Офіс президента України передав генеральному прокурору звернення з вимогою оцінити підстави для кримінального провадження проти Олександра Лукашенка. Йдеться про можливу співучасть у воєнних злочинах, примусовому переміщенні українських дітей і державному терорі.
Ініціатива надійшла від Білоруського демократичного форуму — опозиційної структури, що працює у вигнанні. Її представники наполягають: Мінськ не був пасивним сусідом Росії, а забезпечував територію, інфраструктуру й політичне прикриття для агресії проти України.
Передача звернення прокурорам ще не означає відкриття справи чи висунення обвинувачення. Слідство має визначити, чи існують достатні докази особистої відповідальності Лукашенка та чи дозволяє українська юрисдикція переслідувати його за конкретними епізодами.
За оцінкою Дейком, значення цього кроку виходить далеко за межі перспективи суду. Лукашенко навряд чи добровільно з’явиться перед українським правосуддям, але кримінальна справа здатна перетворити його з політично токсичного автократа на юридично переслідуваного співучасника війни.
Білорусь стала одним із ключових плацдармів повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року. Російські війська рухалися з її території на Київ, використовували білоруські аеродроми, дороги, бази, системи зв’язку та навчальні полігони.
Водночас білоруська армія формально не вступила у війну. Лукашенко неодноразово заявляв, що не відправить своїх солдатів на український фронт. Така дистанція дозволяла йому заперечувати статус безпосереднього учасника, не припиняючи практичної підтримки Москви.
Саме цю конструкцію Київ тепер може поставити під сумнів. Між особистою участю у бойових діях і відповідальністю за сприяння агресії існує велика юридична зона: надання території, військової інфраструктури, розвідувальної допомоги та логістики.
Українським слідчим доведеться довести не лише факт використання Білорусі Росією, а й рівень контролю Лукашенка над відповідними рішеннями. Його тривале одноосібне правління спрощує політичний висновок, але кримінальне обвинувачення потребує конкретних наказів, документів і причинного зв’язку.
Найчутливішим епізодом є переміщення українських дітей. Опозиція вказує щонайменше на 2442 дитини, яких вивезли до Білорусі в межах організованих програм. Мінськ називав це тимчасовим оздоровленням і допомогою постраждалим від війни.
Юридична оцінка залежатиме від обставин кожного переміщення: згоди батьків або законних представників, можливості повернення, зміни документів, політичного виховання та спроб розірвати зв’язок дитини з українською державою.
Примусове вивезення дітей з окупованої території може становити воєнний злочин. За певних умов системна передача дітей однієї національної групи іншій може також розглядатися в контексті злочину геноциду. Але така кваліфікація вимагає доказів спеціального наміру знищити групу повністю або частково.
Саме тому опозиційне звернення є лише початком. Політична очевидність союзу Лукашенка з Путіним не замінює правового стандарту доказування. Прокуратура повинна відокремити публічні звинувачення від епізодів, які можна документально пов’язати з білоруським керівником.
Для Лукашенка ризик полягає не стільки у швидкому арешті, скільки в накопиченні юридичних обмежень. Національний ордер, міжнародний розшук або нові матеріали для закордонних судів здатні звузити географію його поїздок і ускладнити дипломатичні контакти.
Кримінальне провадження також може стати аргументом проти послаблення санкцій. Лукашенко намагається домовитися з адміністрацією Дональда Трампа про поступове зняття американських обмежень в обмін на звільнення політичних в’язнів.
Ця торгівля дає Мінську можливість подавати репресії як ресурс для переговорів: спочатку режим ув’язнює опонентів, а потім звільняє частину з них за зовнішньополітичні поступки. Справа про воєнні злочини зробила б таку угоду політично дорожчою для Вашингтона.
Звільнення політв’язнів залишається важливим гуманітарним результатом. Проте воно не скасовує можливої відповідальності за сприяння війні та переміщення дітей. Інакше режим отримає небезпечний сигнал: внутрішні репресії можуть бути валютою для амністії за зовнішню агресію.
Київ останнім часом посилює тиск на Лукашенка. Україна вимагала прибрати сигнальні ретранслятори, які, за її оцінкою, допомагали російським ударним дронам орієнтуватися під час атак. Це означає перехід від стриманої дипломатії до прямого визначення білоруської інфраструктури як частини російської воєнної системи.
Білорусь також дозволила Росії розмістити на своїй території тактичну ядерну зброю. Навіть якщо остаточний контроль над нею залишається у Москви, сама присутність таких боєприпасів перетворює країну на елемент російського ядерного тиску на Україну та східний фланг НАТО.
Лукашенко намагається одночасно зберігати три образи: надійного союзника Путіна, гаранта того, що білоруські солдати не потраплять на фронт, і прагматичного співрозмовника Заходу. Кримінальне переслідування здатне зруйнувати цю багатозначність.
Для білоруської опозиції українська справа має ще один вимір. Вона підриває твердження режиму, що зовнішня політика країни є відокремленою від внутрішніх репресій. Держава, побудована на придушенні власного суспільства, стала зручним військовим інструментом для сусідньої автократії.
Однак Києву важливо не ототожнювати Лукашенка з усією Білоруссю. Значна частина білоруського суспільства не підтримує війну, а добровольці з країни воюють на українському боці. Відповідальність режиму має бути персоналізованою, а не перетвореною на колективне звинувачення народу.
Такий підхід важливий і для майбутнього регіону. Демократична Білорусь могла б стати фактором безпеки між Україною, Польщею та Балтійськими державами. Нинішня ж модель робить її територію продовженням російської військової інфраструктури.
Перспектива реального суду поки залишається віддаленою. Лукашенко контролює державний апарат, перебуває під захистом Росії та уникає юрисдикцій, де його могли б затримати. Але міжнародні справи проти політичних лідерів часто працюють у довгому часовому масштабі.
Вони фіксують докази, обмежують можливості для політичної реабілітації та залишають відкритою відповідальність після втрати влади. Те, що сьогодні здається символічним документом, після зміни режиму може стати основою реального обвинувачення.
Для України це також спосіб розширити юридичну картину війни. Російська агресія була не лише двостороннім конфліктом. Вона спиралася на територію союзної держави, транскордонну логістику, фінансові схеми та мережі посадовців, які забезпечували її функціонування.
Якщо прокурори знайдуть правові підстави, справа Лукашенка стане першою спробою Києва персоналізувати відповідальність найвищого керівництва Білорусі. Її наслідки визначатимуться не швидкістю вироку, а здатністю перетворити задокументовану співучасть на постійний політичний і юридичний ризик.
Лукашенко десятиліттями будував систему, в якій держава залежить від однієї людини. Тепер ця концентрація влади може обернутися проти нього: що менше в режимі самостійних інституцій, то складніше його керівникові перекласти відповідальність за рішення на підлеглих.
Українське провадження, якщо його відкриють, не доставить Лукашенка до суду завтра. Але воно може позбавити його того, чого він домагається сьогодні, — можливості повернутися у міжнародну політику як прийнятний посередник, не відповівши за роль Білорусі у найбільшій європейській війні XXI століття.
