Росія і США ввійшли у конфлікти з вірою у швидкий примус. Україна й Іран відповіли інакше: не перемогою в класичному сенсі, а здатністю зробити війну надто дорогою.
Імперська помилка часто починається не з нестачі сили, а з надлишку самовпевненості. Велика держава дивиться на меншу як на карту штабного плану: центр влади, вузли управління, кілька фігур, які нібито достатньо прибрати, щоб уся конструкція впала. У реальності війна входить не в схему, а в суспільство.
Так Росія в Україні й Сполучені Штати в іранській кризі опинилися в різних за природою, але схожих за механікою пастках. Москва хотіла швидкого політичного зламу Києва. Вашингтон прагнув силою змусити Тегеран до поступок у ядерній і регіональній політиці. Обидві ставки спиралися на припущення, що шоковий удар скоротить шлях до капітуляції.
Але менші держави або режими, які здавалися вразливими, не обов’язково слабкі в тому місці, куди б’є сильніший противник. Україна не розпалася після першого удару. Іран не втратив здатності відповідати, торгуватися й піднімати ціну конфлікту для США, Ізраїлю та країн Перської затоки.
За попереднім аналізом Дейком, головна подібність цих двох воєн не в моральній чи правовій симетрії. Її немає: Україна стала жертвою неспровокованого вторгнення, тоді як Іран десятиліттями будував конфронтаційну систему впливу на Близькому Сході. Подібність — у провалі стратегії примусу.
Володимир Путін заходив у війну з уявленням, що українська держава є тонкою оболонкою, яку можна пробити одним ударом по столиці. Це була не лише військова помилка, а й колоніальна помилка сприйняття: Кремль не побачив окремої політичної нації там, де звик бачити периферію власної історії.
Мешканці шукають укриття в станції метро під час ракетних обстрілів і атак дронів з боку Росії в рамках російського вторгнення в Україну, Київ, Україна, 15 червня 2026 року — Аліна Смутко
Через понад чотири роки після початку повномасштабного вторгнення Росія все ще не контролює повністю навіть ті українські області, які оголосила своїми. Лінія фронту стала не доказом російської могутності, а мапою її меж: армія просувається повільно, ціна кожного кілометра зростає, а політична мета залишається більшою за доступні засоби.
Україна вижила не тому, що була сильнішою за Росію в класичному вимірі. Вона вижила тому, що виявилася складнішою, ніж її описував Кремль. Децентралізована стійкість, горизонтальна мобілізація, армія, що швидко вчиться, і технологічна адаптація зламали російський сценарій блискавичного підкорення.
Дрони стали символом цієї зміни. Українська війна показала, що країна з меншими ресурсами може змінювати поле бою не лише героїзмом, а й масовим технологічним виробництвом. Удар по логістиці, складах, мостах, паливі й командних ланцюгах поступово перетворив російську перевагу на проблему її розтягнутих комунікацій.
Американська історія з Іраном має інший початок. США не мали територіальних претензій до Ірану, але прагнули силою обмежити ядерну програму, ракетний потенціал і регіональні мережі Тегерана. Проблема полягала в тому, що повітряна кампанія може зруйнувати об’єкти, але не обов’язково змінює політичну волю режиму.
Іран, попри внутрішню напруженість і економічне виснаження, мав інші важелі: ракети, союзні угруповання, вплив на Ліван, загрозу судноплавству в Ормузькій протоці, здатність бити по союзниках США. Саме це перетворило конфлікт із каральної операції на кризу регіонального масштабу.
На початку цього року на околиці Костянтинівки, Україна, яка постійно зазнає бомбардувань — Тайлер Хікс
Українські солдати минулого місяця готуються запустити безпілотники Dragon по цілі в Росії з нерозголошеного місця в Україні — Брендан Гоффман
У цьому й полягає обмеження великої сили. Вона може мати кращу авіацію, більший флот, сильнішу економіку й ширшу коаліцію. Але якщо її політична мета потребує не руйнування, а переформатування чужої волі, то самі удари стають лише початком довшого торгу.
Росія хотіла, щоб Україна визнала нову реальність, створену танками. Україна відповіла тим, що не дала цій реальності стати остаточною. США хотіли, щоб Іран після ударів прийшов до угоди на умовах поразки. Іран відповів тим, що зробив саму угоду залежною від поступок Вашингтона.
Саме тому дипломатія в обох випадках рухається важко. Кремль вимагає від України територій, які не зміг повністю захопити. Вашингтон добивається від Ірану обмежень, які Тегеран не хоче подавати як капітуляцію. Обидві сильніші сторони хочуть за столом переговорів те, чого не змогли закріпити на полі бою.
Українська формула миру тримається на безпеці: жодна територіальна поступка не може мати сенсу без гарантій, що Росія не повернеться з новою війною. Для Києва це не абстрактний принцип, а досвід 2014-го і 2022-го років, коли попередні домовленості не зупинили наступний етап агресії.
Іранська формула інша. Тегеран хоче перевірити, чи здатен Вашингтон виконувати свої обіцянки: зняти або послабити санкції, розблокувати активи, відновити судноплавство, втримати деескалацію навколо Лівану. Тому рамкова домовленість, навіть якщо вона відкриє Ормузьку протоку, ще не означатиме стратегічного миру.
Мешканці перед пошкодженими квартирами після ударів у Караджі, Іран, у квітні — Араш Хамуші/Поляріс
Цього місяця ізраїльський авіаудар приземлився перед замком Бофорт поблизу Набатії, Ліван — Даніель Берегулак
Це пояснює, чому обидва конфлікти зависли між війною і переговорами. Війна вже не дає швидкого результату. Переговори ще не дають довіри. Кожна сторона боїться, що поступка стане не початком миру, а паузою, яку противник використає для наступного тиску.
Для Путіна така ситуація небезпечна тим, що вона розмиває образ невідворотної сили. Російська армія може руйнувати міста, атакувати енергетику, кидати на фронт нові ресурси, але сама тривалість війни показує: Україна не стала тим простором, який можна було швидко поглинути.
Для Трампа ризик інший. Якщо Сполучені Штати демонструють величезну військову перевагу, але після цього змушені домовлятися про часткові й відкладені рішення, союзники починають бачити не лише силу Америки, а й межі її примусу. Особливо там, де регіональні актори здатні бити по енергетиці, торгівлі й безпеці партнерів.
Ці війни також прискорюють зміну міжнародного порядку. Світ стає менш вертикальним. Менші держави, регіональні режими й навіть недержавні мережі вчаться не перемагати наддержаву напряму, а затягувати її у простір, де перевага стає витратною, політична воля слабшає, а союзники вимагають результату.
Україна й Іран не є однаковими історіями. Український спротив має визвольну природу, іранська стратегія — режимну й регіонально експансивну. Але в обох випадках сильніший противник неправильно прочитав середовище, у яке ввійшов. Він побачив ціль, але не побачив систему.
Минулого тижня люди шукали притулку в Рамат-Гані, Ізраїль, після того, як сирени повітряної тривоги попередили про наближення іранських ракет — Одед Балілті
Саме це робить нинішні глухі кути такими показовими. Росія не може визнати, що Україна зламала її план. США не можуть легко визнати, що Іран не був примушений до повної покори. Тому обидві великі держави говорять мовою перемоги, хоча на практиці шукають вихід із війни, яка стала дорожчою за їхній початковий розрахунок.
У XXI столітті сила дедалі рідше вимірюється лише здатністю завдати удару. Вона вимірюється здатністю перетворити удар на політичний результат. Саме тут Москва і Вашингтон зіткнулися з найважчим уроком: не кожна держава, яку можна атакувати, є державою, яку можна змусити впасти.
