Командир батальйону «Вовки Да Вінчі» Сергій Філімонов виступив із жорсткою заявою щодо мобілізації в Україні. На його думку, у нинішніх умовах країна не може дозволити собі ситуацію, коли частина громадян намагається уникнути служби, тоді як основне навантаження продовжує лягати на тих, хто вже перебуває у війську.
Водночас позиція Філімонова не зводиться лише до вимоги збільшити кількість призваних. Він наголошує: сама поява нових людей у війську ще не означає автоматичного посилення обороноздатності. Якщо мобілізованого бійця погано підготували, не забезпечили необхідним спорядженням, направили не за фахом або використали без належного планування, держава фактично отримує не вирішення проблеми, а новий ризик.
Про це командир «Вовків Да Вінчі» заявив в інтерв’ю Deutsche Welle.
Філімонов: мобілізація має бути максимально жорсткою
За словами Філімонова, мобілізація є одним із фундаментальних питань для майбутнього України. Він вважає, що держава повинна діяти значно рішучіше, оскільки війна вимагає не лише сучасного озброєння, а й достатньої кількості людей, здатних його використовувати.
«Я вважаю, що мобілізація має бути максимально жорсткою. Максимально жорсткою люди мають йти в армію», — наголосив військовий.
Ця заява є особливо гострою на тлі тривалої дискусії в українському суспільстві про справедливість мобілізаційних процесів. Для одних громадян питання звучить як необхідність виконання конституційного обов’язку та спільного захисту держави. Для інших — як страх перед невизначеністю, тривалою службою, складними умовами на фронті та недостатньою довірою до системи.
Саме тому слова Філімонова фактично порушують значно ширше питання: чи може мобілізація бути ефективною, якщо суспільство не бачить зрозумілої системи, яка стоїть за призовом?
Командир вважає, що може бути лише один шлях — одночасно посилювати мобілізацію і кардинально вдосконалювати все, що відбувається після вручення повістки та прибуття людини до війська.
Просто призвати людей недостатньо
Філімонов окремо наголошує на проблемі, яку часто відсувають на другий план у публічній дискусії. Мобілізація — це не кінцева точка, а лише початок складного процесу.
Після призову необхідно визначити, де саме людина буде служити, якою буде її військова спеціальність, хто і скільки часу її навчатиме, яке озброєння та обладнання вона отримає і наскільки підготовленим буде підрозділ, у який її направлять.
«Питання далі: як розподілити цих людей, в яку бригаду відправити, як їх навчити, як їх забезпечити, що дати цій бригаді», — пояснив командир.
Цей аспект має принципове значення. Людина, яка вперше потрапляє до війська, не може автоматично стати повноцінним бійцем лише через сам факт мобілізації. Сучасна війна потребує навичок поводження зі зброєю, тактичної підготовки, роботи з безпілотними системами, зв’язком, розвідкою та іншими засобами.
Крім того, величезну роль відіграє психологічна готовність. Військовослужбовець повинен розуміти завдання, знати свій підрозділ, командирів і порядок дій у критичних ситуаціях.
Тому вимога посилити мобілізацію без одночасної реформи підготовки може виявитися недостатньою. Чисельність війська має значення, але не менш важливими є його організація, професійність і здатність командування ефективно використовувати людей.
Найгостріше питання — відповідальність за життя військових
Однією з найбільш емоційних частин заяви Філімонова стала тема відповідальності командирів.
Він звернув увагу на те, що в армії необхідно змінювати підходи до оцінки рішень командування. Особливо це стосується ситуацій, коли через халатність, неправильне планування або інші прорахунки військовослужбовці можуть гинути.
«Якщо командири будуть безвідповідальні, як їх притягнути до відповідальності за халатність, за смерті і так далі. Тобто там мають бути зміни», — заявив він.
Це питання виходить далеко за межі окремої військової частини. Коли держава мобілізує громадянина, вона фактично бере на себе величезну відповідальність за його подальшу службу. Військовий погоджується ризикувати життям заради захисту країни, однак це не означає, що його життя можна ставити під необґрунтований ризик.
На війні неможливо повністю виключити втрати. Бойові дії за своєю природою передбачають смертельну небезпеку. Проте між неминучим ризиком і втратами, яких можна було уникнути завдяки кращому плануванню, підготовці чи забезпеченню, існує принципова різниця.
Саме цю межу, судячи із заяви Філімонова, і потрібно чіткіше визначити.
Після війни суспільство може вимагати відповідей
Ще одна важлива теза командира стосується інформації про втрати.
Філімонов вважає, що після завершення війни суспільство має отримати можливість побачити хоча б узагальнену картину того, скільки військовослужбовців загинуло в конкретних підрозділах і з яких причин.
«Вірю, що після війни мають бути оприлюднені хоча б дані: їхній підрозділ, скільки втрат і причин цих втрат», — сказав він.
Водночас такі дані, очевидно, мають оприлюднюватися з урахуванням безпеки військових та їхніх родин, а також без розкриття інформації, яка може бути використана проти України. Однак сама ідея прозорого аналізу втрат має значення для майбутнього українського війська.
Якщо військове командування отримує можливість після кожної складної операції аналізувати помилки, це дозволяє уникати їх у майбутньому. Якщо ж помилки залишаються без наслідків, виникає ризик повторення одних і тих самих сценаріїв.
Тому вимога відповідальності командирів фактично є другою стороною вимоги щодо мобілізації.
Чому слова Філімонова звучать так різко
Найбільш жорсткою частиною заяви стала його оцінка можливих наслідків поразки України.
Філімонов заявив, що люди, які зараз намагаються уникнути служби, у разі втрати Україною незалежності можуть опинитися у значно страшнішій ситуації. За його словами, вони ризикують бути вбитими, потрапити до в’язниці або бути змушеними воювати вже на боці Росії.
«Ті люди, які зараз втікають від армії, якщо країна буде втрачена, якщо країна буде захоплена, вони можуть бути впевнені, що будуть або вбиті, або сидіти у в’язниці, або воювати в цьому», — сказав він.
Філімонов також припустив, що в такому випадку людей можуть змусити служити в російській армії та брати участь у війнах уже проти інших європейських держав.
Це не просто аргумент на користь мобілізації. Це спроба показати принципову різницю між ризиками сьогоднішньої служби та потенційними наслідками втрати державності.
Водночас подібні заяви неминуче викликають гострі дискусії. Частина суспільства може сприймати їх як необхідне попередження в умовах війни, тоді як інші можуть вважати подібну риторику надмірно категоричною. Однак головне питання, яке залишається після цієї заяви, значно ширше за емоції.
Мобілізація як тест для держави
Війна змушує Україну одночасно вирішувати кілька надзвичайно складних завдань. Потрібно поповнювати військо, підтримувати тих, хто вже роками служить, забезпечувати підрозділи, навчати нових бійців і водночас не втрачати довіру суспільства.
Саме останній фактор може стати одним із ключових.
Жорстка мобілізація сама по собі не створить сильної армії. Сильну армію створює система, у якій громадянин розуміє, чому його призивають, куди він потрапить, хто його навчатиме, яке завдання виконуватиме і що його життя не буде знецінене через безвідповідальні рішення.
У такій системі відповідальність має працювати в обидва боки. Громадянин повинен виконувати свій обов’язок перед державою, а держава — виконувати свій обов’язок перед громадянином.
Заява Сергія Філімонова фактично зводиться саме до цього парадоксу: Україні потрібна більша мобілізація, але разом із нею потрібні зміни всередині самого війська.
Інакше збільшення кількості людей не обов’язково означатиме збільшення сили.
Найскладніша частина полягає не в тому, щоб просто знайти більше військовослужбовців. Потрібно створити систему, у якій кожен новий боєць отримує шанс стати добре підготовленим військовим, а кожен командир розуміє ціну рішення, яке він ухвалює.
Саме від цього, зрештою, залежить не лише ефективність армії, а й довіра суспільства до держави. А під час тривалої війни ця довіра стає не менш важливим ресурсом, ніж зброя, техніка чи людський резерв.
