Італія винесла на стіл переговорів ідею, яка ще донедавна виглядала політично ризикованою: надати Україні гарантії безпеки, побудовані за принципом статті 5 Північноатлантичного договору. Йдеться про механізм, який передбачає колективну відповідь союзників на агресію — ключову норму, що десятиліттями стримувала прямі атаки на країни НАТО.
Прем’єр-міністерка Джорджа Мелоні окреслила цю ініціативу як частину ширшого мирного плану, що формується на тлі затяжної війни та пошуку сталих гарантій після її завершення. За її словами, пропозиція пройшла шлях від скепсису до включення в робочі документи, що свідчить про зсув у позиціях союзників: від обережних декларацій до спроб формалізувати майбутню архітектуру безпеки України.
Ідея фактично розділяє питання членства і питання захисту. Вона дозволяє країнам Заходу уникнути негайного розширення Альянсу, але водночас створити для Києва систему стримування, яка зменшує ризик повторної агресії. За попереднім аналізом «Дейком», саме цей компромісний формат дедалі частіше розглядається як політично реалістичний варіант на перехідний період.
Суть італійського підходу полягає у відтворенні ключової логіки статті 5 без формального застосування її юридичних норм. Це означає, що напад на Україну після укладення миру має розглядатися як загроза для всіх гарантів, із заздалегідь визначеним набором відповідей — від військової допомоги до санкційних і політичних інструментів. Критичним елементом тут є не лише сам текст гарантій, а й механізм їхнього автоматичного запуску.
Політична привабливість моделі очевидна. Вона дає змогу західним столицям продемонструвати рішучість без негайного розширення НАТО, яке залишається чутливим питанням для низки країн. Водночас для України це шанс отримати чіткі, а не декларативні гарантії, що виходять за межі двосторонніх угод і мають колективний характер.
Однак саме в деталях криється головний ризик. Стаття 5 працює не лише як юридична норма, а як політична обіцянка, підкріплена десятиліттями довіри, інтегрованими командними структурами та спільним плануванням оборони. Перенесення цієї логіки поза межі Альянсу потребує створення нових інституційних механізмів, які не можна імпровізувати в межах одного документа.
Італійська ініціатива також підкреслює ширшу трансформацію європейської безпекової політики. Країни ЄС дедалі активніше шукають власні формули стримування, які доповнюють, але не дублюють НАТО. У цьому контексті Рим намагається зайняти роль посередника між більш обережними столицями та тими, хто наполягає на максимальних гарантіях для Києва.
Важливим сигналом є й політична риторика Мелоні щодо безумовної підтримки України. Вона вписує безпекові гарантії у ширший наратив: захист Києва розглядається як частина захисту всієї Європи. Така постановка питання змінює акценти — від допомоги жертві агресії до інвестиції у власну безпеку.
Очікувана зустріч президента Італії Серджіо Матарелли з Володимиром Зеленським у Римі має стати наступним етапом політичного узгодження. Вона відбувається в момент, коли мирні ініціативи поступово переходять від декларацій до конкретних конструкцій, здатних визначити післявоєнний порядок.
Головне питання залишається відкритим: чи здатна модель «статті 5 без НАТО» забезпечити той самий рівень стримування, який десятиліттями гарантував Альянс. Відповідь залежатиме не лише від тексту угод, а й від готовності країн-гарантів діяти швидко й колективно. Без цього будь-яка формула ризикує залишитися політичною декларацією, а не реальним запобіжником нової війни.
