Чотири країни Європейського Союзу намагаються повернути до порядку денного одну з найскладніших фінансових дискусій війни — як використати заморожені російські активи для підтримки України. Польща, Нідерланди, Іспанія та Швеція закликають не залишати близько €210 млрд російських резервів недоторканними до невизначеного післявоєнного майбутнього.
У спільному листі міністри закордонних справ чотирьох держав запропонували обговорити це питання вже 1–2 вересня на зустрічі глав МЗС ЄС в Ірландії. Документ адресований верховній представниці ЄС із закордонних справ Каї Каллас та міністерці закордонних справ Ірландії Гелен Макенті, чия країна головує в Раді ЄС.
Аргумент прихильників нового раунду переговорів простий: погодженої наприкінці 2025 року позики Україні на €90 млрд для 2026–2027 років може виявитися недостатньо. За попередніми розрахунками, які наводила Рада ЄС із посиланням на МВФ, потреби України за цей період оцінювалися приблизно у €135,7 млрд.
Центральним предметом суперечки є не приватна власність російських бізнесменів, а резерви Центрального банку Росії, заблоковані після повномасштабного вторгнення 2022 року. В ЄС іммобілізовано близько €210 млрд таких активів, причому приблизно €185 млрд зосереджено у бельгійському депозитарії Euroclear.
За аналізом «Дейком» відкритих і перевірених матеріалів, нова ініціатива важлива не лише через суму. Вона повертає фундаментальне питання про те, хто зрештою має нести фінансовий тягар затяжної війни: європейські платники податків, сама Україна через нові борги чи Росія через активи, заблоковані в Європі.
ЄС уже використовує економічний ефект від заморожених російських активів, але поки не витрачає їхню основну суму. З 2024 року надзвичайні доходи, які виникають під час управління цими резервами, спрямовуються на підтримку України та обслуговування кредитів, узгоджених країнами «Групи семи».
За чинною схемою 95% таких надзвичайних доходів надходять до механізму, який допомагає Україні погашати кредити ЄС і G7 приблизно на €45 млрд, а ще 5% спрямовуються через Європейський фонд миру. Єврокомісія зазначає, що внесок самого ЄС у кредитну схему G7 становив €18,1 млрд.
Але використання прибутку принципово відрізняється від використання самого капіталу. Саме тут проходить юридична межа, яку Брюссель роками намагається не перетнути необережно. Російські резерви залишаються заблокованими, однак право власності на них формально не було просто передано Україні або державам ЄС.
Європейська комісія ще наприкінці 2025 року запропонувала складнішу конструкцію так званої репараційної позики. Її задум полягав у тому, щоб залучити накопичені в європейських фінансових установах грошові залишки, пов’язані з російськими резервами, та профінансувати ними довгострокову позику Україні.
Україна за такою моделлю мала б повертати кошти лише після отримання репарацій від Росії. Комісія наполягала, що самі права російського Центробанку формально не зникають: механізм мав залишатися оборотним, а після виплати Москвою компенсацій фінансові установи теоретично могли б відновити свої зобов’язання перед Росією.
Політично ця конструкція виглядала привабливо. Вона дозволяла забезпечити Київ великою сумою без негайного вилучення десятків мільярдів євро з бюджетів держав-членів. Одна з версій плану, яку обговорювали наприкінці 2025 року, передбачала можливість мобілізувати для України до €165 млрд.
Головною перешкодою стала Бельгія. Причина її особливої ролі суто практична: переважна частина російських резервів у Євросоюзі знаходиться саме в Euroclear у Брюсселі. Тому будь-яка юридична атака Росії, вимога компенсації або проблема з поверненням коштів потенційно насамперед зачепила б бельгійську юрисдикцію.
Уряд Бельгії вимагав фактично загальноєвропейського розподілу ризиків і гарантій, що країна та Euroclear не залишаться сам на сам із можливими російськими позовами. Прем’єр Барт де Вевер у грудні навіть не виключав правового оскарження рішення, якщо ЄС спробує обійти бельгійські заперечення.
Обережність демонстрував і сам Euroclear. Депозитарій попереджав про юридичні, фінансові та репутаційні ризики запропонованої конструкції. Для Бельгії проблема виходить за межі політики щодо України: йдеться також про довіру глобальних інвесторів до європейської фінансової інфраструктури та правил зберігання державних резервів.
Саме тому в грудні ЄС обрав менш конфліктний варіант. Замість негайного запуску репараційної схеми лідери погодили позику Україні на €90 млрд, яку Євросоюз залучає самостійно на ринках капіталу під гарантії свого бюджету. Роботу над юридичними аспектами використання російських резервів при цьому формально не припинили.
У квітні 2026 року Рада ЄС завершила законодавче оформлення цієї позики. Орієнтовно €30 млрд мають підтримувати бюджет та економіку України, а близько €60 млрд призначені для оборонних потреб і розвитку промислових можливостей. Станом на серпень ЄС повідомляв про вже виплачені €11,6 млрд.
Проте €90 млрд вирішують проблему лише на обмежений період. Війна триває, українська оборона потребує масштабного фінансування, а Європейський Союз одночасно веде складні переговори щодо власного бюджету на 2028–2034 роки. Це і створює політичне вікно для нового наступу прихильників використання російських коштів.
Для Польщі логіка особливо чітка. Міністр закордонних справ Радослав Сікорський наголошує: якщо Росія все одно не повинна отримати свої резерви назад до виплати репарацій, доцільніше використати їх для того, щоб Україна могла зупиняти російську агресію зараз, а не чекати завершення війни для фінансування відбудови.
Такий аргумент водночас змінює саму концепцію репарацій. Традиційно вони асоціюються з відшкодуванням руйнувань після завершення війни. Прихильники нинішнього підходу фактично пропонують перенести частину цього фінансового ефекту в сьогодення — використати майбутні російські зобов’язання для підтримання української держави та оборони.
Для противників або скептиків проблема полягає не в бажанні захистити російські гроші. Їх турбує прецедент використання суверенних резервів, можливі позови, російські контрзаходи та наслідки для європейських фінансових інституцій. Саме тому дискусія роками рухається значно повільніше, ніж політичні заклики «змусити Росію заплатити».
ЄС уже частково змінив правову конструкцію заморожування. У грудні 2025 року він запровадив додаткові заходи, щоб російські активи залишалися іммобілізованими на стійкішій основі. Політична позиція Союзу полягає в тому, що вони не мають повертатися Москві, доки Росія не припинить агресію і не компенсує завдану Україні шкоду.
Саме ця формула дає прихильникам нового плану найсильніший аргумент: гроші вже не можуть вільно повернутися до Росії, а їхнє блокування може тривати багато років. Тому питання поступово зміщується від «чи можна їх заморозити» до набагато складнішого — «наскільки далеко Європа готова піти, використовуючи їх до остаточного врегулювання».
Втім, нова ініціатива чотирьох держав ще дуже далека від рішення. За даними Reuters, бельгійська позиція принципово не змінилася, а отже головна перешкода, через яку попередня схема не була запущена, залишається. Автори листа тому й пропонують доручити експертам Єврокомісії пошук нових технічних варіантів.
Переговори 1–2 вересня можуть показати, чи з’явилася в ЄС готовність перетворити політичний принцип «Росія має заплатити» на значно радикальніший фінансовий механізм. Якщо компромісу з Бельгією не буде, Союз і надалі фінансуватиме Україну переважно через власні запозичення, бюджети та доходи від російських резервів.
Якщо ж компроміс знайдуть, заморожені російські активи можуть перейти з категорії післявоєнного важеля до одного з ключових джерел фінансування України ще під час війни. І тоді головне питання для Європи звучатиме вже не про те, кому належать €210 млрд на папері, а про те, хто має платити за продовження російської агресії сьогодні.
