Після початку прямих переговорів між Росією та Україною в Туреччині український президент Володимир Зеленський опинився в скрутному становищі: з одного боку — геополітичний спектакль, відвертав увагу від жорстоких реалій на фронті, з іншого — обмежені дипломатичні й військові ресурси, необхідність зберегти підтримку США та об’єднати європейських партнерів. Дипломатичні представники України робили головну ставку на те, щоб переконати адміністрацію Дональда Трампа в непередбачуваності Володимира Путіна та серйозності намірів Києва щодо миру. Проте тиск із боку Кремля залишався без змін: ультимативні вимоги Росії, які передбачали територіальні поступки та нейтралітет України, були неприйнятні для Києва та його західних союзників.
У Стамбулі переговори тривали менше двох годин і завершилися лише домовленістю про обмін 1 000 полонених із кожного боку. Попри заяви про конструктивність, зустріч відразу перетворилася на технічне обговорення узгодження процесу, а не змісту мирної угоди. Держсекретар США Марко Рубіо, який раніше проводив телефонні переговори з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим, наголошував на важливості «всеосяжного плану миру» за ініціативою Вашингтона, але без чітких зобов’язань Кремля слова Рубіо залишилися декларацією намірів.
Трамп, який від самого початку заявляв про єдину можливість врегулювання — персональні переговори з Путіним — відмовився від участі у Стамбулі, але пообіцяв особистий дзвінок російському лідеру. Українська делегація мала надію, що відсутність високого рівня представництва з російської сторони та ігнор ультиматумів Кремля спонукатиме США до нових потужних санкцій, які б ослабили економічну та військову машину РФ. Однак конкретних кроків із боку Конгресу чи адміністрації Трампа так і не пролунало.
Аналітики відзначають, що у війні на виснаження Україна поступово опиняється в гіршій ситуації. Запаси боєприпасів і кадровий ресурс обмежені, тоді як російські підрозділи нарощують наступальні зусилля на Донеччині, Запоріжжі та Херсонщині, а також готуються до літньої кампанії. Єдина реальна надія Києва — це збереження масштабної військової та фінансової допомоги від США та ЄС, а також введення нових санкцій, здатних сильно вдарити по енергетичному сектору Росії.
Надії України пов’язані з пакетом законодавчих ініціатив у Конгресі США, зокрема з проектом сенатора Ліндсі Грема про імпортні мита на російську енергоносіїв у розмірі 500 %. Попри те, що законопроект має вагомих прихильників, його ухвалення гальмується політичними дискусіями у палаті представників. Українська сторона відкрито підтримує такі санкції й закликає Захід не допустити зниження рівня тиску на Кремль.
На внутрішньоукраїнській арені гарантії безпеки в центрі уваги: Зеленський наполягав, що будь-які переговори можливі лише за умови «повного й беззастережного припинення вогню» та повернення всіх окупованих територій до кордонів станом на 24 лютого 2022 року. Адаптація до цієї жорсткої позиції вимагала від Києва гнучкості щодо американських ініціатив, щоб не втратити підтримку Трампа. Після Стамбула українські дипломати активно лобіювали нові санкції в Брюсселі та Вашингтоні, проте реальних рішень не було оголошено.
Солідарність європейських партнерів залишається ключовим ресурсом для України, але вона під загрозою, якщо пріоритети Брюсселя зміняться. Лідери ЄС відзначали важливість збереження єдності у санкційній політиці, але сценарій «втоми від України» — реальна небезпека, адже економічні наслідки війни дедалі більше тиснуть на бюджети країн-членів. Саме тому український уряд мусить постійно демонструвати готовність до миру й водночас активно працювати над підвищенням обороноздатності.
На лінії фронту бійці й цивільні змушені жити в умовах постійного обстрілу, а «політичний цирк» в Істанбулі сприймають як відволікання від головного — адекватної підтримки української армії. Інформаційні повідомлення про можливі переговори важливі для морального духу, але не замінять ефективного ППО, нових боєприпасів і сучасної техніки. Саме ці фактори нині вирішують, чи зможе Україна втримати свої рубежі та витримати наступний етап конфлікту.
Отже, стратегічний вибір Києва зводиться до двох головних завдань: по-перше, забезпечити безперервний потік військової та фінансової підтримки з боку Сполучених Штатів і Європи; по-друге, максимально використовувати дипломатичні важелі для посилення санкцій і міжнародного тиску на Росію. Без цих двох компонентів будь-які переговори, хай навіть із участю топ-лідерів, ризикують залишитися лише елементом політичного театру. Пріоритет номер один — життя українців і перемога на полі бою, після якої можна буде говорити про справжнє й стійке припинення вогню.
