Є в Україні місця, назви яких знають навіть ті, хто ніколи там не бував. Одне з них — Пересопниця на Рівненщині. Це невелике село за кілька десятків кілометрів від Рівного має унікальне місце в історії країни: саме тут у XVI столітті завершили роботу над Пересопницьким Євангелієм — рукописом, який через століття став одним із найважливіших символів української державності.
Саме на Пересопницькому Євангелії під час інавгурації присягають президенти України.
Здавалося б, населений пункт із такою історією мав би постійно розвиватися, приваблювати туристів і бути одним із найбільш відомих історико-культурних центрів регіону.
Але сьогодні реальність зовсім інша.
У Пересопниці живе близько 100 людей.
Частина будинків стоїть порожньою, деякі господарства поступово занепадають, а звичне сільське життя, яке ще кілька десятиліть тому здавалося невіддільною частиною цього місця, майже зникло.
Історично знамените село опинилося перед проблемою, з якою стикаються десятки українських населених пунктів, — поступовим вимиранням.
Село за 24 кілометри від Рівного, але дістатися туди непросто
Пересопниця розташована зовсім недалеко від обласного центру.
До Рівного — приблизно 24 кілометри.
На карті це виглядає як дуже невелика відстань. Здавалося б, мешканці села могли б працювати у місті, користуватися його медичними та освітніми послугами, а ввечері повертатися додому.
Проте на практиці все значно складніше.
Транспортне сполучення залишається слабким. Автобус ходить лише кілька разів на день, а для людини без власного автомобіля поїздка до Рівного перетворюється на цілу логістичну проблему.
Через це можливості для працевлаштування суттєво обмежені.
Людина може жити фактично поруч із великим містом, але водночас бути від нього відрізаною через відсутність нормального регулярного транспорту.
Для молодих людей це особливо важливий фактор.
Якщо в селі немає достатньої кількості робочих місць, нормального транспортного сполучення та широкого спектра послуг, вони дедалі частіше обирають переїзд.
А коли виїжджає молодь, село втрачає не лише працівників.
Воно втрачає майбутнє.
Медичного пункту вже немає
Ще одним показником змін стало зникнення медичного пункту.
Раніше в селі працював медик, до якого місцеві мешканці могли звернутися за допомогою. Після початку повномасштабної війни він пішов на фронт.
Для великого міста це могло б бути тимчасовою проблемою.
Для населеного пункту зі ста мешканцями відсутність навіть одного фахівця може означати фактичне зникнення певної послуги.
Тепер людям доводиться розраховувати на медичну допомогу в інших населених пунктах.
І знову виникає питання транспорту.
Якщо людина літнього віку не має автомобіля, кожна така поїздка стає окремою проблемою.
Це поступово формує замкнене коло: чим менше населення, тим менше послуг потрібно селу з точки зору економіки, а чим менше послуг — тим менше причин для молодих сімей залишатися.
Колись тут було зовсім інакше
Старожили згадують Пересопницю зовсім іншою.
Ще не так давно в селі було багато дітей.
На вулицях можна було зустріти людей, господарства були активними, а в багатьох дворах тримали худобу.
Село жило власним ритмом.
Люди знали одне одного, спілкувалися, працювали, виховували дітей.
Зараз картина змінилася.
Порожні будинки стали звичною частиною місцевого пейзажу.
Там, де колись жили родини, можуть залишатися зачинені вікна та зарослі подвір’я.
А тиша стає такою звичною, що місцеві жителі говорять про просту, але дуже промовисту проблему: іноді просто немає з ким поговорити.
Для села це чи не найстрашніший симптом.
Бо будинок можна відремонтувати.
Дорогу можна відремонтувати.
Магазин можна відкрити.
Але повернути покоління людей, які виїхали, значно складніше.
Люди все одно не хочуть залишати Пересопницю
Попри всі труднощі, у селі залишаються люди, які не готові його покидати.
Для них Пересопниця — не просто точка на карті.
Це дім.
Тут вони народилися, тут жили їхні батьки та дідусі й бабусі, тут минуло дитинство.
Саме тому частина мешканців продовжує триматися за село навіть тоді, коли життя тут стає дедалі складнішим.
Особливо важливою залишається взаємодопомога.
У невеликій громаді люди добре знають, кому потрібна підтримка. Якщо хтось захворів, виникла проблема з господарством або потрібно допомогти з поїздкою, сусіди часто не залишають людину саму.
Це своєрідна соціальна мережа, яка працює без застосунків і чатів.
Її основою залишаються особисті зв’язки.
І саме вони поки що допомагають Пересопниці не перетворитися на повністю безлюдне село.
Деякі мешканці змушені шукати роботу далеко від дому
Проблема зайнятості залишається однією з головних.
У селі немає достатньої кількості робочих місць, які могли б забезпечити молодим людям стабільний дохід.
Через це частина мешканців змушена шукати заробіток далеко від Пересопниці.
Деякі працюють у Рівному, якщо мають власний транспорт.
Інші виїжджають значно далі.
Одна з місцевих мешканок розповідає, що їздить працювати за кордон, щоб утримувати свою сім’ю.
Це ще один парадокс українського села.
Людина може хотіти залишатися вдома, але економічні обставини змушують її їхати.
У результаті робота, яка мала б підтримувати сім’ю, водночас ще більше віддаляє людей від рідного населеного пункту.
Але Пересопниця має те, чого немає у більшості сіл
Попри демографічні проблеми, Пересопниця має величезну історичну перевагу.
Її ім’я нерозривно пов’язане з однією з найцінніших українських рукописних пам’яток.
29 серпня 1561 року тут завершили написання Пересопницького Євангелія.
Ця дата стала одним із ключових моментів в історії української культури.
Рукопис створювали на пергаменті, а його текст був перекладений на староукраїнську літературну мову.
Для свого часу це було надзвичайно важливе явище.
Пересопницьке Євангеліє стало не просто релігійною книгою.
Згодом воно перетворилося на символ української культурної та державної традиції.
Сьогодні його знають насамперед через одну особливу церемонію.
Саме на ньому складають присягу президенти України.
Таким чином, невелике село на Рівненщині фактично стало частиною найвищого державного ритуалу країни.
У Пересопниці створили культурно-археологічний центр
Щоб зберігати та популяризувати історичну спадщину села, тут працює культурно-археологічний центр «Пересопниця».
Його відкрили 29 серпня 2011 року — до 450-річчя завершення роботи над Пересопницьким Євангелієм.
Центр став одним із головних місць, де можна дізнатися про історію рукопису та самої Пересопниці.
Відвідувачам демонструють факсимільні копії унікальної пам’ятки.
Це особливо важливо, адже оригінал Євангелія сьогодні зберігається у Києві.
Ще одне факсимільне видання музей отримав 25 квітня 2026 року.
Таким чином, історична спадщина продовжує поповнювати культурний простір села навіть тоді, коли його населення скорочується.
Дев’ять кілограмів історії
Саме Пересопницьке Євангеліє вражає не лише своїм значенням, а й фізичними масштабами.
Рукопис написаний на пергаменті та важить понад 9 кілограмів.
Це величезна за сучасними уявленнями книга, створена в епоху, коли кожна сторінка вимагала величезної кількості ручної праці.
Сьогодні відвідувачі Пересопниці можуть побачити максимально точні факсимільні відтворення рукопису.
Це дозволяє доторкнутися до історії без необхідності переміщувати оригінал із місця його сучасного зберігання.
І тут виникає особливо символічний контраст.
Село, яке подарувало Україні одну з найвідоміших рукописних пам’яток, саме поступово втрачає людей.
Чи може історія врятувати село?
Пересопниця має те, про що багато інших українських сіл можуть лише мріяти: унікальну історичну спадщину, впізнавану назву та безпосередній зв’язок із державними символами України.
Але самої історії недостатньо.
Щоб село жило, потрібні люди.
Потрібні дороги, транспорт, робочі місця, медицина, освіта, можливості для дітей і перспективи для молодих сімей.
Туризм може стати одним із інструментів розвитку, але лише за умови, що туристична інфраструктура буде пов’язана з реальним життям громади.
Люди мають не просто приїжджати подивитися на музей.
Вони повинні мати причину залишитися хоча б на кілька годин або днів, скористатися місцевими послугами, придбати продукцію, відвідати заклад харчування, зупинитися на ночівлю.
Тоді історична спадщина почне працювати не лише як символ, а й як економічний ресурс.
Маленьке село з великою історією
Історія Пересопниці сьогодні виглядає майже парадоксально.
У шкільних підручниках та під час державних церемоній її ім’я звучить урочисто.
Мільйони українців знають, що саме тут завершили написання Євангелія, на якому президенти складають присягу.
Але за межами урочистих згадок існує зовсім інша реальність.
Близько сотні людей, порожні будинки, слабке транспортне сполучення, відсутність медичного пункту та дедалі менше дітей.
Це історія не лише Пересопниці.
Вона відображає масштабні процеси, які відбуваються в українській сільській місцевості: старіння населення, виїзд молоді, пошук роботи далеко від дому та поступове зникнення звичних соціальних інституцій.
Але Пересопниця водночас демонструє, що навіть невелике село може мати величезне значення для всієї країни.
Його майбутнє залежатиме не лише від кількості мешканців.
Воно залежатиме від того, чи зможе Україна перетворити унікальну історичну спадщину на живий простір — місце, де не просто зберігають пам’ять про минуле, а створюють умови для життя в майбутньому.
Бо найстрашніше для такого села — не те, що в ньому стало тихіше.
Найстрашніше — коли одного дня вже не залишиться кому розповісти, чому ця земля колись стала місцем створення книги, на якій українські президенти присягають своєму народові.
