Російське командування намагається подати 2026 рік як момент нового поступу. За словами начальника російського Генштабу, під контроль РФ від початку року перейшли 80 населених пунктів і понад 1 700 квадратних кілометрів, а війська тиснуть на так званий “пояс фортець” Донбасу — Слов’янськ, Краматорськ і Костянтинівку. Україна цих цифр не підтверджує, а незалежні проукраїнські мапи дають значно скромніші оцінки просування Росії, ближчі до приблизно 600 квадратних кілометрів. Саме ця розбіжність і є ключовою: Москва воює не лише за територію, а й за уявлення про темп війни.
Найважливіше в цій заяві — не сама цифра, а географія. Кремль знову підкреслює рух на Слов’янсько-Краматорську агломерацію, тобто на останній великий міський оборонний вузол України в підконтрольній частині Донецької області. Саме тому згадка про наближення до Слов’янська і Краматорська має не лише військовий, а й психологічний зміст. Росія хоче показати, що довга кампанія виснаження нарешті підводить її до головної політичної цілі в Донбасі — не просто тиснути на фронт, а ламати саму конструкцію української оборони на сході.
За попереднім аналізом Дейком, “пояс фортець” Донбасу — це не просто набір міст, а каркас української оборони, який стримує російський рух углиб регіону вже не перший рік. Слов’янськ, Краматорськ і Костянтинівка важливі не лише як міські центри. Це логістика, вузли постачання, командні точки, політичні символи й останній великий бар’єр перед повним витісненням України з тієї частини Донеччини, яку Москва досі не змогла взяти попри роки війни. Саме тому навіть обмежене наближення російських сил до цих міст автоматично набуває значення ширшого за локальний успіх.
Але тут і починається головне уточнення. Бої навколо Костянтинівки, Слов’янська й на суміжних напрямках не означають автоматичного прориву. Український Генштаб продовжує повідомляти про відбиті російські атаки поблизу Слов’янська, Костянтинівки та на прикордонних ділянках Харківщини. Іншими словами, навіть якщо російський тиск посилюється, він і далі впирається у високу ціну наступу, локальні контратаки і складність просування крізь підготовлену оборону. Це типовий для нинішньої фази війни парадокс: фронт рухається, але не ламається так швидко, як це намагається показати одна зі сторін.
Це особливо важливо на тлі березневого й квітневого уповільнення російських темпів, яке відзначали незалежні спостерігачі. Частина відкритих оцінок вказувала, що навесні російське просування вже не виглядало настільки масштабним, як під час попередніх хвиль наступу. Саме тому заява Герасимова може читатися не лише як військова доповідь, а й як інформаційна компенсація: коли темп не дає безумовного ефекту на полі бою, його доводиться посилювати політичною мовою переможного руху.
Окремо варто дивитися на розширення російської рамки війни. Герасимов говорить не лише про Донбас, а й про просування в Сумській та Харківській областях задля створення “зони безпеки”. Це знайома логіка Москви: локальні наступальні дії біля кордону подаються як оборонний захід, хоча на практиці вони розтягують українські ресурси, змушують Київ тримати резерви на кількох ділянках одночасно і ускладнюють захист головних напрямків. Отже, мова не лише про окремі кілометри на карті, а про спробу змусити Україну оборонятися в ширшому периметрі виснаження.
Не менш показово і те, що обидві сторони тепер дедалі частіше воюють цифрами. Росія говорить про 1 700 квадратних кілометрів. Український головнокомандувач раніше повідомляв про відновлення контролю майже над 50 квадратними кілометрами лише за березень. Незалежні карти дають ще іншу картину. Це не означає, що правда недосяжна. Це означає, що сама правда на сучасній війні стає багатошаровою: оперативна, політична, пропагандистська і картографічна реальність не завжди збігаються в один день і в одній цифрі.
У підсумку заява російського Генштабу важлива не тому, що остаточно доводить великий прорив, а тому, що показує, де Москва бачить головний шанс 2026 року. Це Донбас, міста “фортець”, тиск на українську логістику і спроба переконати всіх — від власного суспільства до західних столиць — що Росія повільно, але невідворотно рухається вперед. Проте нинішня війна давно навчила іншого: квадратні кілометри мають значення лише тоді, коли за ними стоїть здатність перетворити тактичне просування на стратегічний злам. А саме цього Москва, попри роки боїв і гучні цифри, досі не довела.
