Колишній міністр оборони України Михайло Федоров прибув до США з пропозицією, яка має перенести частину фінансування української війни з урядових бюджетів у світ венчурного капіталу. Він шукає американських інвесторів для нового фонду оборонних технологій і компаній, що створюватимуть зброю для сучасного поля бою.
За даними Financial Times, Федоров веде переговори з венчурними фондами, приватними інвесторами та американськими технологічними компаніями. Майбутня структура має не лише вкладати кошти в уже наявні українські оборонні стартапи, а й сама створювати нові компанії для розроблення й масштабування перспективних систем.
Першими напрямами він називає наземну й повітряну бойову робототехніку, швидкісні дрони-перехоплювачі проти нових російських реактивних БПЛА та дешеві ракети із застосуванням штучного інтелекту. Сам Федоров наголошує, що задум не вкладається у звичайну модель венчурного фонду.
Це важлива відмінність. Класичний венчурний інвестор вкладає гроші насамперед заради майбутньої вартості компанії та прибуткового виходу з неї. Український проєкт, судячи з оприлюдненого опису, повинен одночасно вирішувати воєнне завдання: скорочувати шлях від прототипу до масового виробництва зброї, потрібної вже під час цієї війни.
За аналізом «Дейком» відкритих і перевірених матеріалів, найбільш значущим у задумі Федорова є спроба перетворити українську оборонну інновацію з системи термінових воєнних закупівель на інвестиційний клас. Якщо це спрацює, західний капітал фінансуватиме не лише поставки зброї Україні, а й компанії, що можуть продавати технології союзникам після війни.
У цьому сенсі Україна пропонує інвесторам рідкісний актив — технології, які проходять надзвичайно швидку перевірку реальним боєм. Безпілотники, алгоритми наведення, системи радіоелектронної боротьби та перехоплення можуть отримувати зворотний зв’язок із фронту за дні, тоді як традиційні оборонні програми Заходу часто розвиваються роками.
Федоров уже використовує цей аргумент у Вашингтоні ширше за сам фонд. Він запропонував допомогти США розвивати масову безпілотну армію в обмін на ракети-перехоплювачі Patriot для України. Це поки політична й технологічна пропозиція, а не оголошена угода між урядами.
Логіка обміну проста: Сполучені Штати мають складні й дорогі системи протиповітряної оборони, яких критично потребує Україна, тоді як Київ накопичив унікальний досвід масового використання дешевших безпілотників. Федоров намагається представити ці дві компетенції як взаємодоповнюваний ресурс.
Потреба України в перехоплювачах стала гострішою через нову російську повітряну кампанію. Москва дедалі активніше використовує балістичні ракети та швидкісні реактивні дрони, а запас дорогих засобів ППО обмежений. Україна паралельно тестує власні дешевші системи перехоплення, які потенційно можна виробляти тисячами.
Новий міністр оборони Євгеній Хмара повідомив, що Україна вже випробувала чотири потенційні моделі перехоплювачів проти реактивних безпілотників. Кінцева мета — перейти до серійного виробництва тисяч таких апаратів, оскільки використовувати дорогі зенітні ракети проти кожної відносно дешевої повітряної цілі економічно неможливо.
Саме тут приватний фонд може бути корисним. Держава здатна замовляти вже визначену продукцію, але значно гірше пристосована до фінансування десятків ризикованих технологічних експериментів, більшість із яких не дадуть результату. Венчурна модель, навпаки, передбачає, що кілька успішних рішень компенсують багато невдалих.
Проте оборонні технології створюють складнішу систему інтересів, ніж звичайні програмні стартапи. Інвестору потрібні прибуток і масштабування, військовим — швидкість і надійність, державі — контроль над критичними технологіями, а Україні під час війни — гарантія, що найбільш цінні розробки насамперед працюватимуть на її оборону.
Саме тому поки що головною прогалиною пропозиції залишається не технологія, а корпоративна архітектура. Не оголошені цільовий розмір фонду, його юридична юрисдикція, структура власності, інвестиційний горизонт, склад керівних органів, правила роботи з інтелектуальною власністю та конкретні американські інвестори.
Reuters окремо звернув увагу на ще одну невизначеність: Федоров не повідомив, чи матиме особисту фінансову вигоду від діяльності фонду, а Financial Times не отримала детального пояснення того, яку саме роль він виконуватиме в управлінні структурою. Наразі це відкрите питання, а не свідчення будь-якого порушення.
Для колишнього високопосадовця така прозорість буде особливо важливою. Оборонний сектор працює з державними контрактами, секретними даними, експортними обмеженнями та технологіями подвійного використання. Тому майбутня модель фонду потребуватиме чіткої межі між приватним інвестуванням, державними потребами й особистими інтересами його керівників.
Федоров залишив Міністерство оборони в липні, лише через шість місяців після призначення. За цей час він розпочав зміни у закупівлях і мобілізаційних процесах, які, за даними Reuters, спричинили конфлікти з частиною військового істеблішменту та політичними суперниками. Його відставка викликала рідкісні для воєнного часу протести.
Після відставки Федоров не відійшов від оборонної політики. Італійський міністр оборони Гвідо Крозетто запросив його стати радником з оборонних інновацій, і 28 серпня Федоров прийняв цю роль. Він заявив, що допомагатиме Італії впроваджувати технології сучасної війни та розвивати її оборонний сектор.
Це поступово формує навколо нього нову роль: не українського чиновника, який розподіляє державний бюджет, а міжнародного посередника між досвідом українського фронту, західними оборонними відомствами та приватним капіталом. FT повідомляє, що він також розглядає аналогічні консультативні формати з іншими партнерами.
Його інвестиційна кампанія водночас відбувається на тлі значно масштабнішої фінансової проблеми держави. Новий міністр оборони Хмара заявив, що Україна має дефіцит військового бюджету приблизно у $27 млрд і намагатиметься отримати раніше частину європейського фінансування, запланованого на 2027 рік.
Європейський Союз передбачив для України загалом €90 млрд фінансування на 2026–2027 роки, по €45 млрд на кожен рік. Київ тепер хоче прискорити доступ до частини коштів наступного року, паралельно домагаючись більших внесків від нинішніх партнерів і залучення держав, які раніше допомагали менше або не допомагали взагалі.
Ці дві історії — державна нестача десятків мільярдів і приватний технологічний фонд — не слід змішувати. Навіть дуже успішний венчурний фонд не профінансує зарплати всього війська, закупівлю мільйонів артилерійських боєприпасів чи загальнодержавну систему ППО. Для цього й надалі потрібні бюджети союзників.
Але приватний капітал може працювати там, де державним грошам особливо бракує швидкості. Якщо стартапу потрібно кілька мільйонів доларів, щоб за три місяці перейти від сотні перехоплювачів до десятків тисяч, рішення приватного інвестора потенційно може бути швидшим за багаторівневий міжурядовий процес.
Для американських інвесторів є й довгострокова мотивація. Війна в Україні показала, що майбутні армії потребуватимуть величезної кількості відносно недорогих автономних систем. Навіть Сполучені Штати не можуть будувати оборонну стратегію лише навколо ракет вартістю мільйони доларів проти дешевих масових дронів.
Українські виробники можуть запропонувати рішення, створені під жорстким обмеженням ціни. Саме ця культура швидкої й дешевої розробки відрізняється від традиційної західної оборонної промисловості, де складна система нерідко проходить багаторічні випробування та коштує набагато дорожче за український аналог.
Однак бойова ефективність сама по собі ще не робить компанію інвестиційно привабливою. Потрібні захищене право власності, прогнозовані замовлення, можливість експорту, зрозумілий баланс між секретністю та звітністю і правила, за яких західний інвестор зможе отримати прибуток без втрати Україною контролю над критичною технологією.
Окреме питання — створення компаній самим фондом. Така модель означатиме, що він стане не лише пасивним власником часток у стартапах, а своєрідною фабрикою оборонних підприємств: формуватиме команди, даватиме капітал, визначатиме технологічну проблему й будуватиме бізнес навколо її вирішення.
Для війни це може бути ефективніше за очікування, поки потрібний продукт випадково з’явиться на ринку. Але така концентрація впливу ще більше підвищує вимоги до прозорості: хто обиратиме проєкти, кому належатиме створена інтелектуальна власність і як визначатиметься доступ української держави до вироблених систем.
У Федорова є чітка відповідь щодо технологічної мети. Ще до поїздки у США він говорив Reuters, що Україні потрібні автономні безпілотники зі штучним інтелектом, дешеві ракети-перехоплювачі та власна ракетна програма. Він вважає, що проблема країни полягає не лише у відсутності технологій, а в нездатності масштабувати їх як систему.
Це пояснює, чому його нинішній проєкт виходить за межі звичайного збору пожертв. Йдеться про створення фінансової машини, яка могла б постійно шукати технологічні рішення, фінансувати виробництво, засновувати компанії та потім масштабувати успішні продукти на український і західний ринки.
Чи погодяться американські інвестори фінансувати таку модель, поки невідомо. Не названо ані першого закриття фонду, ані підтверджених вкладень, ані конкретної суми, яку Федоров розраховує залучити. Тому наразі це амбітний інвестиційний проєкт на стадії переговорів, а не сформований фінансовий інструмент.
Але сама поява такої пропозиції показує, як змінюється українська оборонна економіка. Після чотирьох із половиною років повномасштабної війни питання вже не лише в тому, де отримати наступну партію зброї. Україна намагається перетворити власний досвід війни на індустрію, здатну самостійно притягувати капітал.
Саме тут і лежить головна ставка фонду оборонних технологій. Якщо західні інвестори побачать в українських бойових розробках не тимчасову воєнну потребу, а майбутній глобальний ринок, Київ отримає джерело фінансування, яке не залежить повністю від політичних голосувань у парламентах союзників.
Проте для цього Федорову доведеться продати Америці більше, ніж історію про ефективні дрони. Він має показати структуру, де зрозуміло, чиї це гроші, хто ними управляє, кому належать створені технології і як поєднуються прибуток інвестора та воєнний інтерес України. Саме ці відповіді визначать, чи стане фонд новою інституцією — чи залишиться лише сильною презентацією.
