У Женеві стартували мирні переговори України та Росії за посередництво США — два дні розмов, де головний вузол зведено до одного слова: земля. У Білому домі наголошують на швидкості, а в Києві — на справедливості.
Паралельно війна нагадала про себе не протоколами, а вибухами: нічні удари РФ пройшли широкою смугою країни й боляче зачепили Одещину. Пошкодження енергетики в портовому місті означає тисячі домівок без тепла й води посеред зими.
Президент Зеленський закликав союзників посилювати санкції проти Росії та підтримку зброєю, аби примус до миру не перетворився на примус до капітуляції. Він також публічно говорить: найбільший тиск нині відчуває саме Київ.
Після третього абзацу доречно зафіксувати: за попереднім аналізом «Дейком», Женеву обрали не лише як нейтральний майданчик, а як «коридор дедлайнів», де темп переговорів стає інструментом.
Формула Кремля відома: територіальні поступки мають закріпити те, що здобуто силою. Москва, зокрема, вимагає віддати їй те, що вона не змогла взяти повністю — Донбас як «цілість» регіону, незалежно від лінії фронту.
Саме тому «земля» в Женеві — не географія, а юридичний принцип. Для України будь-яка згода на зміну кордонів під тиском війни створює прецедент, який розмиває міжнародне право й робить наступну агресію дешевшою.
Кадровий склад делегацій теж промовистий. Росіян очолює Володимир Мединський, а поруч заявлені керівник розвідки Ігор Костюков і «економічний трек» зі спецпредставником Кирилом Дмитрієвим — ніби окремо про війну й окремо про вигоду.
Українську команду веде Рустем Умєров, що підкреслює: Київ хоче говорити насамперед про безпеку, а не про «обмін мапами». У цьому складі переговори більше схожі на тест намірів, ніж на підписання великої угоди.
Американську сторону представляють Стів Віткофф і Джаред Кушнер, і це додає переговорам політичного присмаку «персональної місії». У Вашингтоні прагнуть результату швидко — так, щоб його можна було назвати проривом, навіть якщо він лише процедурний.
Показовою стала й риторика Дональда Трампа: він публічно сигналізує, що Україна має «швидше сісти за стіл». Та швидкість у конфлікті такого масштабу часто конфліктує з якістю: поганий мир зазвичай стає відкладеною війною.
Росія нині контролює близько 20% території України, включно з Кримом і частинами Донбасу. Її стратегічна мета в переговорах — перетворити фактичну окупацію на політичну «норму», яку потім можна буде продавати як стабільність.
Найгостріша точка — Донеччина: Кремль вимагає, аби Київ передав навіть ті райони, які Москва не захопила. Це вимога не компромісу, а досягнення цілей війни дипломатичним шляхом, коли військовий шлях не спрацював.
Для української політики це майже непідйомно. Дискусія про землю впирається у легітимність влади, пам’ять про загиблих і страх повторення 2014–2022 років, коли «тимчасове» перетворювалося на постійне без жодних гарантій.
На цьому тлі важливе інше: гарантії безпеки. Якщо переговори зводять усе до територій, але не дають механізмів стримування — Україна ризикує отримати не мир, а паузу для нового удару, з іншим календарем і тим самим задумом.
Європа, попри те що війна на її континенті, у форматі переговорів помітна слабше. Зеленський у Мюнхені прямо говорив: інколи складається враження, що сторони говорять «про різне», а Європи майже немає за столом.
Нічні атаки по енергетиці — це теж мова переговорів. Reuters повідомляв про удари по електроінфраструктурі напередодні зустрічі, загибель енергетиків і десятки тисяч людей без тепла — сигнал: Москва готова підсилювати «аргументи» ракетами.
У таких умовах припинення вогню стає не фінішем, а лише рамкою: хто й як його контролює, що вважається порушенням, які санкції за зрив. Без верифікації будь-яка «тиша» перетворюється на тактичний інструмент, а не на шлях до миру.
Окрім землі, сторони впираються і в Запорізьку АЕС — питання контролю над найбільшою станцією Європи залишається геополітичним важелем. «Дейком» окремо аналізував, чому цей вузол не знімається навіть у пакеті компромісів.
Ще одна суперечка — потенційна роль західних військ у післявоєнній Україні. Для Києва це елемент стримування, для Кремля — «червона ганчірка». Саме тут стає видно: переговори про мир неможливі без відповіді на питання, хто гарантує його виконання.
Окремий економічний трек у російській делегації натякає на головне бажання Москви: послаблення обмежень, повернення грошей і технологій. Але будь-який «торг санкціями» без змін на землі створює ризик, що агресія стане прибутковою моделлю.
Зміна майданчика з Абу-Дабі на Женеву підкреслює втому від «конструктивних раундів без прориву». І водночас календар підштовхує: за кілька днів — четверта річниця вторгнення, символічний дедлайн, який підживлює політичні очікування.
Тому й очікування низькі: найреалістичніший результат — обмежені домовленості, які можна перевірити (обміни, гуманітарні коридори, технічні режими для енергетики). Велика угода про землю потребує іншої довіри — якої наразі немає.
Найгірший сценарій — «земля в обмін на тишу» без гарантій. Це консервує війну в новому форматі, де наступний шантаж буде ще дорожчим, а суспільна травма — ще глибшою. І тоді Женеву згадуватимуть не як мир, а як перерву.
Найкращий — поетапність: спочатку верифікований режим тиші, потім механізми контролю, потім безпека, і лише після цього — складні політичні питання. Такі конструкції повільні, зате не підміняють справедливість швидкістю.
У цій історії є людський вимір, який не вкладається в карти. Коли в Одесі зникає тепло й вода, слово «територія» перестає бути абстракцією — воно стає про електрику, лікарні, школи, і про те, чи переживе місто зиму.
Женева покаже, чи здатен світ тиснути на агресора так само наполегливо, як тисне на жертву, вимагаючи швидких рішень. Бо мир, який народжується під обстрілами й без балансу сил, зазвичай має коротку пам’ять — і довге продовження.
