Облога двох палестинських родин у селі Кусра перетворила локальний напад поселенців на кризу державної відповідальності. Ізраїльські військові кілька разів намагалися витіснити нападників, але ті поверталися. Армія залишалася поруч, не забезпечивши родинам стабільної безпеки.
На цьому тлі міністр оборони Ісраель Кац запропонував узагалі забрати в армії відповідальність за захист палестинців від насильства ізраїльських поселенців і передати її поліції. Формально це виглядає як адміністративна реформа. Політично — як спроба змінити саму природу контролю над окупованою територією.
Проблема в тому, що ізраїльська поліція підпорядковується міністру національної безпеки Ітамару Бен-Гвіру — одному з найвпливовіших представників поселенського руху в уряді. Він відкрито висловлює симпатії до будівельників незаконних форпостів і водночас применшує масштаб насильства проти палестинців.
Як раніше відзначав Дейком, Західний берег дедалі менше нагадує територію, якою Ізраїль тимчасово керує в умовах військової окупації, і дедалі більше — простір поступового інституційного поглинання. Зміна того, хто здійснює поліціювання, може стати ще одним кроком у цьому напрямку.
За міжнародним гуманітарним правом саме окупаційна влада несе відповідальність за захист цивільного населення. З 1967 року ключовим інструментом цього контролю залишалася ізраїльська армія, яка має і персонал, і командну структуру, здатні швидко діяти в десятках палестинських громад.
Передача функцій поліції створює практичну проблему. Поліцейські сили на Західному березі значно менші, а сама структура політичного керівництва ставить під сумнів готовність системи застосовувати силу до радикальних поселенців так само рішуче, як до палестинців.
Саме Кусра зробила цю суперечність видимою. Поселенці встановлювали намет біля будинку однієї з родин навіть після того, як військові оголосили район закритою зоною. Солдати прибирали споруду, але люди, які створювали загрозу, залишалися поруч.
У такій ситуації проблема вже не в нестачі сил. Ізраїльська армія здатна проводити складні операції на великій території, але виявилася нездатною гарантувати двом родинам безпечне проживання у власних будинках.
Це вказує на іншу слабкість — політичну невизначеність щодо того, чи має держава взагалі жорстко протистояти насильницькій частині поселенського руху.
Протягом багатьох років ізраїльські уряди описували напади поселенців як дії невеликої групи маргіналів. Така рамка дозволяла відокремлювати насильство від ширшої державної політики поселень і не ставити питання про системну відповідальність.
Але масштаби конфлікту змінилися. Палестинці гинуть унаслідок нападів, фіксуються побиття, підпали будинків, автомобілів і мечетей. Чим частіше такі епізоди повторюються без швидких арештів і покарань, тим слабше працює аргумент про «поодиноких радикалів».
У самій ізраїльській армії дедалі гучніше говорять про цю проблему. Сотні резервістів звернулися до військового керівництва із закликом рішуче боротися з націоналістичним насильством, яке частина ізраїльського суспільства вже називає «єврейським тероризмом».
Їхня претензія стосується не лише самих нападників. Військові опиняються між палестинськими цивільними та озброєними або агресивними ізраїльтянами, не маючи ясного політичного сигналу, наскільки далеко вони можуть зайти у стримуванні поселенців.
Це породжує найнебезпечніший тип управлінського вакууму: силовики мають достатньо засобів для втручання, але не впевнені, чи отримають політичну підтримку після того, як застосують їх проти громадян власної держави.
Колишні керівники поліції також говорять про проблему політичного впливу. За попередніх урядів поліція неодноразово діяла жорстко проти ізраїльських поселенців. Тепер постає питання, чи готові командири робити те саме за міністра, який публічно висловлює захоплення людьми, що створюють нові форпости.
Тому пропозиція Каца виявляється значно більшою за суперечку між двома відомствами. Якщо армія відходить від безпосередньої відповідальності, а цивільна поліція перебирає контроль, це може ще більше стирати межу між військовою окупацією та фактичною анексією.
Ізраїльські поселення на Західному березі вже мають розвинену цивільну інфраструктуру, дороги, місцеві органи влади й політичне представництво. Передача ще більшої частини функцій від військової адміністрації до цивільних ізраїльських структур посилює інтеграцію території без формального проголошення анексії.
Для палестинців це означає іншу проблему: вони дедалі більше залежать від інституцій держави, уряд якої включає політичні сили, що відкрито підтримують розширення поселень.
Саме тому суперечка про Кусру відбувається не у вакуумі. Вона розгортається напередодні ізраїльських виборів, де насильство поселенців стало одним із тестів для уряду Біньяміна Нетаньягу.
Опозиція використовує кризу як доказ втрати державою контролю. Колишній прем’єр Нафталі Беннет, який сам походить із поселенського політичного середовища, називає такі напади тероризмом і вимагає, щоб Ізраїль припиняв їх без зовнішнього тиску.
Гаді Айзенкот, колишній начальник Генерального штабу й один із головних претендентів на прем’єрську посаду, бачить у Кусрі прояв урядової слабкості. Його аргумент особливо небезпечний для коаліції: держава залишає армію саму розв’язувати політичну проблему, яку політичне керівництво не хоче визначати.
Бен-Гвір пропонує протилежну картину. Він визнає, що серед поселенців є люди, яких потрібно заарештовувати, але основну загрозу бачить у палестинському насильстві. Сам рух створення форпостів для нього залишається не проблемою, а ідеологічно позитивним явищем.
Саме ця різниця в оцінках і пояснює, чому силова система працює непослідовно. Для однієї частини держави радикальні поселенці — порушники закону. Для іншої — авангард територіального проєкту, який заслуговує на політичний захист.
Коли ці дві логіки стикаються всередині одного уряду, правоохоронна політика стає вибірковою. Військові отримують суперечливі сигнали, поліція залежить від політичного керівництва, а судові покарання часто не створюють достатнього стримувального ефекту.
У результаті втрачається не лише безпека палестинців. Підривається сама здатність ізраїльської держави демонструвати, що вона однаково контролює застосування сили щодо всіх цивільних на території, яку утримує.
Кусра стала показовою саме тому, що масштаб ситуації невеликий. Йдеться не про масову операцію і не про тисячі озброєних людей. Дві родини та група поселенців виявилися достатніми, щоб оголити суперечність між армією, поліцією й політичним керівництвом.
Ізраїль може володіти однією з найпотужніших армій регіону, але військова перевага не розв’язує проблему, якщо держава не визначила, проти кого саме дозволено застосовувати її силу.
Саме тому питання про насильство поселенців дедалі менше стосується окремих нападів. Воно перетворюється на питання про характер ізраїльського контролю над Західним берегом.
Якщо влада відмовляється захищати палестинців від ізраїльських цивільних, які застосовують насильство, то суперечка вже не про ефективність поліції чи армії.
Вона про те, чи залишається держава арбітром між двома групами населення — чи дедалі відкритіше стає на бік однієї з них.
