Після відставки з посади головнокомандувача у лютому 2024 року та призначення послом України у Великій Британії Валерій Залужний став фігурою, яку в країні все частіше називають головним потенційним суперником Володимира Зеленського. Сам він політичних планів публічно не декларує, пояснюючи це ризиком розколу під час війни.
Водночас у розмові з Associated Press Залужний уперше відкрито визнав глибокий конфлікт із президентом, який, за його словами, тягнеться від перших місяців повномасштабного вторгнення. Він описує стосунки як напружені, із регулярними суперечками щодо стратегії оборони та розподілу ресурсів.
Кульмінацією, стверджує Залужний, став епізод восени 2022 року, коли до його київського офісу нібито прибули десятки співробітників СБУ, аби провести обшук. Генерал називає це спробою тиску та залякування, яка могла оголити внутрішнє суперництво в момент, коли єдність була критичною.
Незалежно підтвердити версію Залужного про «рейд» не вдалося. СБУ заперечує, що обшук у його кабінеті відбувався, хоча визнає: адреса фігурувала в провадженні, яке нібито не стосувалося Залужного. Офіс президента від коментарів утримався.
Сам Залужний описує ситуацію як майже кризову. За його словами, він телефонував керівнику ОП Андрію Єрмаку та попереджав, що готовий залучити військових, аби не допустити проникнення до командного центру. Ця риторика — «я знаю, як воювати» — звучить як демонстрація меж, які він тоді не був готовий поступитися.
За версією AP, у матеріалах судового клопотання, яке отримало агентство, йшлося про дозвіл на перевірку адреси в рамках справи про організовану злочинність, зокрема про нібито «стрипклуб», пов’язаний із кримінальною групою. Однак співробітники закладу заявили журналістам, що за цією адресою клуб не працював ще до вторгнення.
СБУ у своїй позиції намагається «зняти» політичний підтекст: мовляв, перевіряли кілька адрес, а одна з них виявилася «прихованим резервним командним пунктом» Залужного, і після розмови з тодішнім очільником СБУ Василем Малюком ситуацію начебто прояснили. Для Залужного ж це виглядає як малоймовірна помилка, яка надто зручно б’є в його легітимність.
Цей сюжет набуває особливої ваги зараз — на тлі затяжної війни, втрати темпу на фронті та зовнішнього тиску щодо перемовин. Навіть без прямих доказів «змови» сам факт публічного озвучення конфлікту працює як політичний маркер: суспільству показують, що «вежі» в українській владі не завжди діяли як моноліт.
Окремим вузлом у розповіді Залужного стає контрнаступ 2023 року, який не дав стратегічного перелому. Він каже, що разом із партнерами з НАТО планував концентрований удар «єдиним кулаком» для прориву в напрямку Запорізької області та виходу до Азовського моря, аби перерізати російський сухопутний коридор до Криму.
Валерій Залужний, посол України у Великій Британії, спілкується з Associated Press у Лондоні 2 лютого 2026 року — Франк Аугштейн
На його думку, задум провалився через нестачу ресурсів і політичну нерішучість: сили розпорошили по широкій ділянці фронту, через що «ударна міць» розчинилася. Цю версію частково підтвердили двоє західних оборонних чиновників на умовах анонімності, що додає історії ваги, але не знімає всіх питань.
Політичний підтекст очевидний: Залужний фактично натякає, що провал 2023-го був не лише військовим, а й управлінським рішенням, за яке відповідальність несе цивільне керівництво. Для табору Зеленського така логіка небезпечна, бо переводить дискусію з «об’єктивних труднощів війни» у площину персональної провини.
Звідси й популярне трактування відставки в 2024 році: перенесення Залужного до Лондона могло бути спробою віддалити його від внутрішньої політики та щоденного інформаційного потоку. У воюючій країні саме присутність «на місці» часто визначає, хто формує порядок денний і кому вірять у кризові моменти.
Це цифрами соціології: опитування, згадане в тексті, дає Залужному невелику перевагу над Зеленським у гіпотетичних майбутніх виборах. Паралельно описується падіння президентської підтримки через втому від війни та корупційні скандали, які, за словами активістів і депутатів, підточують довіру до влади.
У Лондоні образ Залужного подають як «генерала, що лишився генералом»: військові постери, нагороди, і навіть екрани з потоками з дронів над фронтом. Це важлива деталь для електоральної психології: він сприймається не як дипломат-кабінетник, а як людина війни, яка «продовжує дивитися в бік поля бою».
При цьому він обережний у формулюваннях про політику: каже, що до завершення війни або скасування воєнного стану не обговорюватиме президентські амбіції. Та сама поява такого інтерв’ю — з історіями про тиск і стратегічні розбіжності — виглядає як підготовка ґрунту: пояснення, чому між ним і чинною владою є дистанція.
Додатковий штрих — розповідь про те, що до Залужного зверталися політичні консультанти, зокрема згадується можливий контакт із Полом Манафортом через посередників (за словами джерела, близького до Залужного). Генерал заявляє, що відмовився. Навіть у такому вигляді це сигнал: навколо нього вже крутиться інфраструктура майбутньої кампанії.
Головний ризик цієї історії — поляризація. Частина суспільства може прочитати її як чесне свідчення про проблеми управління війною, інша — як небезпечне винесення конфліктів назовні в момент, коли країні потрібна дисципліна. Росія ж у будь-якому разі зацікавлена в тому, щоб українські еліти сварилися публічно.
У підсумку інтерв’ю Залужного працює одразу на кількох рівнях. Воно фіксує, що внутрішні протиріччя існували давно, підсвічує відповідальність за ключові рішення 2022–2023 років і водночас залишає йому простір для майбутнього: «я не йду в політику зараз, але я маю свою правду». Для країни це означає одне: тема наступності влади після війни вже фактично стартувала, навіть якщо офіційно її ніхто не оголошував.
Генерал Валерій Залужний, тодішній головнокомандувач Збройних сил України, зображений на графіті в Бахмуті у грудні 2022 року — Андрій Андрієнко
