1 травня 2025 року Україна та Сполучені Штати офіційно підписали стратегічну угоду про співпрацю у сфері розробки українських надр. Вона передбачає створення інвестиційного фонду, спрямованого на розвиток галузі видобутку критично важливих копалин. Однак попри політичну гучність цієї події, аналітики попереджають: реальний прибуток за такою угодою – перспектива не одного десятиліття.
Уряди обох країн підкреслюють важливість проєкту для зміцнення економічної стійкості України, особливо в умовах війни. Американські експерти й чиновники заявляють, що участь США має не тільки економічне, а й геополітичне значення. Проте економічна вигода від таких ініціатив не виникає миттєво – видобувна промисловість передбачає тривалі дослідження, підготовку, будівництво інфраструктури та значні початкові інвестиції.
Українська сторона вбачає в угоді шанс на перезавантаження гірничо-видобувного сектору, однак для цього потрібно не лише ухвалити нові законодавчі рамки, а й створити сприятливі умови для інвесторів. В умовах триваючої війни реалізація таких масштабних проєктів суттєво ускладнюється.
Одним із ключових стримуючих факторів є зруйнована інфраструктура. Повномасштабна війна триває вже третій рік, і її наслідки для енергетичної, транспортної та логістичної системи України надзвичайно серйозні. Видобуток корисних копалин неможливий без надійного доступу до електроенергії, водопостачання, доріг і портів. А відновлення цих складових потребує не лише часу, а й колосальних фінансових вкладень.
Окрім цього, більшість українських родовищ наразі не мають сучасної геологічної документації. Без точних досліджень неможливо визначити обсяги корисних копалин, рентабельність їх видобутку чи екологічний вплив. Іноземні компанії не готові інвестувати сотні мільйонів доларів у розвідку, не маючи жодних гарантій.
Ще однією серйозною перешкодою є близькість частини потенційно багатих родовищ до зон бойових дій або тимчасово непідконтрольних територій. Це викликає не лише питання безпеки, а й юридичної доцільності інвестицій. Відсутність гарантій щодо збереження активів стримує навіть найбільш зацікавлені компанії.
Поширене переконання про те, що підписання угоди одразу відкриває шлюзи для експорту корисних копалин з України, експерти називають ілюзорним. Процеси, пов’язані з видобутком, вимагають десятиліть. У країнах з усталеною гірничодобувною традицією, таких як Канада чи Австралія, повний цикл від ліцензії до першого прибутку може тривати 10–20 років.
Для України, що переживає війну, цей термін може бути ще довшим. Брак стабільності, низький рівень інституційної довіри та правова невизначеність є значними факторами ризику для інвесторів. Коли на кону мільйони доларів, більшість компаній обирають безпечніші юрисдикції, навіть якщо там менші запаси копалин.
Аналітики також наголошують на тому, що новий фонд, створений у межах угоди, акумулюватиме ресурси лише за умов укладання нових ліцензій за оновленими правилами. А це означає, що історичні ліцензії, видані раніше, не принесуть прибутку для фонду. Така ситуація зменшує можливість швидкого зростання доходів від надрокористування.
Темпи видачі ліцензій на надрокористування в Україні залишаються млявими. За вісім років – з 2012 по 2020 – держава видала всього кілька десятків дозволів: 20 на нафту й газ, поодинокі – на графіт, золото, марганець і мідь. У порівнянні з масштабами надр, якими володіє Україна, ці цифри виглядають надзвичайно скромними.
Причини такого становища багатогранні: бюрократія, корупція, відсутність прозорих механізмів. Новий законопроєкт, поданий урядом у Верховну Раду разом із угодою, має на меті змінити підходи до видачі ліцензій і підвищити їхню привабливість. Але зміни законодавства не матимуть миттєвого ефекту – потрібні роки, щоб реформована система запрацювала на повну силу.
Не менш важливим залишається питання підготовки кадрів і фахівців. Без інженерів, геологів і технологів, підготовлених до роботи в умовах сучасного ринку, проєкти залишаться лише на папері. Тому інвестиції у людський капітал мають стати частиною довгострокової стратегії.
Попри всі труднощі, у фаховому середовищі переважає обережний оптимізм. Україна має значні запаси титану, літію, графіту, марганцю, а також нафти й газу. В умовах глобального попиту на критично важливі копалини саме такі ресурси можуть стати підґрунтям для майбутнього економічного зростання країни.
Американське партнерство – це шанс не лише на фінансову підтримку, а й на передачу технологій, практик і стандартів прозорості. Успішна реалізація цього потенціалу вимагатиме тривалих зусиль: від модернізації інфраструктури до стабілізації внутрішньої політичної ситуації.
Проте головне – не втратити шанс. Якщо країна зможе подолати виклики, пов’язані з війною, реформами та довірою до інституцій, підписана угода з США може стати точкою відліку для глибокої трансформації гірничо-видобувної галузі.
Підписання угоди про надра між Україною та США – важливий стратегічний крок, який демонструє довіру до потенціалу української економіки. Але цей крок – лише початок довгого і складного шляху. В умовах війни, економічної нестабільності та інституційних проблем очікувати швидких результатів було б надто оптимістично. Проте при належній реалізації та комплексному підході ця угода може стати наріжним каменем нової епохи розвитку українських надр.
