У російській владній системі прозвучало рідкісне публічне попередження про межі воєнної економіки. Спецпредставник Володимира Путіна Борис Титов заявив, що повне підпорядкування господарства потребам військово-промислового комплексу може перевести країну в небезпечний «режим берсерка».
Титов не виступає противником війни і не закликає скорочувати оборонне виробництво. Його аргумент інший: військова та цивільна частини економіки можуть співіснувати, однак між ними необхідний баланс. Система, що працює майже виключно заради фронту, за його оцінкою, життєздатна лише обмежений час.
Заява важлива через статус її автора. Титов — підприємець, колишній керівник впливового бізнес-об’єднання і спеціальний представник президента Росії з питань сталого розвитку. Це не критик Кремля з еміграції, а людина всередині системи, яка зазвичай говорить мовою її економічних інтересів.
Його попередження пролунало перед Східним економічним форумом і за кілька тижнів до парламентських виборів. Російська влада водночас демонструє впевненість у продовженні війни, тоді як серед технократів дедалі помітнішою стає інша дискусія: скільки часу економіка здатна витримувати нинішню структуру витрат.
За аналізом «Дейком» відкритих і перевірених матеріалів, економіка Росії сьогодні стикається не з неминучим обвалом, а з небезпечнішим для Кремля питанням довгострокової ціни. Вона продовжує фінансувати війну, але дедалі більше ресурсів доводиться вилучати з секторів, які повинні підтримувати нормальне життя країни.
Саме це відрізняє нинішнє попередження від прогнозів швидкого краху, які не справдилися після 2022 року. Росія адаптувала платежі, торгівлю та виробництво до санкцій і різко наростила державні замовлення. Тепер проблема полягає в тому, що успішна короткострокова адаптація поступово створює довгострокові дисбаланси.
У 2026 році російська економіка, за актуальним прогнозом Сбербанку, може зрости приблизно на 0,4%. Ще в липні Центральний банк допускав сценарій фактичної відсутності зростання. На цьому тлі оборонне виробництво залишається одним із головних двигунів активності, тоді як багато цивільних секторів стагнують.
Промислова статистика показує той самий розрив. За перші сім місяців року російське промислове виробництво зросло лише приблизно на 0,1%, тобто практично зупинилося. Підтримувати загальний показник допомагають галузі, пов’язані з державними витратами, тоді як значна частина цивільного виробництва слабшає.
Державне фінансування поки компенсує частину слабкості. Економісти Сбербанку оцінювали внесок бюджетних витрат у темпи зростання приблизно у два відсоткові пункти. Це означає, що без великого державного імпульсу загальна динаміка могла б виглядати значно гірше.
Але бюджетний стимул не є безкоштовним. Для підтримки війни Росія підвищувала податки, залучала бізнес до додаткового фінансування й перерозподіляла активи. Держава також посилює тиск на власників критичної інфраструктури, вимагаючи від них більше витрачати на захист об’єктів від українських безпілотників.
У мирній економіці капітал спрямовується туди, де компанія очікує прибуток. У воєнній дедалі більша його частина рухається туди, куди вказує держава. Це може швидко збільшувати випуск боєприпасів і техніки, але водночас зменшує інвестиції у транспорт, споживчі товари, модернізацію підприємств і продуктивність.
Дефіцит робочої сили створює ще один конфлікт. Військові заводи конкурують за працівників із цивільними компаніями, армія — з усім ринком праці, а високі державні виплати піднімають вартість найму. Підприємства, не пов’язані з оборонними замовленнями, змушені або підвищувати зарплати, або скорочувати виробництво.
Це одна з причин, чому воєнний бум може виглядати парадоксально. На папері замовлення, зарплати й виробництво в окремих регіонах зростають. Але якщо результатом є танк або боєприпас, який невдовзі буде використано на фронті, такий випуск не створює майбутнього виробничого активу для економіки.
У короткому періоді це все одно враховується у ВВП. У довгому різниця стає принциповою: нова залізниця, верстат або фабрика можуть роками підвищувати продуктивність, тоді як велика частина військової продукції споживається безпосередньо у війні. Саме тут виникає ризик виснаження цивільної бази.
Титов фактично заперечує популярну серед російських прихильників жорсткішої мобілізації ідею «все для фронту». Частина чиновників і воєнних коментаторів посилається на радянський досвід часів Сталіна, коли вся економіка була перебудована заради перемоги у світовій війні.
Проблема такого порівняння полягає в часовому горизонті. Надзвичайна мобілізаційна модель може бути ефективною, коли суспільство розраховує пережити кілька років екстремального навантаження. Значно складніше перетворити її на постійний режим без деградації інвестицій, технологій і споживчого сектору.
Схожу думку раніше висловив мер Москви Сергій Собянін, один із найвпливовіших російських технократів. Він попереджав, що руйнування нормальної економіки фактично означатиме руйнування всієї країни. Для системи, де публічна незгода обмежена, повторення такого аргументу кількома посадовцями є показовим.
Ще різкіше про проблему говорив Андрій Клепач, головний економіст державного банку розвитку ВЕБ. Він заявив, що Росія програє економічне й технологічне змагання із Заходом і Китаєм та недооцінює ціну війни на виснаження. Невдовзі після того, як його виступ став публічним, Клепач втратив посаду.
Клепач при цьому не прогнозував швидкого економічного колапсу. Навпаки, його аргумент був складнішим: Росія, ймовірно, не обвалиться, але її технологічне відставання може продовжувати збільшуватися. Для довгої війни це серйозна проблема, бо військова сила також залежить від якості цивільної економіки.
Технологічна залежність від Китаю частково дозволяє Москві обходити західні обмеження, але створює інший тип асиметрії. Росія дедалі більше продає сировину на схід і купує там обладнання та компоненти, отримуючи менше можливостей диктувати умови відносин найбільшому економічному партнеру.
Одночасно з внутрішніми дисбалансами зростає зовнішній тиск. Українські дрони атакують російські НПЗ, нафтобази, логістичні об’єкти, склади великих компаній і зернову інфраструктуру. Навіть Кремль визнав реальну шкоду нафтопереробці, хоча запевняє, що більшість пошкоджень уже усунута.
Урядові проєкти прогнозу тепер передбачають зниження видобутку російської нафти у 2026 році до приблизно 494 млн тонн — найнижчого рівня з 2009 року. Прогноз було переглянуто вниз на тлі війни, санкцій, обмежень експорту та ударів по енергетичній інфраструктурі.
Для економіки це особливо важливо, оскільки енергетичний сектор залишається одним із ключових джерел експортної виручки й бюджетних доходів. Удар по НПЗ впливає не лише на конкретний завод: він може скорочувати виробництво пального, змінювати експортні потоки й створювати проблеми на внутрішньому ринку.
Росія вже вводила обмеження на експорт окремих видів пального, намагаючись забезпечити внутрішній попит. Водночас скорочення переробки може збільшувати експорт сирої нафти, але такий маневр не повністю компенсує втрати від продажу дорожчих нафтопродуктів і залежить від доступності покупців.
Додатковий сигнал надходить від фінансової системи. У серпні структурний дефіцит ліквідності російських банків перевищував 2,7 трлн рублів — такого рівня не фіксували з кризового періоду березня 2022 року. Сам по собі цей показник не означає банківської кризи, але свідчить про зміну умов фінансування.
Населення також різко збільшило попит на готівку. За липень і серпень обсяг грошей в обігу зріс більш ніж на трильйон рублів. Причини можуть бути різними, але масштаб показника важливий як індикатор обережності домогосподарств у період війни, чуток про мобілізацію й економічної невизначеності.
При цьому говорити про неминучу фінансову кризу було б перебільшенням. Російська банківська система залишається під контролем центрального банку, держава має можливість підтримувати системні установи, а експорт сировини продовжує забезпечувати країні значний валютний потік.
Саме тому попередження Титова важливе не як прогноз катастрофи. Воно описує проблему вибору: що довше триває війна, то більше Москва повинна вирішувати, яку частину ресурсів залишити цивільній економіці, якщо військові потреби одночасно продовжують зростати.
Цей вибір стає політично складнішим перед вересневими парламентськими виборами. Опитування показують посилення втоми від війни та більшу підтримку мирного врегулювання, тоді як єдина офіційно зареєстрована партія, що відкрито виступала проти війни, «Яблоко», була усунута від участі у виборах.
До суспільної тривоги додаються чутки про нову мобілізацію після голосування. Українське керівництво стверджує, що Москва може планувати масштабний додатковий набір для продовження наступу на Донбасі. Кремль заперечує це, а Путін назвав повідомлення про нову мобілізацію нісенітницею.
Якщо нової великої мобілізації справді не буде, Росії доведеться й надалі купувати людський ресурс через дедалі дорожчі контрактні виплати. Якщо ж набір збільшиться адміністративними методами, це посилить дефіцит працівників у цивільних галузях. В обох випадках фронт і економіка продовжують конкурувати за тих самих людей.
У цьому і полягає головна дилема воєнної моделі. Держава може перенаправити більше сталі на танки, більше інженерів — на ракети, більше бюджету — на армію. Але після певного моменту військовий сектор починає забирати ресурси саме у тієї економічної системи, яка повинна оплачувати його роботу.
Поки Кремль цього моменту не досяг. Росія продовжує виробляти великі обсяги озброєнь, фінансувати армію та підтримувати базову макроекономічну стабільність. Однак зростання близько нуля означає, що простір для нових навантажень уже значно менший, ніж у перші роки воєнного бюджетного стимулу.
Тому слова Титова можна прочитати як суперечку не про те, чи потрібно Москві фінансувати війну, а про межу цього фінансування. Для технократів важливо залишити достатньо ресурсів цивільним галузям, щоб економіка могла існувати після війни — і продовжувати підтримувати державу під час неї.
Для прихильників максимальної мобілізації пріоритет інший: військовий результат має бути досягнутий швидше, навіть якщо ціною стане сильніша деформація господарства. У такій логіці майбутнє цивільної економіки можна відкласти, якщо додаткові ресурси сьогодні допоможуть змінити становище на фронті.
Саме тому метафора «берсерка» виявилася настільки точною для внутрішньої російської дискусії. Вона описує систему, здатну певний час ігнорувати біль завдяки концентрації всіх сил на одній меті, але не дає відповіді на запитання, що станеться, коли цей режим доведеться підтримувати роками.
Економіка Росії поки не перебуває на межі автоматичного краху. Значно важливіше інше: дедалі більше представників самої системи визнають, що нескінченно збільшувати воєнне навантаження без наслідків неможливо. І саме тривалість війни перетворює це обмеження на стратегічний фактор.
Для Кремля тому головним економічним питанням стає не те, чи може Росія профінансувати ще один місяць війни. Може. Питання в тому, скільки років вона здатна одночасно оплачувати фронт, компенсувати удари по інфраструктурі й не допустити деградації секторів, з яких зрештою й беруться гроші, технології та люди для самого фронту.
