Стів Віткофф і Джаред Кушнер завершили 6 вересня дипломатичний маршрут між Москвою та Києвом, який Вашингтон розглядає як спробу повернути Росію й Україну до прямих переговорів. У Києві вони провели переговори з Володимиром Зеленським після більш ніж тригодинної зустрічі з Володимиром Путіним у Кремлі.
Жодного прориву після двох зустрічей оголошено не було. Водночас американські посланці заявили, що почули нові пропозиції та розраховують на швидке оголошення наступного раунду переговорів. Зеленський назвав київські консультації змістовними й підтвердив готовність України до тристороннього формату.
Це перша серйозна спроба повернути дипломатію до формату, який фактично зупинився після переговорів у лютому. Тоді зустрічі в Абу-Дабі та Женеві дозволили зблизити окремі технічні позиції, але не вирішили головного: що робити з територією, гарантіями безпеки та Запорізькою атомною станцією.
За наступні шість місяців війна не стала ближчою до припинення вогню. Наземний фронт рухався повільно, зате Росія й Україна різко розширили далекобійні удари. Те, що в лютому обговорювалося за столом переговорів, восени відбувається на тлі нової гонки дронів, ракет і атак на енергетику.
За аналізом «Дейком» відкритих і перевірених матеріалів, мирні переговори щодо України повертаються в складніших умовах, ніж ті, в яких вони зупинилися. Сторони мають більше досвіду переговорів, але водночас значно більше інструментів для взаємного тиску поза ними.
Найважливіша суперечка залишається територіальною. Росія вимагає, щоб Україна вивела війська з частини Донецької області, яку Москва так і не змогла захопити військовим шляхом. У лютому Reuters оцінював цю територію приблизно у п’яту частину області. Київ категорично відмовляється передавати її без бою.
Для Москви така поступка означала б отримання за столом переговорів результату, якого російська армія не досягла на фронті. Для Києва добровільний відступ створив би протилежний прецедент: агресор отримує додаткову територію не внаслідок окупації, а як плату за припинення війни.
Саме тому українська позиція тримається на принципі нинішньої лінії зіткнення як можливій відправній точці припинення вогню. У проєкті 20-пунктного плану, оприлюдненому наприкінці 2025 року, Вашингтон пропонував демілітаризовані зони та спеціальний економічний режим для частини Донеччини. Згоди не було.
У цій формулі прихована одна з головних політичних пасток переговорів. Припинити стрілянину можна без юридичного визнання нових кордонів, але будь-яка тривала домовленість має визначити, хто фактично контролює територію, де проходять війська і які сили можуть бути розміщені вздовж лінії розмежування.
Другий великий вузол — гарантії безпеки. Україна наполягає, що припинення вогню без механізму стримування Росії лише створить паузу перед наступною війною. Київ тому вимагає гарантій, які передбачали б реальні дії США та європейських держав у разі нового російського нападу.
У лютому керівник Офісу президента Кирило Буданов заявляв, що російська сторона під час переговорів погодилася прийняти запропоновану США концепцію післявоєнних гарантій. Але ця інформація походила від української сторони, а практичні параметри такої системи залишилися предметом переговорів.
Раніший американсько-український проєкт передбачав гарантії, за логікою близькі до статті 5 НАТО: США, європейські країни та союзники мали б реагувати, якщо Росія знову нападе. Однак сам принцип гарантії значно простіший за питання про те, хто саме і якою силою буде її виконувати.
Для України гарантія має бути достатньо сильною, щоб Кремль вірив у неминучість відповіді. Для Росії прийнятна конструкція, навпаки, не повинна перетворювати Україну на фактичного члена НАТО без формального вступу. Саме між цими двома вимогами проходить одна з найвужчих зон можливого компромісу.
Європейський компонент тут особливо важливий. Франція, Німеччина, Велика Британія та інші держави, що входять до «коаліції охочих», уже готували документи щодо майбутніх гарантій і підтримки. Європейські столиці прагнуть не допустити ситуації, коли архітектуру їхньої безпеки узгодять Вашингтон і Москва без них.
Третім великим питанням залишається Запорізька АЕС — найбільша атомна станція Європи, яку Росія контролює від 2022 року. Київ наполягає на поверненні українського контролю, тоді як Москва відкидає пропозиції, що фактично усунули б її від управління об’єктом.
У попередньому американському плані розглядалася складна модель спільного підприємства за участю України, США й Росії. Київ пропонував іншу схему — спільне американсько-українське управління. Навіть конструкція власності тут має прямий політичний зміст, бо визначає, хто визнається легітимним контролером станції.
Небезпека ЗАЕС при цьому не є лише переговорною. 5 вересня за посередництва МАГАТЕ набув чинності локальний режим припинення вогню для ремонту пошкодженої лінії електропередачі. Станція тривалий час покладалася на аварійні дизельні генератори, що знову підкреслило її фізичну вразливість.
Парадоксально, але саме цей епізод показує, що вузькі домовленості між сторонами все ще можливі. Якщо обидві сторони бачать конкретний спільний ризик, вони здатні домовитися про обмежений режим тиші. Перетворити таку локальну угоду на загальнонаціональне припинення вогню набагато складніше.
Ще один невеликий експеримент відбувся під час нинішньої американської місії. Зеленський заявив, що Україна готова утримуватися від ударів по Москві в період дипломатичних візитів і очікує, що Росія так само не атакуватиме Київ. Домовленість стосувалася саме столиць і обмеженого часу.
Reuters повідомив, що під час поїздки американських посланців сторони фактично дотримувалися тимчасової паузи в ударах по двох столицях. Це не було загальним перемир’ям: атаки в інших регіонах та операції проти інших цілей продовжувалися.
Саме тому такий епізод варто читати обережно. Він демонструє технічну можливість швидко передати й виконати обмежене правило, але не доводить готовності сторін припинити кампанію в цілому. Чим ширша географія перемир’я, тим складнішими стають контроль, відповідальність і покарання за порушення.
Під час лютневих переговорів сторони вже просунулися в обговоренні механізму моніторингу майбутнього припинення вогню. Зеленський тоді говорив, що військові наблизилися до розуміння того, як саме фіксувати порушення. Політичні питання території та зустрічі лідерів залишилися нерозв’язаними.
Це принципова послідовність. Сам по собі наказ припинити стрілянину може бути відносно коротким документом. Значно складніше визначити, хто стежить за сотнями кілометрів фронту, що вважається порушенням, як реагувати на дрон, диверсійну групу чи артилерійський постріл і хто встановлює винного.
За час паузи в дипломатії проблема стала ще гострішою через повітряну війну. Росія влітку різко збільшила використання швидких реактивних дронів, а Україна одночасно розширила удари по російських НПЗ, логістиці та іншій інфраструктурі далеко від кордону.
Тепер майбутнє припинення вогню має відповідати не лише на традиційне питання про артилерію вздовж фронту. Воно повинно визначити правила для далекобійних безпілотників, ракет, морських ударів, атак на енергетику й об’єкти за сотні кілометрів від зони наземних боїв.
Без цього навіть повне затишшя на передовій може співіснувати з масштабною війною в тилу. Україна може не атакувати російські позиції в Донецькій області, але бити по нафтопереробному заводу. Росія може не штурмувати окопи, але продовжувати удари по українській енергетиці.
Саме повітряна ескалація пояснює, чому нинішній дипломатичний момент виглядає настільки суперечливо. 1 вересня Путін публічно заявляв, що не бачить сенсу переговорів із керівництвом, яке називає «терористами», але через кілька днів більше трьох годин обговорював мир із американськими посланцями.
Це не обов’язково взаємовиключні позиції. Москва може відкидати прямі політичні переговори на певних умовах і водночас використовувати Вашингтон як канал для передачі вимог. Переговори в такій системі стають продовженням військового тиску іншими інструментами.
Україна діє за схожою логікою, хоча її вихідні умови інші. Київ наполягає на дипломатії, але не хоче входити в неї з позиції, де Росія може отримати за столом те, чого не здобула на полі бою. Тому удари по російській економічній і військовій інфраструктурі також залишаються інструментом переговорної сили.
Стан наземного фронту підсилює цю взаємну обережність. Росія продовжує повільно наступати, але її територіальні здобутки залишаються відносно невеликими порівняно з масштабом втрат і ресурсів. Київ використовує це як аргумент, що Кремль не перебуває напередодні вирішальної військової перемоги.
Москва натомість наполягає, що час працює на неї. Путін під час зустрічі з Віткоффом і Кушнером говорив про «реальний прогрес» російської армії та необхідність усунути «першопричини конфлікту» — формулу, якою Кремль традиційно позначає ширший набір політичних вимог до України й Заходу.
Ця різниця в оцінці часу критично важлива. Мирна угода стає можливою, коли обидві сторони вважають наступний рік війни дорожчим або небезпечнішим за компроміс. Якщо хоча б одна сторона переконана, що через кілька місяців її позиція буде сильнішою, стимул відкладати остаточне рішення зростає.
Кирило Буданов ще наприкінці серпня прогнозував можливість відновлення переговорів у вересні й наголошував, що без американської участі прямий формат практично неможливий. Водночас він застерігав від очікувань швидкого завершення війни навіть після повернення команд за стіл.
Це, ймовірно, найбільш тверезий спосіб оцінювати нинішню місію Віткоффа й Кушнера. Їхній візит відновив канал, але не створив домовленості. Він дозволив американцям за дві доби почути Путіна й Зеленського без посередників, однак ключові суперечки після цього нікуди не зникли.
У Києві сторони обговорювали не тільки переговорний формат, а й постачання ППО, підтримку енергетики перед зимою, майбутні гарантії безпеки та економічний план після війни. Це важлива деталь: Вашингтон одночасно розглядає, як зупинити бойові дії і як виглядатиме Україна після них.
Економічний блок у попередньому 20-пунктному проєкті був масштабним. Він передбачав фонди відбудови, залучення сотень мільярдів доларів і можливі нові торговельні домовленості. Але реконструкція має сенс лише тоді, коли інвестори вірять, що наступна російська атака не повторить руйнування через кілька років.
Тому територія, гарантії й відбудова насправді є одним питанням. Кордон визначає, де закінчується російський контроль. Гарантія визначає ціну його нового порушення. Економічна програма визначає, чи буде достатньо довіри для повернення людей і капіталу в країну після припинення вогню.
Європейці в цій конструкції не можуть залишатися лише спостерігачами. Саме вони, імовірно, мають забезпечувати значну частину майбутнього фінансування, озброєння та, можливо, фізичної присутності в системі стримування. Тому формат будь-якої угоди визначатиме безпеку континенту далеко за межами України.
Для Трампа ситуація має ще й часовий вимір внутрішньої політики США. Українська влада давно побоюється, що американський політичний календар поступово відбиратиме увагу від переговорів. Саме тому Київ прагне використати нинішнє вікно, поки Білий дім готовий витрачати політичний ресурс на посередництво.
Водночас поспіх може працювати проти України, якщо перетвориться на тиск погодитися на територіальне рішення без достатніх гарантій. Зеленський ще після Женеви публічно скаржився, що Вашингтон значно частіше вимагає компромісів від Києва, ніж від Москви.
Для Росії американське бажання швидкого результату, навпаки, може створювати стимул триматися жорсткої позиції довше. Якщо Кремль вважає, що Вашингтон більше за нього зацікавлений у термінах угоди, Москва може намагатися перетворити цю асиметрію на додаткові поступки.
Проте нинішній раунд має одну перевагу перед багатьма попередніми: переговорники вже знають більшість пунктів, де компроміс майже сформований, і ті кілька, де його фактично немає. Не потрібно знову відкривати весь порядок денний — треба вирішити найболючіші питання, які залишилися після лютого.
Серед них передусім Донеччина, реальна сила гарантій безпеки, майбутнє Запорізької АЕС і механізм припинення вогню. До них додалося нове практичне питання: як зупинити далекобійну повітряну війну, яка за шість місяців стала значно масштабнішою й технологічно складнішою.
Саме ця остання проблема може визначити, чи можливе перемир’я до остаточного політичного договору. Якщо сторони домовляться про перевірюване припинення ударів по містах, енергетиці та глибокому тилу, це створить реальний простір для триваліших переговорів. Якщо ні, дипломатія залишатиметься під постійним ризиком нового масованого удару.
Зустрічі 5–6 вересня не принесли миру й навіть не оголосили дату наступного раунду. Але вони відновили те, чого не було багато місяців: одночасний американський канал до обох столиць і публічну готовність сторін говорити про нову тристоронню зустріч.
Це поки дуже мало порівняно з відстанню між позиціями Москви та Києва. Але для війни, в якій сторони останні місяці значно швидше вдосконалювали способи бити одна одну, ніж способи домовлятися, навіть повернення до одного столу є зміною.
Найважливіший тест почнеться не тоді, коли делегації знову сядуть навпроти. Він почнеться в момент, коли кожній стороні запропонують відмовитися від чогось, чого вона не змогла домогтися силою. Саме там стане зрозуміло, чи вереснева дипломатія є початком переговорів про мир — чи лише наступною паузою між ударами.
