Призначення Михайло Федоров на посаду міністра оборони з самого початку сприймалося як ставка на швидкі й нетипові рішення. Але його перший великий виступ у парламенті вивів дискусію за межі технологій і дронів, поставивши в центр найболючіше — людський ресурс війни.
Озвучені цифри вражають. За словами Федорова, за час повномасштабної війни Україна зіткнулася приблизно з 200 тисячами випадків дезертирства та близько 2 мільйонів громадян, які уникають мобілізації. Це перша спроба на рівні Міноборони публічно назвати масштаби проблеми без пом’якшень і евфемізмів.
Ці дані не з’явилися в порожнечі. Вони пролунали на тлі майже чотирьох років війни, виснаження армії та постійного тиску з боку Росії вздовж майже тисячокілометрової лінії фронту. Українська армія воює в умовах дефіциту людей, часу й довіри до інституцій.
Федоров чітко пов’язав проблему дезертирства не лише з втомою війни, а з системними вадами управління. Надмірна бюрократія, радянський стиль командування, збої в постачанні — усе це, за його словами, підточує мотивацію військових не меншою мірою, ніж ворожі обстріли.
Ключова фраза, яку він повторює вже не перший рік, прозвучала знову: «Ми не можемо воювати новими технологіями зі старою організаційною структурою». Тепер вона підкріплена не презентаціями, а жорсткою статистикою, яка пояснює, чому інновації не масштабуються автоматично.
За попереднім аналізом Дейком, заяви Федорова — це спроба зламати табу. Тема дезертирства й ухилення тривалий час існувала на рівні чуток і кримінальних зведень, але рідко ставала предметом відкритої політичної розмови. Тепер її винесено на рівень стратегічного виклику.
Політичний контекст тут принциповий. Призначення Федорова було частиною ширшого перезавантаження уряду, ініційованого президентом Володимир Зеленський, який заявив про потребу посилити фокус на безпеці, обороні та дипломатії на тлі нових міжнародних спроб досягти миру.
У цьому сенсі публічність цифр — не слабкість, а інструмент. Влада демонструє партнерам і суспільству, що більше не приховує масштаби проблем і готова говорити про них відкрито, навіть якщо це б’є по образу «монолітної» армії.
Однак цифри самі по собі нічого не вирішують. 200 тисяч дезертирів — це не лише кримінальна статистика, а сигнал про збої в системі ротації, навчання, медичного супроводу й прогнозованості служби. Люди залишають частини не лише зі страху, а й через відчуття безвиході.
Ще складніша ситуація з двома мільйонами ухилянтів. Це показник не стільки «непатріотичності», скільки глибокої недовіри до правил мобілізації. Нерівність у призові, непрозорі відстрочки й різні практики на місцях створили відчуття несправедливості, яке з роками лише накопичувалося.
Федоров, як технократ, намагається перевести цю проблему з моральної площини в управлінську. Його логіка проста: якщо система непрозора й повільна, вона провокує саботаж. Якщо правила зрозумілі й однакові, ухилення стає соціально менш прийнятним.
Втім, технології тут — лише частина рішення. Цифровий облік, електронні ВЛК чи автоматизовані реєстри не дадуть результату без політичної відповіді на питання строків служби, демобілізації та ротації. І саме цього суспільство очікує від Міноборони.
На цьому тлі Федоров окреслив ще один виклик — фінансовий. За його словами, оборонне відомство має дефіцит фінансування на рівні 300 мільярдів гривень. Це означає, що навіть за умови мобілізації людського ресурсу держава стикається з обмеженнями у його забезпеченні.
Тут з’являється європейський вимір. Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що більша частина нового масштабного кредитного пакета ЄС буде спрямована на підтримку української армії та економіки. Для Міноборони це питання виживання, а не розвитку.
Федоров також навів контрастну статистику, яка пояснює, чому влада все ж робить ставку на інновації. Якщо на початку війни в Україні було лише кілька приватних компаній з виробництва дронів і систем РЕБ, то сьогодні їх уже сотні. Це одна з небагатьох сфер, де держава змогла швидко масштабуватися.
З нуля з’явилися приватні виробники ракет, компанії з роботизованих наземних систем, ціла екосистема оборонних стартапів. У цій частині обіцянки Федорова за попередні роки можна вважати виконаними: він справді створив умови для вибухового росту сектора.
Але парадокс у тому, що технологічний прогрес не компенсує управлінський застій. Дрони й роботи не вирішують проблему піхоти, ротації та морального виснаження. Саме тому новий міністр так жорстко говорить про «радянський стиль» управління, який досі визначає багато процесів.
Його заява — це фактично виклик системі, в якій він тепер працює. Міноборони — одна з найбільш консервативних інституцій держави, де будь-які зміни сприймаються як загроза стабільності. Опір реформам тут неминучий, особливо коли йдеться про контроль і відповідальність.
Водночас Федоров не є класичним «антисистемним» політиком. Його кар’єра показує, що він ефективний у межах чітко окресленого мандата. Питання в тому, чи отримає він достатньо повноважень і політичного прикриття для змін у такій чутливій сфері.
Заяви про дезертирство й ухилення — це також сигнал Заходу. Україна більше не намагається виглядати ідеальною, а говорить мовою реальних проблем. Для партнерів це може бути аргументом на користь довгострокової підтримки, а не разових пакетів допомоги.
У короткостроковій перспективі слова Федорова навряд чи змінять ситуацію на фронті. Але вони змінюють рамку дискусії. Війна більше не подається як суто військове протистояння — це криза управління, довіри й соціального контракту.
У підсумку новий міністр оборони зробив те, на що рідко наважуються його попередники: назвав проблему своїм ім’ям. Чи стане це початком системних рішень, чи залишиться жорсткою, але самотньою заявою — залежить від того, чи готова держава змінювати не лише інструменти війни, а й правила, за якими вона ведеться.
Новопризначений міністр оборони Михайло Федоров відвідує засідання українського парламенту на тлі нападу Росії на Україну в Києві, Україна, 14 січня 2026 року — Андрій Нестеренко
