Нафтова угода США з Венесуелою, яку Дональд Трамп оголосив наприкінці серпня, виявилася значно незвичайнішою за традиційний контракт між державою та енергетичною корпорацією. Вашингтон збирається спиратися на приватну венесуельську компанію NABEP, пов’язану з бізнесменом Алехандро Бетанкуром.
Угода охоплює 17 нафтових родовищ, із якими Вашингтон пов’язує понад 65 млрд барелів підтверджених запасів. Трамп говорить про «контроль більшості» цього ресурсу, тоді як тимчасова президентка Венесуели Делсі Родрігес наполягає: юридична власність на нафту й суверенітет над надрами залишаються за Каракасом.
Родрігес уточнила, що двостороння програма розрахована на 25 років і має довести видобуток лише на включених до неї родовищах до понад 1,5 млн барелів на добу. Окремо планується освоєння ще восьми нових блоків, які поки не входять до початкової виробничої цілі.
Це робить угоду однією з найбільших спроб перерозподілити контроль над венесуельською нафтовою промисловістю за десятиліття. Але за масштабними цифрами прихована принципова невизначеність: сторони поки по-різному описують, що саме означатиме американський «контроль» на рівні власності, фінансування та фізичного видобутку.
Аналіз «Дейком» показує, що нафтова угода США з Венесуелою є не стільки купівлею нафти, скільки експериментом із державно-приватним контролем над стратегічним ресурсом. Вашингтон хоче отримати економічні права без формальної націоналізації венесуельських родовищ і без повного перенесення ризику на американський бюджет.
Саме тому ключовою фігурою стає North American Blue Energy Partners — NABEP. Компанія зареєстрована на Барбадосі, має офіси у Каракасі, Маракайбо та Лечерії й уже працює у венесуельському видобувному секторі. На власному сайті вона описує себе як приватного оператора розвідки, розробки та видобутку.
Нинішній видобуток NABEP оцінюється приблизно у 200 тис. барелів на добу. Це робить її одним із найбільших приватних виробників нафти у Венесуелі та винятком для країни, де галузь десятиліттями залишалася сконцентрованою навколо державної PDVSA й спільних підприємств із контрольним державним пакетом.
За планом компанії, її власний видобуток може зрости до одного мільйона барелів на добу протягом приблизно п’яти років. Для такого розширення NABEP розглядає залучення до $5 млрд боргового фінансування — суми, яка сама по собі показує, наскільки капіталомістким буде навіть часткове повернення венесуельських родовищ до великих обсягів виробництва.
Але схема участі американської держави залишається заплутаною. Спочатку американські посадовці описували конструкцію так, ніби Вашингтон фактично отримуватиме 55% продукції нового партнерства. Пізніше з’явилося уточнення про можливі 35% пасивної частки в NABEP та право купувати ще 20% видобутку за собівартістю.
Ці дві цифри можуть пояснювати походження заявлених 55%, але вони юридично не тотожні. Частка в компанії означає корпоративне право на її економічний результат, тоді як преференційне право купувати нафту за собівартістю означає доступ до товару. Поки повний текст контракту не оприлюднений, змішувати ці поняття передчасно.
Ще складніше питання стосується Пентагону. У переговорах фігурує Office of Strategic Capital — структура Міністерства оборони США, створена для залучення приватного капіталу в стратегічні ланцюги постачання. Однак її чинні законодавчі повноваження визначають капітальну допомогу як кредити, кредитні гарантії та технічну підтримку.
Це важлива юридична деталь, оскільки одна з версій майбутньої конструкції передбачає використання так званих penny warrants — варрантів, які дали б державі право придбати акції приватної компанії за символічно низькою заздалегідь визначеною ціною.
Сам варрант не є звичайною акцією. Він створює право придбати її в майбутньому, і його вартість може зростати разом із бізнесом компанії. Для держави така схема потенційно дозволяє отримати економічну вигоду від подорожчання активу без негайного внесення мільярдів доларів у його капітал.
Однак представники Пентагону окремо наголосили, що Office of Strategic Capital не має повноважень просто купувати частки приватних компаній. Чинний закон справді прямо передбачає кредити, гарантії та технічну допомогу, тоді як ширше право на прямі equity-інвестиції залишалося предметом окремої дискусії в Конгресі.
Отже, між політичним оголошенням і юридично завершеною структурою угоди поки є помітна відстань. Не виключено, що остаточну модель перебудують так, щоб американська держава фінансувала проект через кредитні інструменти, а економічні права оформлювалися через іншу федеральну структуру або спеціально створений механізм.
Для Трампа ключовим результатом є не корпоративна форма сама по собі, а доступ до венесуельської нафти. Адміністрація хоче отримати дешевий і довгостроковий потік важкої сировини з Західної півкулі, зменшуючи залежність американського ринку від нестабільності на Близькому Сході.
Цей розрахунок став особливо важливим після різкого загострення навколо Ірану та перебоїв у Перській затоці. Венесуела географічно розташована значно ближче до американського узбережжя, а нафтопереробні заводи на узбережжі Мексиканської затоки історично пристосовані до переробки важкої венесуельської нафти.
Проблема в тому, що величезні запаси не означають величезного негайного видобутку. Венесуела має близько 303 млрд барелів підтверджених запасів — приблизно 17% світових, — але значна їхня частина припадає на надважку нафту Орінокського поясу, яка потребує спеціальних технологій, розбавлювачів і значних інвестицій.
За своїх нинішніх можливостей країна видобуває трохи більше мільйона барелів на добу — лише невелику частку світового ринку й набагато менше історичних максимумів. Деградація інфраструктури, нестача інвестицій, кадрові втрати, управлінські проблеми та санкції десятиліттями стримували виробництво.
Тому обіцянка збільшити виробництво не може швидко вплинути на американські ціни на бензин. Навіть повернення старого родовища потребує ремонту свердловин, насосів, трубопроводів, електропостачання, резервуарів і портових об’єктів. Нові блоки потребують ще довшого циклу геологічної оцінки та буріння.
Окреме вузьке місце — якість самої нафти. Значна частина венесуельських запасів є настільки важкою, що для її транспортування та переробки потрібен легший конденсат або інший розбавлювач. Отже, відновити видобуток недостатньо: потрібно одночасно відбудувати цілий технологічний і логістичний ланцюг.
Саме тут державна підтримка США може бути важливішою за формальну частку у NABEP. Федеральні гарантії та кредитні механізми здатні знизити ризик для банків, постачальників обладнання та сервісних компаній, які інакше вимагали б надзвичайно високої премії за роботу у Венесуелі.
Для приватних інвесторів головний ризик країни десятиліттями був політичним. Контракти змінювалися, активи націоналізувалися, платежі затримувалися, санкційний режим перекривав доступ до доларової системи. Навіть геологічно привабливе родовище без стабільного правового режиму може залишатися економічно токсичним.
Тому американське державне залучення має подвійний сенс. Воно не лише дає гроші, а й створює політичний захист контракту. Удар по проекту, в якому прямо бере участь уряд США, для будь-якої майбутньої влади в Каракасі буде значно дорожчим дипломатично, ніж конфлікт зі звичайною приватною компанією.
Саме ця обставина робить вибір Алехандро Бетанкура настільки суперечливим. Його бізнесова кар’єра розвивалася всередині венесуельської моделі, яку Вашингтон роками критикував за корупцію, політичні зв’язки й непрозорі державні контракти.
Бетанкур, якому 46 років, став відомим у 2010-х після того, як компанії його кола отримали великі контракти на будівництво електростанцій. Молодих підприємців цієї групи у Венесуелі називали «bolichicos» — «боліваріанськими хлопцями», підкреслюючи їхнє швидке збагачення під час правління чавістів.
Пізніше Бетанкур перейшов у нафтовий бізнес і придбав інтерес у Petrozamora, яка працювала на зрілих родовищах біля озера Маракайбо. Саме ці активи стали основою подальшого розширення NABEP, яка від 2024 року швидко збільшувала виробництво та отримувала нові операційні можливості.
Його фінансові операції роками перебували в полі зору швейцарських прокурорів. Водночас формального кримінального обвинувачення проти нього у Швейцарії не висунуто. Генеральна юрисконсультка NABEP Сара Шуракі окремо наголосила, що Бетанкур не був засуджений або обвинувачений у злочині в жодній юрисдикції.
Саме тут виникає політичний парадокс угоди. Вашингтон роками будував санкційну політику навколо твердження, що венесуельську економіку деформувала система близьких до влади бізнесових груп. Тепер один із підприємців, що виріс усередині цієї системи, може стати ключовим провідником американської нафтової стратегії.
Логіка адміністрації, схоже, прагматична. Для швидкого відновлення видобутку потрібен партнер, який уже має персонал, свердловини, контракти, відносини з владою та досвід роботи в умовах PDVSA. NABEP демонструє рідкісне для сучасної Венесуели зростання виробництва, і це робить її операційно привабливою.
Сама компанія поки обережна. NABEP заявила про готовність працювати з американською стороною над відновленням венесуельської енергетики, але назвала передчасним точне визначення своєї майбутньої ролі. Це ще один сигнал, що політичне оголошення випереджає остаточні корпоративні документи.
Паралельно США розширюють присутність через уже знайомих операторів. Chevron у квітні домовилася про збільшення своєї частки в Petroindependencia до 49% і отримала додаткові права в районі Ayacucho 8 Орінокського поясу. Це дає Вашингтону ще один канал повернення американського капіталу в галузь.
Поєднання Chevron, NABEP та американської державної підтримки показує ширшу модель: замість повного відновлення старої PDVSA Вашингтон може створювати систему, де видобуток дедалі більше залежить від приватних операторів, міжнародного капіталу та контрактів із сильними зовнішніми гарантіями.
Для Каракаса ця модель також вигідна. Родрігес оцінює потенційні бюджетні надходження від нового проекту приблизно у $209 млрд протягом строку його реалізації. Вона говорить приблизно про $19 доходу державі з кожного проданого в межах схеми бареля.
Однак такі суми є довгостроковими прогнозами, а не гарантованими грошима. Вони залежать від фактичного видобутку, цін на нафту, капітальних витрат, строків запуску родовищ, транспортних витрат і того, чи переживе угода наступні політичні цикли у Вашингтоні та Каракасі.
Ще більш амбітною виглядає оцінка майже $100 млрд приватних інвестицій, які мають прийти у венесуельську нафтову систему. Поки не зрозуміло, які саме компанії юридично взяли на себе такі зобов’язання і яка частина суми залежить від державних гарантій.
Венесуела вже переживала періоди, коли величезні запаси створювали очікування інвестиційного буму, а потім політична криза руйнувала бізнес-модель. Саме тому головним випробуванням нового проекту буде не геологія: нафта там є. Проблемою стане здатність забезпечити стабільні правила на десятиліття.
Суверенітет також стане внутрішньополітичним питанням. Трамп говорить про американський контроль, тоді як Родрігес — про незмінне право Венесуели на ресурси. Ці формули можуть співіснувати юридично, якщо одна сторона володіє надрами, а інша отримує довгострокові права на виробництво та частину продукції.
Політично різниця значно гостріша. У країні, де нафта десятиліттями була символом державного суверенітету, навіть економічно вигідний контракт може викликати спротив, якщо сприйматиметься як передача стратегічного ресурсу іноземній державі.
Для Трампа аргумент інший: отримати великий ресурс у Західній півкулі, забезпечити американським компаніям преференційний доступ і поступово додати на світовий ринок нові обсяги. Теоретично це послаблює цінову владу виробників Близького Сходу та створює додатковий резерв для США.
Але слово «поступово» тут ключове. Світовий нафтовий ринок реагує на сотні тисяч барелів, які реально з’являються сьогодні, а не на десятки мільярдів, що лежать у надрах. Навіть успішна венесуельська програма почне суттєво впливати на глобальний баланс лише через роки.
Тому нафтова угода США з Венесуелою поки має більше геополітичне, ніж цінове значення. Вашингтон намагається переписати правила доступу до найбільшої у світі ресурсної бази й водночас створити модель, у якій держава, приватний оператор і венесуельська влада ділять ризики та прибутки.
Найбільша невизначеність полягає саме у слові «контроль». Якщо США справді отримають 35% економічної участі, преференційне право ще на 20% видобутку та державні механізми фінансування, це буде безпрецедентне переплетення зовнішньої політики, оборонного фінансування й нафтового бізнесу.
Якщо ж юридичні обмеження Office of Strategic Capital не дозволять реалізувати заявлену конструкцію, її доведеться перебудовувати ще до першого великого траншу. У такому разі оголошена «найбільша нафтова угода» спочатку пройде значно прозаїчніший тест — чи може вона взагалі бути оформлена так, як її описує Білий дім.
Саме тому головною фігурою проекту стає не лише Трамп або Родрігес, а Бетанкур. Він поєднує те, чого Вашингтон довго намагався уникати: близькість до венесуельської системи, здатність домовлятися з нею та водночас готовність працювати з американською державою.
Це може виявитися перевагою, якщо мета — швидко підняти видобуток у країні з надзвичайно складною політичною економікою. Але саме ця близькість створює ризик, що проект, задуманий як нова модель американської енергетичної безпеки, буде залежати від одного з найбільш суперечливих продуктів старої венесуельської системи.
