За 1 183 дні в російському полоні Хуан Альберто Лейва Гарсія пережив побиття, удари струмом, виснажливі фізичні вправи на морозі та сексуальне насильство. Після звільнення він описує це не як серію випадкових знущань, а як послідовну спробу зламати людину фізично і психічно.
Український військовослужбовець розповів, що двоє його товаришів не пережили утримання в Донецькій області. Полонених тримали у переповнених приміщеннях, де поширювалася дизентерія, бракувало їжі та медичної допомоги. Самого Гарсію охоронці особливо переслідували через його латиноамериканське прізвище, називаючи найманцем і американським шпигуном.
Його свідчення прозвучали 10 серпня на неформальному засіданні Ради Безпеки ООН разом із розповідями інших колишніх бранців та українських посадовців. У центрі цих історій — не лише жорстокість окремих тюремників, а повторюваний набір практик у різних місцях утримання.
За попереднім аналізом Дейком, саме повторюваність методів є ключовою для розуміння масштабу проблеми. Побиття, електрошок, сексуалізоване насильство, приниження, голод і відмова в лікуванні описуються людьми, які перебували в різних установах і потрапляли в полон за різних обставин.
Кримськотатарська активістка Леніє Умерова, звільнена під час обміну 2024 року, була затримана дорогою до тяжкохворого батька в Криму. За час ув’язнення її переводили через сім місць утримання. Власний маршрут між ізоляторами вона назвала «каруселлю репресій».
Цей досвід показує інший вимір російського полону: у системі опиняються не лише українські військовополонені, а й цивільні. Їхня доля часто залишається менш видимою, а правовий статус — складнішим для відстеження, особливо коли люди тривалий час утримуються без нормального зв’язку із зовнішнім світом.
Український Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими встановив понад 300 місць утримання в Росії та на окупованих територіях України. Через обміни вдалося повернути понад дев’ять тисяч українців, однак тисячі людей і далі залишаються в російській неволі.
Ця географія має значення. Коли полонених переміщують між колоніями, ізоляторами та іншими установами, відстежувати їхнє місцеперебування стає складніше. Для родин це означає місяці або роки невизначеності, а для міжнародних механізмів контролю — обмежені можливості перевірити умови утримання.
Масштаб, зафіксований ООН
Моніторинг Управління Верховного комісара ООН з прав людини дає найбільш тривожний вимір цієї картини. Понад 95% опитаних українських військовополонених повідомили про катування або інше жорстоке поводження під час перебування під контролем російської сторони.
Понад половина опитаних також заявила про сексуальне насильство. Йдеться про зґвалтування, групові зґвалтування, побиття оголених людей, удари по статевих органах, застосування електричного струму до геніталій та інші форми приниження сексуалізованого характеру.
Серед інших методів фіксувалися важкі побиття кийками, ременями та дерев’яними предметами, напади собак, імітації страти й електрошок. Окремо повторюються свідчення про фізичне виснаження, примусове перебування на холоді та умови, які позбавляли людину нормального сну, їжі або медичної допомоги.
Від початку повномасштабної війни ООН задокументувала страти щонайменше 129 українських військовополонених на початкових етапах їхнього перебування в полоні. Ще 48 людей померли під час утримання внаслідок катувань, ненадання медичної допомоги або інших нелюдських умов.
Для міжнародного гуманітарного права принциповою є не лише кількість таких випадків. Женевські конвенції вимагають гуманного поводження з військовополоненими за будь-яких обставин, а катування, сексуальне насильство та умисне вбивство полонених можуть становити воєнні злочини.
Росія відкинула звинувачення, назвавши їх дезінформаційною кампанією, і заявила про жорстоке поводження з російськими військовополоненими в Україні. Це заперечення не усуває питання про масштаб уже задокументованих випадків і системність практик, які описують звільнені українці.
ООН також фіксувала катування та неналежне поводження з російськими й іншими військовополоненими, яких утримувала Україна. Приблизно половина опитаних повідомляла про порушення переважно на початкових етапах полону. Водночас масштаб цих випадків оцінюється як принципово інший.
Це розмежування важливе: порушення міжнародного гуманітарного права не перестають бути порушеннями залежно від того, хто їх чинить. Але порівняння не може перетворюватися на механічне зрівнювання явищ, якщо задокументовані частота, тривалість і характер поводження суттєво відрізняються.
Полон як інструмент тиску
У свідченнях українських бранців постійно повторюється один мотив — насильство мало не лише завдати болю, а й позбавити людину відчуття контролю над власним тілом і життям. Саме тому поруч із побиттями фігурують приниження, сексуальне насильство, імітації страти та навмисна невизначеність.
Такий механізм робить полон окремим фронтом війни. Його наслідки не закінчуються в день обміну: багато звільнених повертаються з тяжкими фізичними травмами, психологічними розладами та потребою в довгій реабілітації. Для держави це вже не лише гуманітарне, а й довгострокове соціальне завдання.
Ще складніша ситуація з цивільними затриманими. Військовополонені хоча б формально перебувають у системі, яку регулюють чіткі міжнародні норми. Цивільні можуть зникати між окупованими територіями, російськими слідчими ізоляторами та колоніями, а їхнім родинам роками бракує достовірної інформації.
Тому обмін полоненими вирішує лише частину проблеми. Повернення людей додому залишається головним практичним завданням, але паралельно формується масив свідчень, медичних висновків і документів, від якого залежатиме майбутня юридична відповідальність за катування та інші воєнні злочини.
Свідчення Гарсії особливо виразно показує ціну часу в полоні: 1 183 дні — це понад три роки життя, у яких насильство могло бути щоденною нормою. Він вижив. Інші, за його словами, загинули від побиттів, так і не дочекавшись моменту, коли могли б самі розповісти про пережите.
Саме тому питання українських полонених виходить далеко за межі переговорів про черговий обмін. Йдеться про систему утримання людей, умови якої вже стали предметом міжнародного документування, і про тисячі тих, хто досі перебуває всередині цієї системи.
Їхнє повернення залишається невідкладним завданням. Але не менш важливим буде інше: зробити так, щоб пережите ними не залишилося лише особистою пам’яттю про російський полон, а стало частиною доказової історії війни — з іменами, місцями, ланцюгами командування і відповідальністю.
