Париж на День взяття Бастилії мав показати Європу, яка нарешті вчиться стояти на власних ногах. На Єлисейських Полях поруч із французькими військовими йшли підрозділи союзників, у небі летіли європейські літаки, а поруч з Емманюелем Макроном були лідери країн, які готують безпекову опору для України.
Цей образ був ретельно вибудуваний. Франція зібрала навколо себе держави «коаліції охочих», яка має гарантувати безпеку України після можливого припинення вогню. Володимир Зеленський, Фрідріх Мерц і Кір Стармер сиділи в Парижі не як гості церемонії, а як учасники нової європейської спроби вийти з тіні американської парасольки.
Але саме в день, коли Європа демонструвала військову єдність, інший театр кризи показав її слабкість. За тисячі кілометрів від Парижа, в Ормузькій протоці, Сполучені Штати й Іран знову штовхали світ до енергетичної нестабільності, а європейська морська місія, про яку говорили місяцями, так і залишалася радше планом, ніж силою.
За попереднім аналізом Дейком, у цьому контрасті й полягає головна дилема Європи. Вона вже здатна мобілізувати ресурси для України, створювати коаліції, вкладатися в ППО й говорити мовою стратегічної автономії. Але там, де порядок визначає Вашингтон, Європа все ще часто не діє, а чекає.
Парад у Парижі був відповіддю на стару залежність. У 2017 році Макрон запросив Дональда Трампа на військову церемонію, намагаючись втримати прихильність президента країни, що десятиліттями гарантувала безпеку континенту. Тепер той самий Париж намагався показати інше: Європа більше не хоче бути лише прохачем.
Ця зміна особливо помітна в українському питанні. Після коливань Вашингтона європейські столиці взяли на себе дедалі більшу частину політичної, фінансової й військової відповідальності. ЄС надає Україні масштабне кредитне фінансування, Франція й Британія просувають гарантії безпеки, а нова антибалістична коаліція має допомогти Києву створити власну оборонну промисловість.
Транспортні засоби Дев'ятої бригади морської піхоти французької армії на Єлисейських полях під час щорічного військового параду до Дня взяття Бастилії в Парижі у вівторок — Бенуа Тессьє
Це вже не символічна підтримка. Європа поступово переходить від ролі донора до ролі співтворця української безпеки. Йдеться про ракети-перехоплювачі, технологічні компоненти, виробничі ланцюги, навчання, планування післявоєнного стримування й військову присутність, яка може з’явитися після припинення вогню.
Та Ормузька протока показує іншу реальність. Європейська економіка залежить від стабільності морських шляхів, енергетичних потоків і свободи судноплавства. Якщо протока стає полем протистояння США та Ірану, удар відчувають європейські промисловість, інфляція, страхування, логістика й політична стабільність. Але важелі впливу залишаються обмеженими.
Франція й Британія готували морську місію для гарантування проходу торговельних суден через Ормуз. До неї мали долучитися понад два десятки країн, хоча частина з них потребувала внутрішнього політичного схвалення. На папері це виглядало як тест європейської безпекової зрілості. На практиці місія зависла між бажанням діяти й страхом бути втягнутою у війну.
Європейці із самого початку прив’язували розгортання сил до стійкого припинення вогню між США та Іраном. Але саме ця умова перетворила ініціативу на заручницю чужої ескалації. Коли американський президент відновлює блокаду, погрожує платою за транзит і веде власну гру з Тегераном, європейський план свободи навігації втрачає простір для маневру.
Трампова ідея 20-відсоткового збору з вантажів у протоці стала концентрованим виразом цієї залежності. Вона суперечила самій логіці європейської місії, яка мала забезпечити вільний прохід, а не перетворити морський коридор на платний пункт під військовим контролем. Навіть швидка відмова від цієї ідеї не змінила головного: порядок денний знову задавав Вашингтон.
Європа опинилася в незручному становищі. Вона потребує Ормузу більше, ніж Америка, але не має американської сили, щоб диктувати умови. Вона прагне свободи судноплавства, але не хоче воювати з Іраном. Вона говорить про автономію, але змушена підлаштовуватися під рішення президента США, чия політика може змінитися за один день.
Український напрямок виглядає інакше саме тому, що там Європа має політичний консенсус, моральну ясність і безпосереднє відчуття загрози. Росія стоїть біля європейських кордонів, її війна руйнує архітектуру безпеки континенту, а поразка України стала б стратегічною катастрофою для ЄС. Тому європейська відповідь, хоч і повільна, стає дедалі конкретнішою.
В Ірані такої ясності немає. Частина європейських країн боїться енергетичного шоку, частина не хоче конфлікту з Тегераном, частина не готова відправляти кораблі без американського прикриття, а частина має парламентські обмеження. У підсумку стратегічна автономія, яка в Парижі виглядає урочисто, в Перській затоці стикається з процедурою, ризиком і браком політичної волі.
Це не означає, що Європа безсила. Вона має флот, дипломатію, економіку, технології й досвід багатонаціональних операцій. Проблема в іншому: вона досі не завжди здатна швидко перетворити ці ресурси на дію. Її сила часто існує як сума потенціалів, а не як єдиний політичний інструмент.
Макрон називає нинішній момент стратегічним пробудженням Європи. У цьому є правда. Континент справді переозброюється, переглядає залежність від США, інвестує в оборонну промисловість і більше не сприймає американську гарантію як автоматичну. Але пробудження ще не дорівнює самостійності. Воно лише відкриває болісний процес переходу.
Цей процес ускладнює політичний час. Стармер, який відігравав центральну роль у формуванні європейських коаліцій, перебуває на межі зміни влади в Лондоні. Макрон проводить останній День Бастилії як президент і невдовзі залишить Єлисейський палац. Саме ті лідери, які штовхали Європу до більшої самостійності, можуть зникнути з першого ряду швидше, ніж їхні проєкти стануть незворотними.
Французькі солдати беруть участь у військовому параді з нагоди Дня взяття Бастилії — Людовік Марін
Трамп, навпаки, має ще значну частину другого президентського терміну. Це означає, що саме він і далі визначатиме темп криз у сфері війни й миру, навіть тоді, коли європейці намагаються створити власну опору. Для союзників це неприємне нагадування: автономія не проголошується на параді, вона доводиться в момент, коли американська політика йде вбік.
Європейська допомога Україні показує, що континент уже здатен рухатися в цьому напрямку. Антибалістична коаліція, виробництво ракет, гарантії безпеки й майбутня присутність після перемир’я — усе це формує нову архітектуру. Але Ормуз показує, що ця архітектура ще не універсальна. Вона працює краще там, де загроза близька, і значно гірше там, де потрібне швидке глобальне втручання.
Для України це має подвійне значення. З одного боку, Київ отримує від Європи дедалі більше реальної підтримки. З іншого — він бачить межі європейської сили, коли йдеться про конфлікти поза континентом. Якщо Європа не може діяти самостійно в Ормузі, вона ще довго буде залежати від США й у ширшій системі безпеки.
Тому паризький парад був не фінальним доказом європейської незалежності, а сценою її незавершеності. На Єлисейських Полях Європа виглядала зібраною, рішучою і здатною захищати Україну. В Ормузькій протоці вона виглядала обережною, розділеною й залежною від рішень іншої столиці.
Це і є головний парадокс моменту. Європа вже не хоче бути пасажиром американської сили, але ще не стала водієм власної. Вона навчилася говорити про стратегічну автономію, але щоразу має доводити, що за цією мовою стоять кораблі, ракети, гроші, політична воля й готовність ризикувати.
Україна стала для Європи школою сили. Іран і Ормуз стали іспитом на її межі. Перший урок континент проходить дедалі впевненіше. Другий поки що відкладає. А світ, у якому Росія, Іран і США одночасно випробовують європейську витримку, не чекатиме, доки Європа завершить власне пробудження.
