Дорогою з Вашингтона до Києва Володимир Зеленський зупинився у Любліні для зустрічі з Дональдом Туском. Розмова відбулася між двома різними політичними реальностями: Україна шукає захисту від російської балістики, а Польща намагається втримати підтримку сусіда на тлі історичних суперечок і втоми від війни.
Люблін був символічним місцем для такої зустрічі. Місто розташоване неподалік українського кордону, через нього проходять військові вантажі, гуманітарна допомога й маршрути мільйонів людей, які після вторгнення шукали безпеки у Польщі. Тут зовнішня політика майже завжди має людський вимір.
Зеленський поінформував Туска про переговори з Дональдом Трампом, зокрема про можливе виробництво ракет для Patriot і відновлення дипломатичних контактів із Росією. Польського прем’єра цікавили не лише результати візиту, а й те, як американські рішення позначаться на безпеці всього східного флангу Європи.
За оцінкою Дейком, зустріч показала новий етап українсько-польських відносин. Варшава й Київ більше не можуть дозволити собі розділяти оборону, історичну пам’ять і становище біженців на окремі теми: кожна з них уже впливає на дві інші.
Головним практичним питанням залишалася протиракетна оборона. Україна потребує систем, здатних перехоплювати балістичні ракети, тоді як Польща дедалі частіше піднімає винищувачі під час масованих російських атак поблизу свого кордону.
Для Варшави українська ППО є частиною власного захисту. Чим більше ракет Україна знищує над своєю територією, тим менший ризик, що уламки, пошкоджені цілі або збиті з курсу боєприпаси впадуть у Польщі й створять кризу вже всередині НАТО.
Саме тому польська підтримка Києва не є лише проявом солідарності. Вона відповідає прямому інтересу держави, яка межує з війною й розуміє, що російська повітряна кампанія не зупиняється біля адміністративної лінії Європейського Союзу.
Домовленість про можливе ліцензоване виробництво ракет Patriot важлива і для Польщі. Якщо Україна створить власні або спільні виробничі потужності, східний фланг отримає додаткове джерело перехоплювачів і технологічний центр, здатний працювати ближче до зони загрози.
Проте ця перспектива належить майбутньому. Сьогодні Києву все ще бракує готових ракет, а Варшава змушена реагувати на кожен великий російський залп. Розрив між довгостроковими планами та негайною небезпекою залишається центральною проблемою європейської оборони.
Не менш складною темою став історичний діалог. В останні місяці відносини погіршилися через різні оцінки діяльності Української повстанської армії та масових убивств польського населення під час Другої світової війни.
В Україні УПА часто сприймають передусім як силу, що боролася проти нацистської та радянської окупації. У Польщі ця організація нерозривно пов’язана з убивствами польських цивільних. Обидві пам’яті існують одночасно, але будують морально протилежні образи минулого.
Суперечка загострилася після рішення назвати український військовий підрозділ на честь УПА. Для Києва це було продовженням власної традиції збройного спротиву. Для Варшави — нехтуванням травмою, яка залишається важливою частиною польської національної свідомості.
У червні президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Зеленського найвищої польської відзнаки. Цей жест показав, що історичні конфлікти вже перестали бути справою архівів і наукових конференцій та почали безпосередньо впливати на міждержавну політику.
Зеленський пообіцяв розширити розслідування воєнних убивств. Для Польщі важливими залишаються доступ до місць поховань, ексгумації, ідентифікація жертв і публічне визнання злочинів. Без цього будь-які формули примирення сприйматимуться як дипломатичне уникнення відповідальності.
Для України небезпека полягає в іншому. Росія роками використовує складні сторінки українського національного руху, щоб зобразити всю боротьбу за незалежність як злочинну. Київ побоюється, що односторонні поступки в історичній суперечці можуть бути використані російською пропагандою.
Вихід можливий лише через відокремлення визнання злочинів від заперечення права на опір. Україна може вшанувати людей, які боролися за державність, не замовчуючи вбивства цивільних. Польща може захищати пам’ять своїх жертв, не прирівнюючи сучасну Україну до найтемніших епізодів минулого.
Туск і Зеленський потребують такого підходу не з академічних міркувань. Історична суперечка швидко стає інструментом внутрішньої політики, де компроміс легко оголосити зрадою, а будь-який символ — доказом ворожості сусідньої держави.
Третя тема зустрічі стосувалася українців, які знайшли притулок у Польщі. Після початку повномасштабного вторгнення польське суспільство стало одним із головних джерел допомоги для біженців. Родини відкривали домівки, міста — школи й лікарні, волонтери — транспортні та гуманітарні мережі.
За роки війни початкова солідарність почала співіснувати з втомою. Великі громади біженців створюють навантаження на житло, освіту, медицину та ринок праці. Економічні труднощі роблять українців зручними мішенями для популістів і ультраправих середовищ.
Останніми місяцями у польських містах почастішали напади на українців. Особливого розголосу набуло відео з Вроцлава, де троє чоловіків побили українця та його дівчину. Двох нападників затримали, а Туск публічно закликав припинити ксенофобне насильство.
Такі злочини не визначають ставлення всього польського суспільства, але мають непропорційно великий політичний ефект. Кожен напад породжує страх серед біженців, обурення в Україні та нову хвилю взаємної агресії в соціальних мережах.
Для польської влади важливо не допустити перетворення втоми від війни на етнічну ворожість. Критика міграційної політики, витрат бюджету чи інтеграційних проблем є законною. Насильство проти людей через їхнє походження — ні.
Україна також повинна говорити з біженцями реалістично. Частина з них залишиться у Польщі надовго, навіть після завершення бойових дій. Отже, питання вже полягає не лише у тимчасовому захисті, а в освіті дітей, працевлаштуванні, житлі та повноцінній інтеграції.
Цей процес може стати ресурсом для обох держав. Українці заповнюють нестачу працівників, сплачують податки, відкривають бізнеси й формують міцні людські зв’язки. Але без продуманої політики ті самі зміни можуть посилити конкуренцію й відчуття несправедливості.
Саме тут оборона, історія та біженці сходяться в одну політичну конструкцію. Росія зацікавлена у погіршенні польсько-українських відносин, бо кожен конфлікт навколо минулого або міграції послаблює співпрацю, від якої залежить постачання зброї й захист кордону НАТО.
Київ не може відповідати на польські претензії лише нагадуванням про спільну російську загрозу. Варшава, своєю чергою, не може дозволити історичній образі зруйнувати союз із державою, яка стримує російську армію на схід від польського кордону.
Туск має складне внутрішнє завдання. Він повинен захищати українців від ксенофобії, не ігноруючи занепокоєння власних громадян. Підтримувати Київ, не відмовляючись від польської історичної пам’яті. Посилювати оборону, не створюючи відчуття безмежної війни.
Зеленський стикається із дзеркальною дилемою. Йому потрібно берегти союз із Польщею, але не допустити, щоб українська історична політика визначалася зовнішнім тиском. Просити про захист і водночас демонструвати, що Київ чує польське суспільство.
Зустріч у Любліні не могла розв’язати всі ці суперечності. Вона була важливою вже тому, що президенти й уряди продовжують говорити про них без публічного розриву. У нинішній Європі сам діалог між союзниками дедалі частіше стає окремим політичним результатом.
Найближчим випробуванням стане здатність сторін перевести розмову в механізми: спільні оборонні проєкти, роботу істориків і слідчих, захист біженців, покарання за злочини ненависті та чесну комунікацію з суспільствами обох країн.
Польща й Україна залишаються взаємозалежними. Києву потрібні польські маршрути, зброя та політична підтримка. Варшаві потрібна сильна Україна, здатна стримувати Росію. Проте жодна стратегічна необхідність не скасовує образ, страхів і внутрішніх конфліктів.
Саме тому люблінська зустріч була не протокольною зупинкою на шляху з Вашингтона. Вона нагадала, що найміцніші союзи тримаються не на відсутності суперечок, а на здатності не дозволяти їм зруйнувати спільну безпеку.
