Увечері 28 серпня російський удар по селу Мила в Бучанському районі Київської області влучив у місце зберігання боєприпасів Сил оборони. Після першого вибуху почалася масштабна вторинна детонація снарядів, мін, дронів та інших боєприпасів, що тривала годинами.
Наслідки перетворили удар по одному об’єкту на одну з найтяжчих трагедій року в столичному регіоні. СБУ повідомила про щонайменше 37 загиблих. Поліція зафіксувала 19 травмованих, серед яких діти, правоохоронці та працівники ДСНС; дані щодо зниклих безвісти змінювалися під час пошукових робіт.
Вибухова хвиля й уламки пошкодили близько 130 житлових будинків, автомобілі, магазини, підприємство, автозаправні станції та пансіонат. Три домоволодіння були знищені повністю. Майже 400 людей довелося евакуювати, поки рятувальники працювали на території, де продовжували детонувати боєприпаси.
Але вже в перші години після катастрофи українська влада сформулювала незвично жорстке питання не лише до Росії. Президент Володимир Зеленський заявив, що складу боєприпасів у цьому місці «точно не повинно було бути», і назвав розміщення вибухових матеріалів поруч із людьми проявом жахливої недбалості.
Аналіз «Дейком» показує: трагедія в Милі має дві різні лінії відповідальності, які не можна змішувати. Російський удар став безпосереднім пусковим механізмом катастрофи, але масштаби втрат тепер окремо змушують слідство з’ясовувати, чому великий запас боєприпасів узагалі опинився серед цивільної забудови.
СБУ вже юридично розділила ці питання. Кримінальне провадження ведеться одночасно за статтею 437 Кримінального кодексу — злочин агресії — та за статтею 425, яка стосується недбалого ставлення до військової служби. Отже, слідство перевіряє як дії Росії, так і рішення українських посадових осіб.
Служба безпеки встановила, що в складський комплекс влучив російський безпілотник типу «Герань-4». Саме після цього почалася вторинна детонація. Президент уточнив, що на об’єкті перебували снаряди, міни, дрони та інші боєприпаси, а сам склад належав до інфраструктури Сил оборони.
Російське Міністерство оборони заявило, що склад був військовою ціллю і що на ньому нібито зберігалися компоненти та стартові прискорювачі для українських далекобійних безпілотників FP-1 і FP-2. Незалежного підтвердження всіх деталей російського опису вмісту об’єкта немає.
Сам факт зберігання боєприпасів, однак, українська сторона не заперечує. Навпаки, президент публічно підтвердив характер об’єкта. Через це ключове питання змістилося від того, чи існував військовий склад, до того, хто дозволив розмістити його настільки близько до житлових будинків і цивільної інфраструктури.
Ця різниця важлива і з погляду міжнародного гуманітарного права. Склад озброєння або боєприпасів за своїм використанням може бути військовою ціллю. Проте навіть атака на військову ціль не звільняє сторону, яка атакує, від обов’язку оцінювати пропорційність і мінімізувати передбачувану шкоду цивільним.
Водночас міжнародне гуманітарне право покладає обов’язки й на сторону, яка контролює територію. Наскільки це практично можливо, військові цілі слід не розміщувати всередині або поблизу густонаселених районів, а цивільне населення потрібно захищати від передбачуваних наслідків військових операцій.
Саме тому розслідування щодо можливої української недбалості не скасовує відповідальності Росії за ведення війни й удар. Так само російська відповідальність не робить непотрібною перевірку рішень усередині України, якщо небезпечний військовий об’єкт був розміщений із порушенням правил безпеки.
Поки що слідство не оголосило публічно остаточного ланцюга відповідальних осіб. Не встановлено в судовому порядку, хто саме ухвалював рішення про розміщення боєприпасів, хто контролював склад, які дозволи існували і чи були порушені конкретні військові нормативи. Провадження перебуває на стадії встановлення обставин.
Тому політичні оцінки президента і прем’єр-міністра не слід плутати з вироком. Зеленський назвав ситуацію злочинною недбалістю, а прем’єр Сергій Корецький заявив, що повторення таких помилок на п’ятому році великої війни є неприпустимим. Кримінальну провину конкретних людей ще має довести слідство.
Особливо гостро ці слова звучать через те, що Мила стала не першим подібним випадком на Київщині. У липні російський удар спричинив вибухи й пожежу на складах зі зброєю у Вишневому. Тоді СБУ та Офіс генпрокурора вже почали з’ясовувати, хто дозволив розміщення небезпечних запасів у цивільній зоні.
Після Вишневого Зеленський повідомляв, що перші результати перевірки виявили порушення не лише внутрішніх правил, а й прямої заборони, закріпленої законодавством та рішенням Ставки. Президент говорив про посадовців державних підприємств, чиї дії та бездіяльність мали стати предметом кримінальної оцінки.
Тоді ж СБУ отримала завдання перевірити інші подібні підприємства та місця зберігання. Зеленський наголошував, що в Україні визначені належні місця для зброї й боєприпасів, де поруч не повинно бути житлових будинків. Через півтора місяця катастрофа в Милі поставила питання про ефективність цієї перевірки.
Саме повторюваність стала причиною настільки різкої реакції уряду. Корецький заявив, що після Вишневого держава не мала права допустити ще одну подібну трагедію. Він вимагав від правоохоронців швидкої реакції та покарання всіх винних, якщо їхня відповідальність буде доведена.
У Милі ціна можливого системного провалу виявилася особливо високою через характер самого складу. Боєприпаси створюють принципово інший ризик, ніж звичайний логістичний вантаж: після першого влучання вони самі стають джерелами нових вибухів, а уламки можуть розлітатися далеко за межі первинної точки атаки.
Тому для таких об’єктів відстань до житла є не формальною вимогою, а частиною системи захисту. Навіть найкраща протиповітряна оборона не дає абсолютної гарантії перехоплення дрона чи ракети. Планування військової логістики має виходити з припущення, що противник рано чи пізно може знайти склад і спробувати його уразити.
Мила демонструє наслідок, коли цей принцип не працює. Російському удару не потрібно було знищувати кожен боєприпас окремо. Достатньо було спричинити пожежу й первинний вибух, після чого накопичені всередині снаряди, міни та інші вибухові засоби багаторазово збільшили зону руйнування.
Саме вторинна детонація пояснює, чому трагедія не обмежилася територією складу. Пошкодження отримали десятки сусідніх об’єктів, включно з житлом і пансіонатом. На дорогах і подвір’ях після вибухів залишалися фрагменти боєприпасів, а рятувальні роботи доводилося вести під загрозою нових детонацій.
Небезпека зачепила навіть тих, хто прибував допомагати. Серед травмованих були рятувальники та поліцейські. Загинув і керівник громади, який, за словами президента, долучився до рятувальної операції. Це ще раз показує, як склад боєприпасів після ураження перетворюється на тривалу зону вторинного ризику.
Для сотень мешканців Мили військовий характер сусіднього об’єкта став питанням уже після вибуху. Частина людей сприймала район як звичайну житлову та складську забудову і не очікувала, що поруч може перебувати значна кількість вибухових матеріалів.
Це створює окрему проблему цивільного захисту. Навіть коли інформацію про військовий об’єкт не можна розкривати з міркувань безпеки, система має передбачати такі дистанції, інженерні рішення й процедури евакуації, щоб секретність сама по собі не перекладала весь ризик на людей, які живуть поруч.
Війна неминуче ускладнює логістику боєприпасів. Україна повинна швидко отримувати, розподіляти та переміщувати величезні обсяги зброї, тоді як Росія систематично шукає склади, виробництва й транспортні вузли. Повністю винести кожен військовий об’єкт за межі населених територій практично неможливо.
Але саме тому держава повинна розрізняти неминучий воєнний ризик і ризик, якого можна було уникнути. Питання слідства в Милі полягає не в тому, чому Україна взагалі зберігала боєприпаси в тиловому регіоні, а в тому, чи існувала безпечніша альтернатива конкретному місцю й чому нею не скористалися.
Таке розслідування має встановити не лише останню людину в ланцюгу. Важливо з’ясувати, хто обрав об’єкт, хто погодив його використання, хто оцінював відстані до цивільної забудови, хто відповідав за обсяги зберігання, чи проводилися інспекції та чи реагував хтось на ризики після трагедії у Вишневому.
Без цього справа ризикує завершитися покаранням кількох виконавців без зміни системи. А саме системний аспект тепер є головним: друга масштабна трагедія за короткий час означає, що питання вже не можна пояснити лише одним невдалим рішенням на одному складі.
Паралельно держава повинна зберігати іншу принципову межу. Внутрішнє розслідування недбалості не може використовуватися для перекладання відповідальності за сам російський удар на Україну. Росія обрала об’єкт, засіб ураження та момент атаки; ці дії окремо оцінюються СБУ в межах провадження про злочин агресії.
Так само військовий статус складу сам по собі не дає відповіді на всі питання про законність конкретної атаки. Міжнародне гуманітарне право вимагає враховувати очікувану цивільну шкоду, обирати запобіжні заходи й дотримуватися пропорційності навіть під час ударів по військових цілях.
Саме тому трагедію в Милі неправильно зводити до простої формули, де винна лише одна сторона в одному вимірі. Російська війна створила загрозу і безпосередній удар. Можливі українські порушення правил зберігання, якщо їх підтвердить слідство, могли зробити наслідки цього удару значно тяжчими.
Найважливішим результатом розслідування тому стане не тільки список прізвищ. Після Вишневого держава вже заявляла, що уроки зроблено і подібні об’єкти будуть перевірені. Після Мили суспільству потрібна відповідь, чому попередження не спрацювало — і що конкретно тепер зміниться в системі військового зберігання.
Для України це питання не лише відповідальності за минулу трагедію. Росія продовжує полювання на склади, логістику та оборонне виробництво, а отже кожен небезпечно розміщений об’єкт потенційно залишається майбутнім місцем вторинної катастрофи.
У Милі загинули щонайменше 37 людей після того, як російський дрон уразив склад, якого, за словами президента, там не мало бути. Ці дві частини речення не суперечать одна одній. Навпаки, саме разом вони визначають головний урок трагедії: під час війни захист цивільних залежить і від здатності збивати ворожі дрони, і від рішень, ухвалених задовго до того, як дрон з’являється в небі.
