Після п’ятигодинних перемовин у Кремлі Вашингтон і Москва демонструють обережний оптимізм, але без конкретики. Дональд Трамп говорить про «досить хорошу» зустріч, однак визнає: наступні кроки у перемовинах щодо України лишаються незрозумілими і залежать від волі всіх сторін.
Кремль, у свою чергу, через Дмитра Пєскова підкреслює, що Володимир Путін прийняв частину американських пропозицій щодо мирного плану, а інші позначив як неприйнятні. Така формула виглядає як класична гра часу: сигнал готовності до компромісу без реальної зміни позицій Росії.
Зустріч Путіна з американськими посланцями Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером тривала до ранку, але «прориву» не принесла. Кремлівський радник Юрій Ушаков прямо визнає: компроміси ще не знайдені. Фактично йдеться про старт тривалого торгу, а не про наближення фінальної мирної угоди.
Дональд Трамп публічно стверджує, що США «мають щось добре узгоджене з Україною», але не розкриває деталей. Це додатково посилює занепокоєння в Києві та серед європейських партнерів: чи не йдеться про варіант мирного плану, який фіксує територіальні поступки і послаблює позиції України в майбутньому.
Ключовим елементом нинішнього етапу стає трикутник Вашингтон–Москва–Київ. Уже в четвер Стів Віткофф і Джаред Кушнер мають зустрітися з українською делегацією в Маямі. Саме там буде перевірено, наскільки запропонований мирний план враховує інтереси України, а не лише логіку компромісу з Росією.
Володимир Зеленський у вечірньому зверненні наголошує: достойний мир можливий тільки з урахуванням позиції Києва. Для українського суспільства, яке чотири роки платить колосальну ціну на східному фронті, будь-яка мирна угода без гарантій безпеки й суверенітету виглядатиме не завершенням війни, а замороженою капітуляцією.
Перемовини відбуваються на фоні несприятливої для Києва військової динаміки. Україна втрачає позиції на сході, а східний фронт повільно відступає під тиском російських військ. Це створює для Москви додаткові козирі за столом переговорів, посилюючи її аргументи про необхідність «закріпити реальність на землі».
Не менш небезпечним фактором є корупційний скандал в Офісі президента України. Звільнення керівника офісу, обшуки антикорупційних органів, відставка міністрів і кримінальні підозри бізнес-партнеру Зеленського послаблюють внутрішню стійкість влади. Москва й скептики на Заході використовують це як аргумент проти довгострокової підтримки Києва.
Для Дональда Трампа мирний план по Україні має і внутрішньополітичний вимір. Можливість показати виборцю «угоду, що завершує війну», приваблива, але створює ризик надмірного тиску на Київ. Лозунг «потрібні двоє для танго» в цьому контексті може означати: або Україна погоджується на болісний компроміс, або відповідальність за провал переговорів перекладуть на неї.
Європейські партнери, які вже критикували початковий 28-пунктовий мирний план Віткоффа, остерігаються повторення сценарію «миру за рахунок України». Саме тому вони просувають власні контрпропозиції, намагаючись збалансувати вплив США та не допустити угоди, яка легітимізує російські територіальні захоплення й послаблює НАТО.
Росія, зі свого боку, намагається зіграти на розбіжностях між Вашингтоном і європейськими столицями. Путін уже звинуватив ЄС у спробах «завалити процес», просуваючи нібито неприйнятні ідеї. Така риторика покликана представити Москву як «раціонального актора», а Європу — як сторону, що нібито саботує мирний план.
Заяви Дмитра Пєскова про «експертний рівень роботи» сигналізують, що Кремль не поспішає до політичного фінішу. Переміщення дискусії на рівень робочих груп дозволяє Росії розтягнути переговори, продовжуючи наступ на фронті й випробовуючи терпіння Заходу. Час, як і раніше, працює проти України.
Сам факт, що Москва частково прийняла деякі пункти, свідчить: США змогли вбудувати у мирний план елементи, що не суперечать базовим вимогам Кремля. Але поки не оприлюднено зміст ключових блоків, зокрема щодо територій, майбутніх гарантій безпеки й статусу української армії, говорити про реальний компроміс зарано.
Для Києва головний ризик полягає в тому, що «досить хороший» план для Вашингтона й Москви може означати дуже поганий сценарій для України. Комбінація тиску через втомлені суспільства Заходу, корупційний скандал і втрату позицій на фронті може перетворити інтереси України на змінну, а не на відправну точку мирних переговорів.
Водночас Зеленський, попри внутрішні удари по своїй команді, зберігає можливість впливати на конфігурацію фінальної угоди. Українська делегація на переговорах з Віткоффом має шанс чітко зафіксувати червоні лінії: недопустимість легалізації окупації, необхідність реальних безпекових гарантій і недопущення обмеження суверенного права на оборону.
Важливо, що європейські партнери вже публічно наголошують: мирна угода має не лише зупинити вбивства, а й зробити Україну достатньо сильною, аби в майбутньому протистояти як новій військовій агресії, так і політичному втручанню. Це означає підтримку модернізації армії, інтеграцію в західні структури та довгострокові зобов’язання з боку НАТО.
На цьому тлі гасло «невідомі наступні кроки» від Трампа є не просто констатацією, а важливим маркером. Мирний процес увійшов у фазу, де кожен хибний крок може зафіксувати невигідний для України статус-кво на десятиліття. Від того, як Київ вибудує взаємодію зі США й європейськими союзниками, залежить, чи стане мирний план щитом, а не вироком.
Для українського суспільства прозорість переговорів стає критичним питанням легітимності. Будь-які «ігри за спиною України» підірвуть довіру до партнерів і внутрішню політичну стабільність. Саме тому риторика Зеленського про «гідний мир» і «обов’язковий облік інтересів України» має бути підкріплена реальною участю Києва в підготовці всіх ключових документів.
У короткостроковій перспективі переговори в Маямі мають показати, чи справді оновлений мирний план виправив найбільш токсичні елементи початкових пропозицій, що викликали шок у Києва та європейських столиць. Якщо ж зміни будуть косметичними, ризик тиску на Україну з вимогою прийняти «єдиний реалістичний варіант» лише зростатиме.
У довгостроковій перспективі ця серія зустрічей стане тестом не лише для дипломатії, а й для стійкості української держави. Чи зможе Київ, попри фронтові втрати й корупційні скандали, відстояти власне бачення мирної угоди й забезпечити безпеку громадян — це ключове питання, від відповіді на яке залежить майбутнє України в повоєнному світі.
