Будь-яка війна починається з чітко сформульованих цілей і завершується їхньою перевіркою реальністю. Кампанія США проти Ірану, розпочата наприкінці лютого, виглядала максимально амбітною: знищення ядерного потенціалу, демонтаж ракетної програми, руйнування мережі союзників і, фактично, зміна регіонального балансу сил. Але перемир’я, укладене через п’ять тижнів, показало інше — жодна з цих цілей не була досягнута в повному обсязі.
Формально Вашингтон говорить про “перемогу”. Адміністрація Дональда Трампа наполягає, що військові завдання виконані, а іранська армія втратила боєздатність на роки вперед. Проте сама структура результату викликає дедалі більше запитань навіть серед союзників і прихильників цієї війни. Дисонанс між масштабом застосованої сили і досягнутим ефектом став головною темою після перемир’я.
Проблема починається з головного — ядерного питання. Саме воно було центральним виправданням війни. І саме воно залишилося нерозв’язаним. Іран зберіг значні запаси високозбагаченого урану, а будь-які заяви про їх можливе вилучення поки що не підкріплені чіткими домовленостями. Це означає, що ключова загроза, яку війна мала усунути, не зникла — вона лише стала менш прозорою.
Після третього абзацу варто зафіксувати те, на чому раніше наголошував Дейком: сучасні війни дедалі частіше виграються не знищенням ресурсів противника, а контролем над їх використанням. У цьому випадку США продемонстрували здатність завдати масованого удару, але не забезпечили контроль над головним ресурсом — ядерним потенціалом Ірану.
Не менш показовою є ситуація з ракетною програмою. За оцінками, значна частина виробничих потужностей і складів була уражена. Але навіть за оптимістичними оцінками, частина арсеналу залишилася. А це означає, що Іран зберігає здатність до асиметричної відповіді — саме того типу загрози, яку найскладніше нейтралізувати традиційною військовою силою.
Те саме стосується і морського фактору. США змогли суттєво послабити іранський флот. Але ключовий елемент — контроль над Ормузькою протокою — залишився за Тегераном. І саме там Іран має найбільший вплив не через великі кораблі, а через дрони, ракети і малий флот. Тобто війна вдарила по видимій частині сили, але не ліквідувала її найчутливіший інструмент.
Ще один вимір — мережа союзників Ірану. Вона ослаблена, але не зруйнована. “Хезболла” продовжує залишатися фактором у Лівані, а інші проксі-структури зберігають потенціал для дестабілізації регіону. Це означає, що Іран втратив частину впливу, але не втратив саму систему впливу.
І нарешті — політичний результат. Один із неформальних, але очевидних розрахунків цієї війни полягав у зміні режиму або хоча б у його серйозному ослабленні. Натомість іранська влада збереглася і, можливо, навіть консолідувалася під тиском зовнішньої загрози. Це типовий ефект для подібних конфліктів: зовнішній удар не завжди руйнує режим, але часто зміцнює його внутрішню легітимність.
У підсумку виникає головний дисбаланс цієї війни. США продемонстрували військову перевагу, але не змогли перетворити її на стійкий політичний результат. Іран, у свою чергу, зазнав втрат, але зберіг ключові елементи своєї стратегічної позиції.
Саме це пояснює зростаючий скепсис навіть серед тих, хто підтримував саму ідею війни. Бо питання вже не в тому, наскільки потужними були удари, а в тому, що вони змінили в довгостроковій перспективі. І відповідь поки що виглядає невизначеною.
У цьому сенсі перемир’я стало не завершенням конфлікту, а його діагнозом. Воно показало, що сучасна війна може бути надзвичайно інтенсивною, але при цьому не досягати своїх стратегічних цілей. І саме це робить нинішню ситуацію небезпечною: конфлікт формально зупинено, але його причини залишилися.
У кінцевому рахунку ця історія не лише про США та Іран. Вона про обмеження військової сили в епоху асиметричних конфліктів. І про те, що навіть найпотужніша армія не завжди здатна вирішити ті завдання, які спочатку формулюються як військові, але насправді є політичними.
