Україна наближається до моменту, коли звичні підходи до боротьби з ударними безпілотниками можуть виявитися недостатніми. Росія поступово нарощує використання реактивних «Шахедів», які здатні рухатися значно швидше за традиційні версії таких дронів. Це змінює не лише швидкість самої атаки, а й усю логіку роботи протиповітряної оборони.
Якщо раніше захисники мали більше часу для виявлення цілі, її супроводу та прийняття рішення щодо застосування засобу ураження, то з появою швидкісних безпілотників часовий запас суттєво скорочується.
Саме тому зараз питання полягає вже не тільки в тому, скільки дронів Україна може збити. Не менш важливо, наскільки швидко система ППО здатна виявити, класифікувати, супроводити та знищити ціль.
Директор з розвитку одного з українських оборонних підприємств, офіцер Повітряних сил у резерві Анатолій Храпчинський вважає, що Україна могла готуватися до появи такої загрози раніше. За його словами, тенденція до здешевлення та масштабування повітряних засобів ураження з реактивною тягою була прогнозованою.
Тепер же часу на створення відповіді залишається значно менше.
Росія змінює підхід до ударних дронів
Традиційний «Шахед» уже давно став одним із найбільш масових інструментів повітряних атак. Його ключова перевага полягає не в надзвичайній технологічності, а у відносно невисокій вартості, можливості масштабного виробництва та здатності запускати значну кількість таких апаратів.
Розрахунок простий: змусити противника витрачати дорожчі засоби перехоплення на дешеві повітряні цілі.
Поява реактивних модифікацій додає до цієї схеми новий фактор — швидкість.
За словами Храпчинського, Росія тривалий час розглядала можливість створення дешевих засобів ураження на реактивній тязі, які можна запускати з наземних платформ або інших безпілотних систем, не використовуючи для цього дорогу стратегічну чи тактичну авіацію.
Це дозволяє потенційно масштабувати застосування таких апаратів.
Тобто йдеться не просто про створення «швидшого дрона». Змінюється сама концепція повітряної атаки: дешевий носій отримує більшу швидкість і, відповідно, скорочує час, який залишається обороні.
Чому швидкість створює нову проблему
Різниця між звичайним і реактивним безпілотником полягає не лише в цифрі на спідометрі.
Для системи протиповітряної оборони кожна додаткова хвилина або навіть десятки секунд можуть бути критично важливими.
Ціль необхідно виявити, передати інформацію між елементами системи, визначити її траєкторію, обрати відповідний засіб перехоплення та здійснити ураження.
Коли об'єкт рухається повільніше, система має більше часу на виконання кожного з цих етапів.
Коли швидкість зростає, вся процедура стискається.
Храпчинський зазначає, що звичайний дрон із двигуном внутрішнього згоряння може рухатися приблизно зі швидкістю 180 км/год, тоді як реактивний апарат потенційно здатен летіти щонайменше удвічі швидше.
У такій ситуації робота людини в ручному режимі стає значно складнішою.
Саме тому експерт говорить про необхідність автоматизації процесу перехоплення.
Автоматизація стає ключовою вимогою
Сучасна протиповітряна оборона дедалі більше залежить не лише від самого засобу ураження, а й від швидкості обробки інформації.
Людина фізично має обмежені можливості щодо швидкості реакції. Якщо ціль рухається швидко, часу на ручне наведення стає недостатньо.
Тому перспективним напрямом можуть стати системи, здатні самостійно отримувати дані про ціль, супроводжувати її та здійснювати наведення перехоплювача.
Храпчинський вважає, що Україна має розвивати саме такий підхід.
Йдеться, зокрема, про дешеві ракети та реактивні безпілотники-перехоплювачі, які могли б працювати проти швидкісних повітряних цілей.
Логіка тут також економічна.
Якщо противник використовує відносно недорогі дрони у великій кількості, відповідати на кожен із них дорогими ракетами складно з точки зору ресурсів.
Чим дешевшим буде ефективний перехоплювач, тим стійкішою стане вся система оборони.
Радари відіграють не менш важливу роль
Однак навіть найкращий перехоплювач не зможе ефективно працювати, якщо не матиме якісної інформації про ціль.
Тому другим фундаментальним елементом системи має стати розгалужене радіолокаційне поле.
Радар повинен своєчасно виявляти швидкісну ціль, супроводжувати її протягом польоту та передавати необхідні дані системам перехоплення.
Саме тут виникає принципова різниця між традиційним підходом та новою моделлю оборони.
Необхідно створювати не окрему «чарівну зброю», яка самостійно вирішить проблему, а цілу систему, де виявлення, передача даних, супровід та перехоплення працюватимуть як єдиний механізм.
Часу на рішення залишилося мало
За оцінкою Храпчинського, Україна повинна запропонувати практичне рішення щодо протидії реактивним дронам уже до кінця вересня.
Це дуже короткий термін для розробки та масштабування нової системи.
Водночас експерт звертає увагу на те, що можливості Росії у використанні таких апаратів поки не є безмежними.
Але проблема полягає в іншому: противник накопичував відповідні технологічні можливості протягом тривалого часу.
Тепер він просто починає використовувати накопичені ресурси.
Саме тому відкладати реакцію до моменту, коли реактивні дрони стануть масовим явищем, небезпечно.
Система ППО повинна адаптуватися до зміни загрози раніше, ніж ця загроза досягне максимального масштабу.
Реактивний дрон небезпечніший навіть за того самого заряду
Вища швидкість створює ще одну проблему.
Навіть якщо корисне навантаження дрона залишається приблизно на рівні звичайної версії, збільшення швидкості означає більшу кінетичну енергію під час зіткнення.
Храпчинський звертає увагу, що швидкісний апарат, влучаючи у будівлю, може створювати значно сильніший механічний ефект.
Тобто потенційна небезпека не обмежується самим вибуховим зарядом.
Це принципово важливий момент, адже оцінювати загрозу лише за масою бойової частини недостатньо.
Швидкість, конструкція апарата, напрямок удару та кінетична енергія також впливають на масштаб можливих руйнувань.
Росія вже змінює тактику застосування
Ще одна проблема — хвилі повітряних атак.
За словами експерта, Росія може чергувати запуски таким чином, щоб враховувати час, необхідний Україні для відновлення готовності окремих засобів оборони.
Це стосується, зокрема, ракет класу «повітря — повітря» та авіаційних компонентів.
Таким чином, протистояння перетворюється на своєрідну гру на виснаження.
Одна сторона намагається запустити якомога дешевший засіб у великій кількості, а інша змушена витрачати дорожчі ресурси для його знищення.
Якщо така модель триває довго, перевагу може отримувати той, хто має більші виробничі можливості та здатен швидше відновлювати запаси.
Саме тому дешеві перехоплювачі стають не просто бажаною опцією, а стратегічною необхідністю.
Чотири українські перехоплювачі вже пройшли випробування
На цьому тлі важливо, що Україна вже працює над власними засобами перехоплення.
Міністр оборони Євгеній Хмара повідомляв, що Україна має чотири перехоплювачі, які потенційно здатні протидіяти російським реактивним дронам.
За його словами, ці системи вже пройшли польові випробування.
Однак наявність окремих зразків ще не означає створення повноцінної системи захисту.
Потрібні масове виробництво, достатня кількість апаратів, інтеграція з розвідкою та радарами, надійне управління і, головне, можливість використовувати їх у великій кількості.
У війні технологічна перевага часто визначається не одиничним зразком зброї, а здатністю швидко виробляти та застосовувати сотні й тисячі необхідних систем.
Чому ручне керування більше не підходить
Окрема проблема — радіоелектронна боротьба.
За словами Храпчинського, Росія використовує засоби РЕБ, які можуть ускладнювати роботу через канали відеозв'язку.
Це створює додаткові проблеми для систем, де рішення значною мірою залежить від оператора.
Якщо людина повинна вручну керувати перехоплювачем у ситуації, коли ціль рухається з великою швидкістю, а канал зв'язку може зазнавати перешкод, надійність такого підходу знижується.
Тому одним із напрямів називають використання автономних систем наведення.
Серед можливих варіантів експерт згадує радіолокаційні або теплові головки наведення, які дозволяють перехоплювачу самостійно знаходити та супроводжувати ціль.
Це змінює саму роль оператора: замість постійного ручного управління він більше контролює систему, яка значну частину швидких дій виконує автоматично.
Україні потрібна не просто нова зброя, а нова модель розробки
Храпчинський також наголошує на проблемі фінансування.
На його думку, держава повинна активніше фінансувати саме розробку нових технологій, а не лише закупівлю вже готових виробів.
Це принципова різниця.
Якщо держава купує готову продукцію, вона фактично пристосовується до технологій, які вже існують.
Якщо ж фінансуються розробки, можна створювати системи, спочатку адаптовані під конкретні потреби української оборони.
Для швидкозмінної війни це особливо важливо.
Загрози змінюються швидше, ніж традиційні оборонні закупівлі. Те, що було ефективним рік тому, сьогодні може працювати значно гірше.
Тому Україні необхідний постійний цикл: виявлення нової загрози — швидка розробка — випробування — масштабування — вдосконалення.
Питання вже не лише у «Шахедах»
Реактивні «Шахеди» є лише одним із прикладів того, як змінюється сучасна повітряна війна.
Дрони стають швидшими, дешевшими, масовішими та технологічнішими. Одночасно вдосконалюються засоби радіоелектронної боротьби та системи навігації.
Це означає, що Україна повинна готуватися не до конкретної моделі безпілотника, а до цілого класу швидкісних низьковартісних повітряних цілей.
Інакше після появи нового типу апарата доведеться щоразу починати пошук відповіді практично з нуля.
Набагато ефективнішою є система, яка може швидко адаптуватися до нових характеристик цілі.
Час працює проти України
Найбільша небезпека зараз полягає не лише в самій технології реактивних дронів.
Вона полягає в темпі, з яким змінюється загроза.
Якщо противник уже накопичував відповідні можливості, а Україна лише зараз вимушена терміново масштабувати протидію, кожен втрачений місяць стає важливим.
Саме тому вимога запропонувати рішення до кінця вересня має не формальний, а стратегічний характер.
Йдеться про необхідність перейти від реагування до випередження.
Україні потрібна багаторівнева система, у якій швидкісну ціль можна виявити на достатній відстані, автоматично супроводити, передати інформацію засобу перехоплення та знищити без критичної залежності від ручного керування.
Одночасно потрібно зробити такі перехоплювачі достатньо дешевими, щоб їх можна було використовувати проти масованих атак без постійного виснаження дорогих запасів ракет.
Це складне технологічне завдання, але саме від його вирішення значною мірою залежить здатність української ППО адаптуватися до наступного етапу повітряної війни.
Реактивні «Шахеди» показують просту тенденцію: противник намагається отримати максимум ефекту від відносно дешевих систем, збільшуючи їхню швидкість і кількість.
Відповідь на це не може полягати лише у використанні ще дорожчих засобів.
Україні необхідна нова архітектура оборони — швидка, автоматизована, технологічна та масштабована.
І часу на її створення справді залишається небагато.
