами.
Інший варіант — замінити головнокомандувача та одночасно провести ширшу перебудову Генштабу. Вона мала б охопити призначення командирів, аналіз операцій, розподіл безпілотників, підготовку піхоти, облік втрат і механізми, що захищають офіцера за чесну доповідь.
Без реформи мобілізації навіть найкраща технологічна модель залишиться неповною. Дрони зменшують потребу в людях на окремих ділянках, але не утримують лінію фронту самостійно. Україні потрібна система, яка не просто поповнює частини, а готує військових, зберігає досвід і не спалює новобранців у погано спланованих діях.
Цей конфлікт розгортається на тлі помітних успіхів української далекобійної кампанії. Удари по російській логістиці, складах, нафтових об’єктах і компонентах для виробництва дронів демонструють, що технологічна стратегія вже здатна впливати на глибокий тил противника.
Але саме успіх безпілотників загострює суперечку. Він створює спокусу оголосити технологію універсальною відповіддю, хоча фронт усе ще залежить від піхоти, інженерних споруд, логістики й артилерії. Завдання керівництва — не обрати одну армію замість іншої, а з’єднати їхні сильні сторони.
Зеленському доведеться діяти швидко, але не імпульсивно. Затягування посилює відчуття, що президент захищає Сирського. Поспішна відставка без пояснення принципів наступного етапу покаже, що кадрові рішення ухвалюються під тиском вулиці, а не в межах продуманої оборонної політики.
Тому найважливішою стане не назва нового призначення, а публічно зрозумілий мандат. Хто контролюватиме військову трансформацію? Як оцінюватимуть командирів? Який рівень автономії отримають корпуси? Чи матимуть вони право відмовитися від операції, якщо її ціна не відповідає результату?
Україна не може дозволити собі російський спосіб війни в меншому масштабі. Її ресурс — швидше навчання, точніше застосування сили, технологічна перевага й довіра між командиром та підлеглим. Коли хоча б один із цих елементів руйнується, чисельна перевага Росії починає важити значно більше.
Тепер Зеленський має показати, що почув не лише протести, а й зміст невдоволення. Звільнення Сирського може стати початком змін або способом уникнути їх. Збереження генерала може означати стабільність або остаточне закріплення системи, яку дедалі більше військових вважають непридатною для нової війни.
Кадрове рішення президент ухвалить одноосібно. Але відповідь на головне питання вже не залежить від однієї людини: чи стане українська армія інституцією, здатною визнавати помилки швидше, ніж Росія встигає ними скористатися.
